Суха кладка як регіональна самобутня будівнича техніка Буковини і Бессарабії
- Деталі
- Створено: Четвер, 07 грудня 2023, 14:44
- Категорія: Традиційні ремесла
Однією із самобутніх технік, що відображають традиції будівництва у Чернівецькій області, є такий різновид мурування, як «суха кладка». Найбільше це стосується бессарабських сіл.
«Суха кладка» (мурування) – це метод будівництва з природного каменю правильної геометричної форми, який не передбачає використання зв'язувального розчину. Важка цілісна конструкція формується із щільно укладених каменів один на одного (великих і малих).
Традиція використання каменю на території Бессарабії, як свідчать археологічні дані, відома ще в першій землеробській, так званій, буго-дністровській культурі (VI – Vтис. до н. е.). Глинобитні житла нерідко зводились на кам’яних підмурах, камінням закріплювали кутові стовпи. Застосування каменю знаходили і в археологічних пам’ятках черняхівської культури (ІІ – V ст. н. е.), як, наприклад, у Комаровському поселенні (Кельменецький р-он, Чернівецької обл.), де один з чотирьох будинків був кам’яним. В інших поселеннях цієї епохи є кам’яні печі-кам’янки, льохи і вимостки з плиткового каменю біля жител.
За давніми віруваннями, огорожі вважались виявом певних принципів взаємовідносин людини з біосферою, межею між впорядкованим космосом та хаосом. За допомогою муру люди огорожували свою територію проживання, мали на неї права, встановлювали на ній свій порядок. Відсутність такого укріплення вважалася ознакою занедбаного господарства, безладності, а на символічному рівні - відсутності захисту від нечистих сил. Руйнування огорожі вважали передвіщенням горя та біди.
Найбільшого розвитку на Буковині і Бессарабії традиція будівництва методом «сухої кладки» досягла у середині ХІХ – на поч. ХХ ст. Каміння використовували для спорудження хат, сараїв, криниць, погребів, мостів, різноманітних шляхових споруд, мурів, пивниць для худоби, а також для вимощення доріг тощо. Дністровський район Чернівецької області донедавна славився майстрами (мулярами), які працювали цілими бригадами і секрети будівництва передавалися з покоління в покоління. Вони не так досконало будували, тому кладка була безсистемною, а з роками стала системною, тобто з лицьової і зворотної сторін викладалася рівномірно. До сьогодні зберігся сарай у с. Недобоївцях Дністровського району, повністю збудований з каменю. У с. Ломачинці Дністровського району стовпи в’їзних воріт перед маєтком віце-губернатора Григорія Крупенського були викладені без зв’язувального розчину. Таким методом була збудована одна із господарських споруд.
Забудова селянських садиб в господарському плані була глибоко продумана і загалом визначалася розміром земельних наділів. Система огорож зводила всі будівлі в єдиний ансамбль. Огорожі, насамперед розмежовували ділянку на зони, виконували функцію перешкоди для худоби та лісових звірів. Крім того, вони повинні були стримувати снігові замети, паводки, ерозії і пил з вулиць та полів. При забудові вулиць, садиб зводили мури різної висоти і конфігурації. Їхня висота була переважно близько 1 м., ширина 30 см. У бідних людей мури були односторонніми, а у багатих - двосторонніми. Звичайно, в комплекс огорожі входили ворота і хвіртки. Ворота іноді кріпились на кам’яних стовпах. На рівнинній місцевості були поширенішими найбільше суцільні кам’яні мури, на горбистій – ступінчасті. В селах з більш диференційованим рельєфом каміння використовували також для підмурівки берега (до рівня дороги чи ділянки землі). В більш пізній період поверхню муру з обробленого каменю могли змащувати глиною, білити, але це трапляється досить рідко. У селах Коболчин, Ломачинці та Недобоївці Дністровського району ще й досі збереглося багато таких огорож. Мури також могли з’єднуватись і з комплексом господарських споруд, подібно до того як в с. Звенячин Чернівецького р-ну кам’яна огорожа є частиною затильної та причілкової стін стайні (стаєнки).
З каміння будували фундаменти (підмурівки), ними огороджували громадські споруди і місця. Найкращий зразок - дерев’яний вітряний млин Василя Явдошняка в с. Недобоївці. В с. Кормань Дністровського р-ну кам’яними брилами огороджено площадку біля колодязю, джерело, шипіт в с. Коболчин.
Використовувалася «суха кладка» не тільки у зведенні побутово-господарських споруд, але й споруд сакрального призначення. Зокрема, у с. Ломачинці цокольна частина церкви св. Архангела Михаїла була викладена без зв’язувального розчину. Мур у с. Коболчин навколо церкви св. Михаїла, старого кладовища та сама капличка на території церкви муровані такою ж технологією. У скельному Галицькому Свято-Миколаївському чоловічому монастирі також є кам’яні об’єкти, а саме мури і джерело.
