«Я НЕ БУДУ БАНУВАТИ, ЩО Я ТАК ЖИЛА», - ЕТНОГРАФІЧНА РОЗМОВА З ВІКТОРІЄЮ КИТАЙГОРОДСЬКОЮ

Мабуть, це міг би бути окремий фільм про дивовижно світлу і красиву жінку, яка понад 70 років життя провела за ткацьким верстатом, і в родинній садибі з дітьми та внуками створила музей буковинського ткацтва. Вона – Вікторія Китайгородська, уже легендарна майстриня, чиї килими, верети, рушники зберігаються в колекціях України, Польщі, Грузії, Молдови. Живе і творить у селі Нагоряни Дністровського району. Її авторству належать понад 400 килимів. Частину зберігає вдома, частина килимів стали прикрасою музейних і приватних колекцій, а частина – «пішла межи люди». Можна з певністю сказати, що традиційні бессарабські килими в селах Нагоряни, Вороновиця, Ленківці – це роботи Вікторії Китайгородської. Частина верет Вікторії Китайгородської пішли під воду: як відомо, в часи будівництва Дністровської ГЕС деякі села Чернівецької, Хмельницької областей було затоплено. Одне з таких сіл – село Макарівка, з якого замовляли верети у Вікторії Китайгородської чи не в кожну хату. Ткаля згадує: «Макарівка від того Дністровського ГЕСу вся пішла під воду разом з моїми веретами».

За багаторічне подвижництво в народному ткацтві майстриня удостоєна обласної премії імені Г. Гараса. Любов до народного мистецтва привила своїй доньці Вірі Китайгородській (яку знаємо і як відому письменницю, і як популяризаторку ткацьких традицій), онуці Лесі (засновниці Всесвітнього дня вишиванки, письменниці, україністці), онуці Ксенії, яка зі щирою любов’ю розповідає про все, що випромінює садиба родини Китайгородських. Окрім робіт Вікторії Китайгородської, у музеї-садибі відвідувач побачить колекцію давніх ікон, зразки гуцульського ткацтва, власне буковинського ткацтва, керамічні, гутні колекції та багато іншого. Тобто в садибі-музеї індивідуальний досвід збереження народної культури тісно вплетений у загальний контекст традиції.

Про концепцію родинного музею-садиби буковинського ткацтва етнолог, очільник Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк каже так: «Бессарабський колорит для майстрині рідний, а буковинський – близький, бо це в нашому краї, у Чернівецькій області – невід’ємні речі. Направду багато переплетень і взаємовпливів, і це один із чинників творення нашої культури. Цінність концепції садиби полягає ще і в тому, що традиція виготовлення тайстр, традиція бессарабського килимарства показані не відділено від традиційної культури, а у живому контексті. Це садиба, де ви дізнаєтеся про обрядове життя кожного з представлених виробів, можете бачити варіативність їхньої «поведінки» в інтер’єрі. В цій садибі поліфонія і суголосся власне ткацтва, кераміки, ікон, одягових традицій і обрядової канви. Все почуте і побачене тут важливо трактувати як частину єдиної глибокої культури».

Про музей-садибу родини Китайгородських можна із впевненістю сказати, що тут говорить традиція. На запитання, як будувалася хата, в якій знаходиться садиба-музей, Вікторія Китайгородська дуже світло усміхається:

«В ті роки люди самі будували, одні одним помогали. Робили такі лампачі – це велика саморобна цегла з глини і соломи, і місили конями. То як зводили цю хату та й скінчили будувати, чоловік мій Микита виліз на хату, поклав букет квіток, і зробив хрестик дерев’яний з півметра і також поклав на хату. Другі кладуть лиш букет. Це «квітка», що будівництво закінчено, означає. А мій чоловік хрест до Бога ще поклав, подяку ніби. Ой, як нам все велося, що він і до Бога дався… Та й вдень ми на роботі обоє, я коло винограду робила, і любили ми роботу, а робота нас. А ночами я ткала. Квіти, та виноград, та всю красу світу – всіляке ткала. А все для прядива ми в городі сіяли, та й овець тримали. А як прядиво пристигне – носили мочити в Дністер. Ціле село, бували такі дні, що по коліна в воді.. Такий був час».

Їй часто заздрили, що гарно одягається – а Вікторія, аби заробити на нову хустину, ткала до самих досвітків, а вранці – в колгосп… А відтак – знов за верстат…

Кожна ткана робота Вікторії Китайгородської – це свідчення любові до світу: «Зразу ткала лишень квіти, а потім мені прийшло до голови, що я хочу робити і природу, і людей, і все, що є живе (…)».

Найдовше майстриня йшла до ткання ікон. При цьому пояснює своє відчуття орнаментів: «Геометричні малюнки – давніші, їх мож дуже скоро робити із зажмуреними очима, а відповідальніше робити образ людини, бо в квітці можна один хрестик помилитиса, а в образі людини нічого замилити не можна, бо зіпсується вигляд. Та я і в квітках не милила жодного разу, бо перещитую поступ хрестиком кілька разів. І вимовляю собі вголос: «Два червоні сюди, три зелені за ними»…

Кольори пані Вікторія запам’ятовує з природи і звідти переймає: «Я набралася любові до кольорів з наших полів, Бавок (пасовища), Говдів (гір над Дністром). Ходила, вчила тони, збирала і природні барвники. Як бачила щось нове зацвіле, бігла додому, розкладала свою красільню, шоб не забути, яке треба закрасити. Моє ткацтво – це для мене задоволення».

