Відродження ложкарства на Бессарабії

Ложкарство – деревообробний промисел з виготовлення ложок, ополоників та іншого дрібного кухонного начиння, який набув масового поширення у селі Селище Сокирянського району, що на Бессарабії (нині Сокирянської громади Дністровського району) у ХVIII-ХХ ст. Його стрімкий розвиток характеризується багатством місцевих лісових ресурсів. Як зазначає історія, село починалося з-під лісу «Площа» і першими в яру поселилися цигани-ложкарі, це місце до сьогодні називається Циганським яром. За етнографічними дослідженнями тут налічується понад тридцять різновидів дерев’яних нефарбованих виробів. Автентичних зразків збереглося небагато, більшість з них є анонімні та недатовані, тому лише приблизно можна сказати, хто автор та коли виконаний виріб. Народні майстри часто продавали ложки на ярмарках, виконували на замовлення, вимінювали на інші речі чи продукти харчування. Зазвичай їх купували місцеві люди з близьких і далеких сіл.

Дерев’яна ложка – предмет столового приладдя, призначений для рідких або розсипчастих страв. Вона складається з черпала, за допомогою перемички з'єднаного з ручкою. Такі ложки селяни зберігали у спеціальному тримачі – ложниці–бруску з отворами, який прикріплювали до стіни біля мисника.

Ложки виготовляли майстри-ложкарі. Працювали виключно чоловіки і це були справжні династії. Унікальні технологічні традиції передавалися від майстра до майстра, з покоління в покоління. Виготовляли ложки з різних порід листяних дерев. Головною вимогою до сировини була легкість обробки та стійкість до розтріскування. Основні інструменти: сокира, ніж та різець. Майстри за допомогою різця надавали виробу потрібної форми, здебільшого овальної чи яйцевидної.

Дерев’яні вироби використовували усі верстви населення в побуті та щоденному домашньому вжитку для приготування та насипання страв, а інші – в різних обрядових дійствах. Під час весілля подружня пара їла кашу однією ложкою, що символізувало єдність двох як однієї матерії. На Святвечір залишали ложки на столі для померлих родичів. Існувала ще одна прикмета: якщо ложка падала зі столу, то до господарів невдовзі прийде гість.

У XXIстолітті традиція ложкарства Селищного осередку безповоротно втрачена, не залишилося жодного народного майстра. Сьогодні відродженням і розвитком цієї традиції займається різьбяр по дереву, ложкар Олег Хілько. У його роду не було майстрів, втім його навчив вчитель Іван Продан ще під час навчання у сільській школі №2. У його творчому доробку понад 800 виробів: ложок і мішалок, різних за формою, матеріалом та призначенням. Є виконані за місцевими традиціями і зовсім новаторські, для щоденного користування та сувенірні. Побутові ложки та мішалки призначені для споживання й приготування їжі. На відміну від металу, дерево не нагрівається, тому неможливо отримати опіки під час приготування гарячої страви. Кожен ековиріб унікальний, насамперед, цікавими формами ручок та зручний у користуванні. Найменша ложка сягає 5 см, а найбільша – 60 см, відповідно до розмірів вони мають назви: «Гігантська», «Велика», «Середня», «Маленька»; за статтю та віком: «Батьківська», «Жіноча», «Дитяча»; за призначення: «Столова», «Чайна», «Десертна», «Супова», «Салатна», «Ложка-черпак», «Ложка-мішалка», «Кавова», «Соусна», «Шумівка», «Гарнірна», «Медова»; за використанням в обрядових дійствах: «Весільна», «Пам’ятна», «Різдвяна» тощо. Створює майстер поодинокі вироби, наборами та з ложницею.

Технологія виготовлення ложок не є складною, але вимагає великого досвіду, хороших знань та вправних умінь. Спочатку майстер розпилює дерево, з нього робить заготовку, а потім різьбить її за допомогою різних наборів стамесок та ложкорізу. Олег Олексійович виготовляє вироби з різних порід листяних, фруктових та декоративних дерев: липи, каштану, верби, дуба, горіха, черешні, сливи, бузку, клену, берези, акації, шовковиця тощо. Частину виробів залишає нефарбованими, тобто зберігають природній колір матеріалу, з якого виготовлені, інші покриває морилкою – надає певної тональності, натирає восковою пастою – для блиску.

Самобутній майстер знаходиться у постійному творчому пошуку, експериментує з формами, матеріалом й технологією виготовлення. Зараз невелика частина його робіт знаходиться у Сокирянському історичному музею Сокирянської МР Дністровського району.

Ложкарство – унікальне надбання нематеріальної культурної спадщини Бессарабії, яке відкриває перспективи подальшого дослідження на певному історичному етапі розвитку культури краю, виявлення його носіїв знань та поглибленого мистецтвознавчого аналізу розмаїтої художньої стилістики етновиробів народного майстра-ложкаря Олега Хілька.

Альона БЕЖЕНАР,

мистецтвознавиця,

методистка науково-методичного

відділу дослідження та збереження

традиційної культури БЦКМ