Бессарабське гончарство та самобутня творчість Івана Гончара

До початку ХХ століття водночас з килимарством, ложкарством, вінникарством, лялькарством, вишивкою, малярством, виноробством мешканці Бессарабії активно займалися гончарством. В історичному контексті на цій території під час польових експедицій археологами та краєзнавцями було знайдено зразки трипільської та черняхівської культури, які зараз зберігаються у Сокирянському історичному музеї Дністровського району. Згідно з цими даними можна дійти висновку, що гончарне ремесло у цьому етнографічному регіоні зародилося ще близько 4000 тис. років до нашої ери, що вплинуло на хід всієї історії та культури Бессарабії.

Гончарні вироби бессарабських майстрів, експонати Сокирянського історичного музею

Перші вироби виготовляли вручну без гончарного круга (з’явився у ІІ ст. н.е.). Сировиною слугувала глина, яку добували з місцевих покладів. Поверхня посудин була нерівна та невигладжена. Пізніше, добре вивчивши властивості глини, гончарі створювали посуд, який і до сьогодні вражає досконалістю форм та орнаментації. Вироби прикрашали ритованим декором у вигляді прямолінійних, зигзагоподібних та напівовальних стрічок із борозен або розписували мінеральними фарбами у чорний, червоний та білий кольори. Кераміку орнаментували спіралями, меандрами, дугами, напівовалами, колами, трикутниками, вертикальними і навскісними рисками, комбінування яких складало основу цілісної композиції. Усі вироби випалювалися у гончарних горнах. Трактуючи орнаментальні композиції, слід відзначити глибоку символічну мову знаків-символів.

Гончарство - народний промисел, який включає в себе виготовлення з глини посуду, кахлів, іграшок тощо. Воно існувало там, де був глинистий ґрунт. Під час створення виробу відбувається сакральне дійство, де в енергетичному полі взаємодіє людина і природа. Тут задіюються чотири стихії: глина (земля), вода, повітря та вогонь. Гончарство Бессарабії на сьогоднішній день є недостатньо дослідженим, розгляд якого тільки донедавна привернув увагу багатьох дослідників, етнографів та краєзнавців.

Полумисок, І. Гончар, теракота, 2015 р.	Макітра, І. Гончар, невипалений виріб, ангоби, насічка, ритування, 2018 р.	Миска, І. Гончар, теракота, ангоби, 2009 р.

З 1812 р. – 1917 рр. Бессарабія входила до складу Російської імперії, спочатку в статусі намісництва, а пізніше – губернії. У цей час територію Бессарабії активно заселювали колоністи з багатьох європейських країн. З ІІ пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст. південна частина бессарабського краю перебувала у складі Молдавського князівства та Румунії. Серед найчисленніших етнічних груп, які проживали на цій території були: українці, молдавани, росіяни та євреї. Згодом Бессарабія перейшла до УРСР. Історично сформована поліетнічність краю та взаємозв’язки з контактними територіями зробили свій відбиток на культуру даного краю, а саме на гончарний промисел з симбіозом буковинських, подільських, молдавських та румунських нашарувань.

Слоїк, Т. Грищук, теракота, ангоби, полива, рік невідомий	Банька для води, М. Чорній, ангоби, полива, 1979 р.	Кувшин, автор невідомий, ангоби, полива, рік невідомий

Наприкінці ХІХ ст. на теренах Бессарабії гончарний промисел набув найбільшого розвитку, були створені артілі для спільної господарської діяльності. Найбільші осередки гончарної справи: місто Хотин та села Коболчин Сокирянського району, Малинці, Клішківці Хотинського (нині Дністровського району). Майстри виготовляли теракотовий, димлений та полив’яний посуд (зеленого, коричневого та прозорого забарвлення). Тут існували цілі династії гончарів, традиції яких передавалися з покоління в покоління: Поштарі, Рибаки, Бощани, Паладійчуки, Котики, Горгани, Гончарі, Гонци, Зарічняки, Кучільники, Николайки, Шевчуки, Чернії, Громи, Паскалюки тощо. Таким промислом займалися не лише чоловіки, а й жінки. Крім ужиткового посуду виготовляли димарі циліндричної та прямокутної форми. Розписували побутові вироби геометричним орнаментом, який складався з прямих і хвилястих смуг, рисок, спіралей. Внутрішню поверхню макітер обробляли зубчастим коліщатком. Найбільш поширені форми глиняних виробів: горщики, глечики, гладущі, баньки, миски, полумиски, кварти, кухлі, макітри, кварти, пасківниці, гаваноси, друшляки, лохані, дзбанки, близнята, вазони та інший побутовий посуд для домашнього вжитку. Декорували теракотові та полив’яні вироби геометричним орнаментом, а димлені - лощенням.

Близнята, І. Гончар, теракота, ангоби, фляндрівка, 2017 р.	Вазон для квітів, І. Гончар, теракота, ритування, 2009 р.	Покришки, І. Гончар, теракота, ангоби, фляндрівка, 2019 р.