Крім житлової, громадської і культової архітектури вимощували ще й дороги. Вапнякові камені вкладалися у вільному порядку («дика в’язь»), також влаштовувався поперечний ухил дорожнього полотна для забезпечення стоку води. Такі дороги ще досі існують у с. Коболчин Дністровського району.
Для потреб будівництва використовували три види каменю: пісковик, вапняк (білий, жовтий), ракушняк – «равликовий камінь». Заготовляли матеріал за допомогою залізних клинів і молотів, пізніше – використовували вибухівку. Верхні поклади характерні «пасманкою» (пористою структурою), які легко колються по горизонталі. Камінь привозили навесні, щоб за літо він встиг «висохнути», тобто, випарувати вологу. Якщо сирий камінь захоплять морози, він починає тріскатись і втрачає будівельні якості.
Використовували для мурів переважно пісковик і вапняк. За поширенням і застосуванням у будівництві переважає пісковик. Він належить до відкладів нижнього девону і залягає у басейні Дністра і Прута. Поклади дрібнозернистого пісковику мають червоне, сіре, зеленувате і вишневе забарвлення. При зведенні мурів їх практично не обробляли. Використання такого каменю поширене в придністровських селах Буковинського Поділля (села Василів, Хрещатик, Звенячин, Репужинці, Митків, Брідок та ін). Збудувати мур з такого каменю могли дозволити собі люди різних майнових прошарків.
Західніше наявні середньодевонські відклади бітумнозних та піскуватих вапняків. Трапляються вапняки і пізнішого походження. Найціннішими є білі вапняки крейдового часу. Жовтий вапняк видобували в урочищі Гірні (с. Ломачинці Сокирянського району). Вапняк використовували як природній так і оброблений. Добували каміння не лише у місцевих родовищах (кар’єрах, каменоломнях), а й в руслах річок, лісах, балках. Менш поширеним є використання ракушняка – «равликового каменю», його шукали в річках. Пізніше ракушнякові блоки у формі прямокутного паралелепіпеду світло-коричневого кольору видобували у Сокирянських каменоломнях. Матеріал має дрібнозернисту структуру і легко обробляється механічним способом.
На початку ХХ ст. кам’яні кар’єри знаходились у власності місцевих сільських громад. Рішенням про продаж великих партій каміння приймалось сільським сходом. Кар’єри надавались і в оренду на визначений термін приватним особам та підрядникам. У будівництві використовували камінь вапняк з кар’єрів в с. Романківці, Непоротове, Братанівці, П’ятихатці (Сокирянського р-ну), Болбока та Требісоуци біля м. Бричан. Вартість каміння, залежно від якості на поч. ХХ ст. коливалась в межах 15-50 карбованців сріблом за один кубічний сажень вапняку (1903-1904 рр.). Пізніше (в 1910 р.) спостерігається деякий ріст цін – вартість кубічного саженю могла сягати 54 карбованців. Сьогодні муляри будують не лише з натурального каміння (вапняк, піщаник, кругляк, туф, ракушняк, доломіт тощо), а й штучного, яке можна придбати в будівельних магазинах та компаніях.
Будівництво з каменю – довговічне, міцне, екологічне, зменшує ймовірність пожежі, укріпляє ґрунт та не потребує фарбування. Така кладка використовується при будівництві стін, фундаментів хат, громадських будівель, церков, господарських приміщень, підвалів, мурів, воріт, мостів, камінів, колон, сходів, криниць, мангалів, підпорних стінок тощо. Зовні вона утворює багатошарову текстуру, яка справляє й цікаве естетичне враження.
Щоби рівномірно викласти кожен шар каменю, фіксують і натягують нитку. Найчастіше товщина конструкції залежно від функціонального призначення від 60 см. до 1,5 м. Для оббивання каменю використовують малярський молоток чи гостру сокиру (бардаш). Кожен камінь підбирають так, щоб він добре ліг та не виступав ні по лицьовій, ні по тильній стороні. Бокові сторони спорудженого обов’язково мають мати рівні сторони, перевіряють себе виском або лінійкою-рівнем. Там, де великі щілини, докладають камінь меншої величини. При будівництві, наприклад муру, вибирають найкраще каміння, щоб покласти зверху, аби був гарний вигляд. Раніше, щоб викласти перший шар, викопували землю на глибину 25 см. і робили подушку з піску, щебню або будівельних відходів. Починали будувати з каміння значно більших розмірів, ніж в кінці зведення муру. Зараз під основу заливають монолітний бетонний фундамент, що є стійкішим саме в тих місцях, де розмивається ґрунт. Часто верх муру раніше покривали глиною змішаною з піском, тепер так не практикують.
Сьогодні кам’яні мури будують не лише для позначення межі ділянки, зонування простору навколо будинку, відокремлення дороги різного призначення, а як конструктивний елемент архітектури, укріплення схилу, огорожі клумб, грядок тощо. Таким методом, або його імітацію можна зустріти в інтер’єрах та екстер’єрах приватних будинків, ресторанів, готельних комплексів, дендропарків тощо. Також «суха кладка» використовується сучасними дизайнерами при ландшафтному проектуванні.