Донька пані Вікторії, Віра Китайгородська, доповнює:

- В якийсь момент батьки зрозуміли, що киліми заполонили дім, бо вони великі, вони потребують простору. Тому Микита та Вікторія добудували хату.

Один від одного яскравіший і виразніший, вони, ці килими, і правда промовляють до гостя зі стін просторої світлиці, котра тепер зустрічає поціновувачів правдивої традиції з усіх куточків України. Про що промовляють? Передусім про те, що ремесло і жива традиція невіддільні. «Навіть узяти такі найважливіші періоди, як весілля та й відхід у інший світ. Кúліми та й верети дуже важливі у цих обрядах. Ну на весіллі перше – це ткані вироби ідуть у придане. Я ткала від дванадцять років і своє придане (рушники, киліми, верети) – то все сама ткала. У нас кажуть «рушники роблèні», коли людина ткала їх сама дома. То мали бути рушники роблені. Рушники легко робити – однаке там все, лиш чуть перекинув. А кúлім як ткати – то спочатку вишиваєш хрестиками на мішковині, велике таке, то ніби малюнок. А з того вже сідаєш і тчеш. Тяжка робота, так. Але я не буду банувати, що я так жила… Бо я це люблю. Ну і ми говорили за весілля. Колись весілля робили у будах, і та буда зсередини має бути убрана файно, бо сходилоса все село. Оббивали бо боках кругом веретами, а посередині – стіл молодих, і перед ними свічки дуже файно убрані. Усе село сходилоса, так, тепер весілля не такі, хоч і ніби все є».

Не обходилися без килимових виробів і похоронні обряди. Зокрема, невеликими килимками (пілками) застеляються ноші: «Як мають нести умерцá, ті ноші стеляса пілкою, і їх, ті пілки, відтак дають за поману або священикові. Люди ткали і тримали собі «про смерть», в давні роки ткати знали в нас майже в кожній хаті. А тепер я їдна се знаю. Бо я в нашому селі певно найстарша і можу розказати багато, як було, і як є. Лиш би було кому розказувати. Бо треба аби не лиш слухали, а чули», - замислено каже майстриня.

Донедавна село Нагоряни належало до Кельменецького району, а після адміністративної реформи – до Дністровського. З перших кроків воно показує свій етнографічний і ментальний темпоритм – обабіч дороги будинки з мурованою сухою кладкою, придорожні криниці (не на обійсті, а для перехожого), а ще неможливо не помітити капличку на високому скелистому горбі, до якої і дійти не так то просто (адже дорога до неї – стрімка стежка над урвищем). Але високий намір повів людей піднімати в той горб будівельні матеріали і облаштувати там каплицю-молитву, яка височіє над селом і береже його. Ініціювали будівництво каплиці Микола Китайгородський (родич Вікторії Китайгородської) та Володимир Літавський.

Запитуємо Вікторію Китайгородську про каплицю. Бо для неї духовна тема – особлива: окремою аскезою шанує понеділки і п’ятниці, і переконана: вся радість життя у людини лиш від Бога. «Була там, - каже, - всередині. Се треба бачити.. Стрімко дуже, так, ішла й трималася за землю. Але була». І це теж промовистий штрих вдачі.

А шлях до каплички – звивисті яри та видолинки, які заквітчані дев’ясилом, чебрецем і євшан-зіллям.

«Я не знаю, чи у наших людей були легкі часи. Тепер тяжкі – а були хіба легші? Який нам голод штучний були зробили, та скільки людей виморили.. А війна скількох нам забрала одна, та друга, та теперішня.. А на роботи примусові забирали – мого чоловіка дитиною практично, хлопцем малим, схапали та вивезли на роботу в шахти. Всім, хто був на тій «роботі» легені горіли, та годинами світа Божого не бачили.. Але в усі часи наші люди жили, та берегли своє, та й робили багато. Такі в нас люди. І я робила, а що ж. Як день, так ніч. Бо хіба ми в цьому світі за пусто-дурно? Та ж для чогось.. Того як є робота, яка би не була тяжка – до неї треба з душею», - каже Вікторія Китайгородська.

Є щось особливе у вдачі людей, які зводять каплиці на вершечку стрімкого пагорба, які тчуть десятки і сотні килимів пізніми ночами, які викохують виноград і розмовляють з ним, які рибу ловлять на світанні. Які у власному домі плекають стихію ткацтва. А коли та стихія виходить з берегів і килими вже не вміщаються – добудовують хату…

Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного відділу дослідження

та популяризації традиційної культури,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця

Фото 1 в публікації взяте з джерела [2], останнє фото з онлайн-енциклопедії «Вікіпедія», автор фото Zysko Serhii . Інші фото у публікації – авторки статті.

ДЖЕРЕЛА:

1. Польові записи у експедиції 05.08.2024

2. Океан квітів Вікторії Китайгородської / упорядкув.Л.Воронюк. – Чернівці: Букрек, 2016. – 96 с. – іл.

3. Беженар Альона. Виткана доля Вікторії Китайгородської. – Точка доступу: http://bukcentre.cv.ua/.../4479-vytkana-dolia-viktorii...

4. Китайгородська Вікторія Андріївна. – Точка доступу: http://bukcentre.cv.ua/.../3700-kytayhorodska-viktoriya...