Гончарний посуд у народному вжитку відігравав важливу роль й в обрядових дійствах. Під час найбільших християнських свят - Різдва Христового та Великодня такий посуд призначався здебільшого для приготування та подачі до столу головних страв: кутя, узвар, голубці, борщ, вареники, пасха, крашанки, м'ясо, млинці тощо. До великоднього кошика продукти клали у глиняний посуд. На весіллі молодим у горщику давали їсти рисову кашу, а на хрестини – пшоняну.

Горнец, І. Гончар, невипалений виріб, ангоби, фляндрівка, 2019 р.	Макітра, автор невідомий, чорнодимлена кераміка, лощення, рік невідомий	Горнец, І. Шевчук, теракота, ангоби, 1986 р.

З 1960-х років ремесло занепало, не лише у зв’язку із масовим виготовленням фабрично-заводської продукції, дешевого фаянсового посуду, а з ряду економічних, історичних та соціальних причин.

Дротований пасківник, автор невідомий, чорнодимлена кераміка, рік невідомий	Друшляк, І. Шевчук, теракота, 1965 р.	Димар, І. Гончар, теракота, 2018 р.

Село Коболчин – серце гончарного промислу Бессарабії кінця ХІХ-поч. ХХ ст. Рукотворні вироби майстрів тиражувалися, їх продавали на ярмарках або безпосередньо купляли вдома у гончаря, вимінювали на продукти харчування, возили у Молдову, Могилів-Подільський та Хмельницький. Здебільшого гончарі виготовляли посуд, який був дуже зручним у щоденному користуванні та архітектурну кераміку в хатньому будівництві. Саме у цьому осередку склалися самобутні локальні художні та стильові особливості виробів, хоча помітно багато спільних рис із традиціями Покуття, Поділля, Галичини, а також країн Молдови, Румунії та Угорщини.

Саме у цьому селі 19 червня 1940 року у багатодітній сім’ї гончарів народився славнозвісний майстер народного мистецтва Іван Гончар. Свій перший виріб створив у вісім років і цьому мистецтву присвятив усе своє життя. Гончар Іван Іванович розповідає:

Процес підготування глини

«Глиняний посуд виготовляю із екологічно чистої сировини. Вона має охристо-коричневий відтінок. Вода, яка знаходиться у такій ємкості, очищається, молочні продукти, спиртні напої добре зберігаються, страви збагачуються поживними компонентами, вітамінами та ароматом.

За день можу виготовити 100-120 горщиків, на один виріб витрачаю близько півтори-дві хвилини. Сам процес не є складним, але вимагає хорошого досвіду, знань та умінь. Спочатку видобуваю глину недалеко від свого житла, перевіряю її на якість: повинна бути пластичною, здатною набувати будь-якої форми і зберігати їх після випалювання. Копаю у тому місці, де немає дерев і кущів, попередньо знявши два-три шари ґрунту. Глибина покладу може сягати від 50 до 120 см. Далі складаю у певне місце, щоб вистоялася, десь на пів року чи рік. Пізніше глину везу до майстерні, яка знаходиться у музейному комплексі гончарства в Коболчині. Замочую у ванні на деякий час. Вибравши глину на дощаний поміст, для ущільнення маси, формую у кулі та збиваю дерев’яним молотом, який гончарі називають «довбня». Цей процес виконую за 3-4 прийоми. Сформувавши великий комок, за допомогою стружка (леза коси), пересікаю шарами на дрібні стружки, очищаючи при цьому глину від різного непотребу. Потім знову збиваю і формую у великі кулі. Всю масу замочую водою і залишаю на 2-3 год вистоятися. Далі відриваю шматок для подальшої роботи, а решту глини покриваю мокрим полотном, аби захистити від пересихання. Глиняне тісто замішую на столі, яке розминаю та переминаю доти, доки воно не стане пластичним.

Процес створення виробу

Зручно вмостившись на робочому місці, правою ногою плавно розкручую маховик гончарного круга до двох обертів на секунду, лівою – гальмую. На верхній металевий диск наношу шматочок глини, який називають «липучка», відщепивши її від грудки. Це потрібно для того, щоб глина добре закріпилася на диску. Потім з розмаху кидаю грудку на центр робочого круга і розкручую маховик проти годинникової стрілки, швидкістю до п’яти обертів на секунду і починаю центрувати. Змочую обидві руки у воді і ребрами долонь поступово стискаю грудку, витягуючи тупий конус. Постійно зволожуючи руки притискаю конус великим пальцем і витягую однією рукою стінки майбутньої форми, а другою підтримую. Витягнувши стінки до потрібної товщини, за допомогою гончарного ножика формую виріб, утримуючи його під кутом із зовнішнього боку. По завершенню утворюю вінчик і утор. Дрібні приставні частини – ручки та носики ліплю окремо вручну, а вже потім їх прикріплюю рідкою глиною – «шлікером».В залежності від величини виробу витрачаю часу від 10 хвилин до однієї години.