У Чернівецькому обласному музеї народної архітектури та побуту розміщується хата «Підгір’я Буковини» кін. ХІХ ст. з с. Верхні Петрівці. За плануванням хата п’ятикамерна та складається з хатчини, сіней, великої хати, комірчини та мезоніну. Дах чотирисхилий покритий дранкою. По боках від мезоніну – по світловому віконцю з трикутним дашком. Конструкція житла зрубна. Її фундамент (підмурівок) викладений методом «сухої кладки».
Хата-млин з с. Ломачинці Дністровського району збудована у 1979 р. зараз знаходиться у Національному музеї народної архітектури та побуту України (Пирогів). Сіни і корпус млина побудовані з вапняку методом «сухої кладки». Тут встановлені механізми для обмолоту зерна і виробництва сукна. Це приклад, коли млин входить безпосередньо до комплексу житлової будівлі. У цьому скансені є ще водяний млин повністю збудований з каменю (1977) і з такого ж села що хата-млин. Млин стояв на річці Дністер. Через греблю подавали воду до вертикального колеса, яке слугувало приводом, закріпленим на горизонтально встановленому валі.
У мальовничому дендропарку в Хотині, який заклав Віталій Чинчик із родиною, також є об’єкти збудовані без зв’язувального розчину. У зв’язку з горбистою місцевістю мури утворюють тераси і служать опорними стінками. Роботи вів знаний в с. Недобоївцях майстер будівництва Петро Кричун. Туристи зі всього світу мають можливість гарно відпочити на природі самому, з друзями чи з родиною. Тут посаджені рідкісні і екзотичні дерева із всього світу, відкривається панорама на фортецю, можна пройтися лабіринтом Соломона, доторкнутися до архітектури монументального кам’яного зодчества, поспостерігати за заходом сонця, порибалити, або скупатися у річці Дністер.
Муляр Петро Кричун при будівництві мурів, мангалів користується не лише архаїчним методом, а й змішаним, комбінованим та орнаментальним. Для багатостильних кладок характерні різні породи каменів, фракції, кольори, форми, способи укладки (по вертикалі, хвилькою), ритмічне чергування елементів тощо.
Краєзнавець і майстер із с. Ломачинці Сокирянської МГ Михайло Шундрій працює над дослідженням минулого свого краю, вивчає його історію, етнографію, культуру, мистецтво та будівництво, а саме метод «сухої кладки». Крім цього він був бригадиром на будівництві. Його команда будувала мури, хати, сараї, коровники, котельні, погреби з каменю і без зв’язувального розчину. Об’єкти збудовані його руками до сьогодні радують місцевих жителів.
Ландшафтний дизайнер із Чернівців Василь Беженар методом будівництва «сухої кладки» створює бордюри для клумб, паркани, тераси, береги водойм, сухі струмки, альтанки, елементи архітектури, підпорні стінки для укріплення схилів, вертикального озеленення, садові скульптури, лавки, стіни в інтер’єрі тощо. Зводить як архаїчну кладку, так і сучасну: блоково-плитнякову, бутову, цегляно-галечникову, квадрову, полігональну тощо.
Збереження до сьогодні автентичних зразків сухої кладки на Буковині і Бессарабії підтверджує важливість нематеріальної культурної спадщини у місцевому контексті. Внесення цього елементу до обласного Переліку підвищить рівень престижності цього самобутнього методу будівництва і забезпечить його життєздатність.
Альона БЕЖЕНАР,
мистецтвознавиця, методистка
науково-методичного відділу дослідження
та популяризації традиційної культури БЦКМ
ПЕРЕЛІК ДЖЕРЕЛ:
- Данилюк А. Г. Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис . – К.: Техніка, 2008. –256 с.
- Кожолянко Г. К. Етнографія Буковини. – Т.1. – Чернівці: Золоті Литаври, 1999. – 384 с.
- Кононов В. Искусство роботы с камнем. – М.:Аделант, 2010. – 120 с.
- Русанова И.П., Тимощук Б.А. Кодын – славянские поселения V–VІІІ вв. на р. Прут. – М., 1984. – 88 с.
- Самойлович В. П. Народна творчість в архітектурі сільського житла. – К. : Держбудвидав УРСР, 1961. — 341 с.
- Сільське житлове будівництво в Українській РСР / за ред. М. С. Коломійця, В. П. Самойловича. — К., 1959. — 170 с.
- Снігур І. Грозинці на вітрах історії: Історії села. – Чернівці:Букрек, 2002. – 244 с.
- Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина (X – перша половина XIV ст.). – К., 1982. – 208 с.
- Хаукрофт Х., Бранд К., Барло мл. Н. Декоративное мощение и мозаика. – М.:Интербук-бизнес, 2003. – 95 с.
- Хаукрофт Х., Бранд К., Барло мл. Н. Природный камень в саду. – М.:Интербук-бизнес, 2002. – 93 с.
-
-
