БОДНАРСТВО ЯК АРТЕФАКТ ГУЦУЛЬСЬКОГО СВІТОВІДЧУТТЯ: ВІЗІЯ ЙОСИПА ПРИЙМАКА

«На білу, спеціально підготовану основу, наносимо чорне письмо розігрітими писаками», - так можна почати розмову про техніку писанкарства. А ще – про писане боднарство (бондарство), мистецтво виготовлення дерев’яного посуду, декорованого випаленими візерунками. Річ у тім, що більше знаним є слово писак (писачок) у значенні інструменту для нанесення орнаменту на писанку. Проте формáк (штампик) для нанесення орнаменту на боднарний виріб також називають писаком (писачком). І писанка, і гуцульська боднарка є нематеріальною культурною спадщиною України. А ще спільним у них є глибокий символізм і орнаментальна мова. І те, що їх не просто декорують чи розмальовують, а саме розписують. Тобто кодують письмом. Закладають певну інформацію.

До слова сказати, поширенішим терміном на позначення мистецтва виготовлення дерев’яного посуду є слово «бондарство». Історично знаємо, що це слово змінилося і приклад тому є одна із назв діжок – бодня. Даніший варіант – «боднарство». Праслов’янський корінь слова - *bъdьnъ. Та й наш діалект запам’ятав саме той давній варіант – боднарство. Тож коли колектив Буковинського центру культури і мистецтва вносив це самобутнє ремесло до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України, вирішили керуватися найпоширенішою серед носіїв назвою – «гуцульська боднарка». Зберігши без метатези прадавній корінь як свідчення тривалої історії розвитку.

 Говорячи про історію становлення гуцульської боднарки з випалюванням, дослідник етнографії, директор Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк зазначає: «Так, боднарство як таке ми відносимо до одного з найдавніших ремесел. Як відомо з легенди, свого часу ще давньогрецький філософ Діоген жив у бочці. Якщо ж говорити про побутування на Гуцульщині боднарства з випалюванням – то воно датується ХVIII-ХІХ століттями, саме тоді набувають поширення орнаментальні знаки на боднарці. Назви такого посуду різняться – «писане дерево», «біла боднарка», «чорне письмо», найзагальніша назва – гуцульська боднарка,вона відображає і територію поширення, і місцевий варіант називання ремесла. Хоча звісно, історично боднарка була поширена не тільки на теренах Гуцульщини і має тривалу історію розвитку».

 Про витоки і зародження боднарства етнолог М. В. Лемеха пише так: «В археологічних розкопах старослав’янських курганів з часів передкиївської Русі на терені Волині знаходять бондарну посуду в виді дерев’яних ведер. Такі старовинні ведра, виготовлені з добре виструганих дубових клепок і докладно вставлених в пази дощок дна, вимагали так спеціального інструменту як і фахової вмілості. З тим більшою сміливістю можна твердити, що в часах Київської Русі, бондарство на західноукраїнських землях було вже окремим ремеслом в містах і городищах, а на селі доповняючим до землеробства заняттям окремих майстрів».

 На жаль, гуцульське боднарство з випалюванням як ремесло зараз перебуває на межі зникнення. Основні причини – мала кількість носіїв, трудомісткість процесу і низька ринкова вартість готових виробів. Як кажуть самі майстри, наробитися треба кілька місяців, а заробиш зовсім трохи.

Проте неможливо не помітити переваги, чи говорячи сучасними словами – ексклюзивність такого посуду. Перше – боднарний посуд є цілком екологічним, він найкраще годиться для тривалого зберігання набілу (молочних продуктів), солінь тощо навіть без холодильника. Друге – такий посуд має власну виразну естетику, тож здатен створити карпатську атмосферу і відчуття дому, де би ви не знаходилися. Він довговічний (при дбайливому користуванні), не б’ється, не травмує. А ще, як кажуть майстри з боднарства, такий посуд народжений в тиші і поцілований вогнем. Тож практично – чарівний. Казка, яку можна принести в дім.