Обробка внутрішньої поверхні макітри коліщатком

Наступний етап: знімання посудини із диску. Зупиняю лівою ногою маховик і за допомогою струни або дротика зрізаю виріб. Беру посудину чистими руками і ставлю на полицю. На другий день орнаментую його, за допомогою пензлика білою рідкою глиною-ангобом, яка називається «побілкою» та чорною – «червінкою». Наношу смуги, риски, цятки та збагачую загальну композицію ритованими лініями, хвилями, кривульками. Далі сушу виріб в затіненій кімнаті, в якій повинна весь час бути однакова температура повітря для того, щоб виріб висихав рівномірно. Весь час спостерігаю за посудиною, перевертаю її і так до повного висихання (в середньому 6-10 днів). У результаті такий виріб стає міцним, але крихким. Увесь виготовлений посуд щільно складаю у муфельній печі і випалюю при температурі від 850 до 1000 градусів. Посуд після випалу набуває теракотового кольору.

Виготовляю традиційні форми гончарних посудин: горщики, глечики, гладущі, баньки, миски, полумиски, кварти, кухлі, макітри, кварти, пасківниці, гаваноси, друшляки, лохані, дзбанки, близнята, вазони. У творчому доробку більше маю теракотових виробів ніж димлених. Крім ужиткового і обрядового посуду, виготовляю димарі. Вони вогнетривкі, зручні та надійні в користуванні. Мають витягнену прямокутну форму, злегка розширену донизу з півциркульними отворами для диму. Верх увінчую дахом, часто з пташечкою – «чурупітою». Димарі виконую двома методами – у дерев’яних формах, відтискуючи глиняні пласти, в іншому випадку витягую на гончарному крузі» .

Іван Гончар, майстер народного гончарства

Іван Гончар – майстер гончарного ремесла, заслужений працівник культури України (1999), член Всеукраїнської національної музичної спілки (2002), член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (2003), лауреат обласної премії імені Олекси Романця за розвиток краєзнавства, збереження культурної спадщини Буковини (2012), обласної літературно-мистецької премії імені Георгія Гараса за збереження, відродження та розвиток народного мистецтва Буковини (2009), обласної літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича у номінації «Література та мистецтво» (2014), почесний громадянин м. Новодністровська (1998), села Коболчин (2002), Сокирянського району (2015), нагороджений медаллю «Десять років Незалежності України», почесними грамотами Міністерства культури і туризму України (1999, 2003), Міністерства освіти і науки України (1982, 1983). Це результат невтомної колосальної праці на творчій ниві за п’ятдесят три роки.

У 2008 році Іван Іванович створив музейний комплекс гончарства у рідному селі Коболчин, його аналог – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. За зовнішнім виглядом споруда нагадує гончарну хату. Майстер зібрав для музею унікальні експонати, які демонструють побут цієї місцевості та витвори золотих рук коболчинських майстрів: гончарні та керамічні вироби, гасові ліхтарі, годинники, килими, рушники, вишиванки, подушки, господарський реманент, інструменти для народних ремесел, елементи інтер’єру та екстер’єру житла тощо. У приміщенні музею є майстерня, в якій розміщується велика гончарна піч. Тут майстер прищепив любов до цього ремесла багатьом дітям, організувавши гурток з гончарства.

У 1995 році Іван Гончар створив у будинку дитячої творчості міста Новодністровськ гурток «Кераміка». Тут навчалися три групи по десять дітей. Заняття проводилися два рази на тиждень. Авторська програма навчання гончарству побудована на основі особистісно-орієнтованого, діяльнісного, компетенційного підходів. На заняттях гуртка передбачалася теоретична на практична робота. Основний час відводився на практичну роботу: виготовлення мисочок, глечиків, горщиків, макітр, дзвоників, вазонів, свищиків, іграшок тощо. Школярі часто брали участь у різноманітних конкурсах, за що були нагороджені грамотами. Діти з великим захопленням приходили на заняття і це все заслуга талановитого майстра-педагога.

Майстер з Коболчина - автор багатьох статей про гончарство, надрукованих у Сокирянській районній газеті «Дністрові зорі», «Українському керамологічному журналі», а саме: «З досвіду роботи гуртка «Кераміка» Новодністровського дитячого будинку творчості» (№2, 2001 р.), «Хочу зробити музей гончарства Буковини» (№2-4, 2003 р.), «Музей у Коболчині буде!» (№4, 2004р.) та інші. Останні роки дослідник працює над книгою «Славетний та гончарний Коболчин», де описує місцеві традиції, майстрів-гончарів, їхні династії та гончарну спадщину.

Іван Гончар своїм творчим доробком, педагогічною, громадською, дослідницькою діяльністю зробив чималий внесок у розвиток культури не лише Буковини, а й усієї України. Його щоденна титанічна праця має вагомий вплив на формування ідентичності краю. Тому послухати історію села Коболчин, познайомитися з гончарними традиціями, навчитися виготовляти з глини гончарний посуд можна, завітавши у Коболчинський музей гончарства. 

Альона БЕЖЕНАР,

мистецтвознавиця,

методистка науково-методичного

відділу дослідження тапопуляризації

традиційної культури БЦКМ