 «Кожне дерево має душу. Саме тому я вважаю боднарство душевним видом народного мистецтва. Ця тема від малого мене притягувала – мій тато Дмитро, світлої пам’яті, лагодив людям бочки, цеберка. Сам, щоправда, їх не робив, але від самого початку життя я бачив, як працювати з деревом», - такими словами говорить про початок свого шляху у боднарстві Йосип Приймак, знаний на Гуцульщині і далеко за її межами майстер боднарства, педагог, правдивий художник у дереві. Що цікаво: народився митець не на Гуцульщині – він походить із села Городниця Городенківського району. Але як приїхав колись юнаком на навчання до Косова – так і залюбився у край, де ремесла вміють говорити. І зараз його ім’я асоціюється саме з гуцульським бондарством, яке він досліджує, розвиває і популяризує.

 Народився Йосип Приймак 26 вересня 1946 року, з самого малку цікавився народною культурою і естетикою рукотворного мистецтва. На формування світогляду вплинула освіта – Косівський технікум художніх промислів, Дрогобицький педагогічний інститут та педагогічні курси у Львові. А визначальним у своїй творчій долі вважає знайомство з Іваном Грималюком – українським майстром випалювання на дереві, який походив із села Річка Косівського району і успадкував це народне мистецтво з діда-прадіда.

 Йосип Приймак згадує: «Десь на четвертому році свого навчання в Косові я вже їздив у Річку до Івана Грималюка вчитися, мені це було дуже цікаво. Тоді я зрозумів, що звичайна, велика боднарка – заняття порівняно легке. А от дрібна, біла боднарка – це набагато складніше, а отже – цікавіше для мене. Іван Грималюк був сільським вродженим інтелігентом і він мав щедру душу майстра. Це означає, що не приховував технологічних таємниць, а навпаки – залюбки вчив. Він сам багато працював – ще замолоду, наприклад, перевершив власного батька. Того він цінував тих учнів, які також готові багато працювати і хотіти ставати кращими».

 Йосип Приймак максимально зберігає традиційну технологію, перейняту від учителя, а також досліджує гуцульське боднарство. І пояснює: є підстави говорити про кілька шкіл гуцульського боднарства – вони різняться орнаментальною мовою: Річківська, Криворівнянська, Космацька, Брустурська школа, у Снідавці боднарі були, але не випалювали. Це якщо говорити про Прикарпаття. А для Буковини є підстави говорити про вижницьку та путильську боднарку, щоправда вона потребує відновлення. Найпоширеніші орнаментальні мотиви – «сонечко», «дубельтова кривулька», «трісулька».

 «Для посудини, як і для людини, важливі форма і зміст. Майстер-боднар працює над формою. Технологією. Ну наприклад, чому важливо вибирати смереку саме з гущавини на боднарку? Таке дерево не встигло розростися, воно не гіллясте і структура його деревини легша для обробки. З гіллястим ви дуже намучитеся. Або наприклад чого майстер кілька місяців заготовляє і сушить колениці, а не робить з дощок. У коленій деревині зайва волога виходить і вміст не буде пліснявіти. А зробиш з дошки – все зіпсується. Так само думається: чого лиш певні породи дерева годяться, хто там буде знати? Смерека, липа, береза, бук - бо їхня деревина не має сторонніх запахів, солей. Їжа в такому посуді не буде мати стороннього присмаку. Це все ми говоримо про форму. А зміст? Це ті сфери життя, де потрібен цей посуд. Перше і найбільш очевидне значення – це посуд для родинного вжитку. І його значення – затишок. Друге – участь цього посуду в обрядах. Наприклад пасківники, дорінники – боднарка великоднього призначення, у них несуть горяни освячувати паску (дору), і навіть іноді така посудина має обрядові розписи - «Христос Воскрес», зображення хреста тощо. Є ще така посудина, вона взагалі вважається вершиною боднарства – рогач. То в цей рогач на ґаздівському весіллю несуть дари. Не в пакеті чи ще чомусь, а в рогачеві. Цей рогач на весіллі – своєрідний ріг достатку, лиш по-нашому. На похороні в один час давали за простибі – замість хліба. Боднара була поширена і не аж така дорога, а ще практична. Знаємо, що багато де за поману дають мисочки або горнята, а наші люди давали боднарні вироби. Свого часу мій учитель Іван Грималюк один міг забезпечити дарами увесь похорон. Люди то знали і дуже його роботу цінували. Оце той зміст, для чого посудина. Взагалі боднарство – це про душу, бо дерево має душу. І ви до тої душі доторкаєтеся. А ще це про терплячість. Майстер, аби принести світло радості від боднарних виробів, має потрудитися не один місяць. А тепер багато хто дуже зайнятий і хоче миттєвого результату. Тут так не можна – тут у кожну річ вкладаєш те, чим наповнений сам».

 Дослідниця Валентина Молинь є авторкою нарису про Йосипа Приймака, з якого можна дізнатися про науково-методичну іпостась митця: «Йосип Приймак відомий своїми публікаціями та окремими авторськими виданнями, у яких пропагує народне мистецтво й творчість народних майстрів Гуцульщини. Варті уваги такі його праці як «Декорування виробів з дерева» (2001), «Малі архітектурно-художні форми» (2003), що вийшли під грифом Міністерства освіти і науки України як навчальні посібники. Він є упорядником краєзнавчо-мистецьких видань «Високі обрії творчого злету» (про творчість Юрія Павловича, 2004), «Володимир Гуз» (2004), «Іван Грималюк» (2005). У співавторстві з П.Андріюком видав навчальний посібник «Гуцульська різьба та інкрустація» (1998), а зі С.Стефураком – ілюстрований альбом «Син славного роду» (2006), присвячений творчості Д.Ф.Шкрібляка. Нові видання Йосип Дмитрович підготував разом із сином Дмитром, який є старшим викладачем кафедри образотворчого мистецтва та академічних дисциплін Косівського інституту ПДМ ЛНАМ, творчо працює у ділянці іконопису. Найновішим виданням, підготовленим у співавторстві Й.Приймака, С.Стефурака і Д.Приймака є «Історія відділу художнього дерева» (2016) в Косівській мистецькій школі».

 Йосип Приймак багато і плідно працює над тим, аби відкривати чи учням, чи мандрівникам, чи просто зацікавленим світоглядну естетику і семантику роботи з деревом. Саме для цього створив родинний музей-світлицю, де представив палітру своїх робіт і дбайливо зберігає зразки традиційного боднарства Річківської, Космацьої, Криворівнянської шкіл. Митець експериментує – у техніці боднарства з випалюванням створює ємності для кореспонденції і навіть меблі. Він є одним із головних носіїв елемента «Гуцульська боднарка», внесеного до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини України.

 За багаторічну подвижницьку діяльність удостоєний звань – Заслужений працівник освіти України, Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України, Почесним дипломом президії Національної академії мистецтв України, Почесною відзнакою секретаріату Великої ради Спілки майстрів народного мистецтва України, медаллю «За заслуги перед Прикарпаттям».

 Йосип Приймак, обравши ще в юності боднарство як орієнтир творчості, мабуть замислювався над тим, що це мистецтво вимагає терплячості на все життя. А ще уважності. Бо пересічна людина скаже – боднарний посуд різними там візерунками прикрашений. А майстер знає: не прикрашений, а розписаний. І кожен такий візерунок уміє говорити.

Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного відділу дослідження

та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця

ДЖЕРЕЛА:

1. Експедиція етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ від 11.12.2021.
2. Лемеха М.В. Деревообробні ремесла та промисли / М. Лемеха // Народна творчість та етнологія. - 2014. - № 6. - С. 84-100.
3. Молинь В. Йосип Дмитрович Приймак. – Косів.Імена. - Точка доступу: https://www.facebook.com/Kosiv.Names/posts/pfbid02LudD7gQB6RNfSRBoBcDWD8tE4WmKRoigXp2M9oWuaxesbPop5it1yQTRb6YHpc9Hl
4. Станкевич М. Художнє дерево / М. Станкевич // Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. – У 2-х т. – Т. 2: Етнологія та мистецтвознавство / Наук. Ред. С. Павлюк. – Львів: Ін-т народознавства НАНУ, 2006. – С 709-726.