Традиції ткацтва тайстр у родині Дженикай

Галина Дженикай – майстриня художньої вишивки, ткацтва, колекціонерка, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України (2008), лауреатка обласної премії імені Георгія Гараса за збереження, відродження та розвиток народного мистецтва Буковини у номінації «Художня вишивка» (2019).

Народилася Галина Петрівна 24 січня 1956 р. у місті Кіцмань, з чотирьох років проживає у селищі Лужани Кіцманського району. Зростала у творчій родині майстринь прядіння, ткацтва, килимарства та народної вишивки. Художню освіту здобула в 1972-1975 рр. у Вижницькому училищі прикладного мистецтва. Після навчання працювала контролером на Чернівецькій фабриці художніх виробів ім. Ю. Федьковича, де вивчила увесь процес виробництва та згодом була переведена творчим майстром в експериментальну лабораторію. Відтак продовжила свій трудовий шлях завідувачем відділу художньої вишивки на фірмі «РЕРОМ». Там розробляла ескізи та добирала орнаменти для пошиття жіночих блуз, суконь, чоловічих сорочок. А з 1995 року працювала викладачем трудового навчання і методики в Чернівецькому педагогічному училищі.

 Майстриня Г. Дженикай – активна учасниця всеукраїнських, обласних виставок, конкурсів, мистецьких проектів, ярмарків та фестивалів, провела три персональні виставки в Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї (2013, 2020 рр.) та Учбово-методичному центрі культури Буковини (нині –Буковинський центр культури і мистецтва, 2019 р.).

Ще з раннього дитинства опанувала технологічні прийоми роботи на горизонтальному ткацькому верстаті – «кроснах» від матері Любомири Василівни Дженикай (народилася 2 серпня 1932 року в селищі Лужани Кіцманського району), частину робіт виконували вони разом. Основну сировину – вовну – отримували із овець власного домашнього господарства. Самостійно стригли тварин, мили, скубали та пряли. Для основи тканого полотна використовували бавовняні нитки. Фарбували вовняну пряжу в селі Мамаївцях у майстрині Півонії Дячук, про це Галина Дженикай розповідає так: «Жінка спочатку робила «квас», або ще у нас називають «борщ» із житніх висівок та соломи. Потім набирала у каструлю цю рідину, розмішуючи з водою і додаючи порошкоподібну фарбу «черчик», «галун» для закріплення фарби, виварювала готовий барвник на плиті – «шпаргаті». Майстриня мала чотири основних барвники: «жовтий», «оранжевий», «зелений» та «синій» і, відповідно змішуючи їх, отримувала інші кольори та їхні відтінки. Насиченість тону визначала на зануреній у фарбі «мітці». Деякі кольори мали такі цікаві народні назви: «ружевий» (рожевий), «секловий» (світло-зелений), «голубий» (темно-синій).

Тайстра "Жара", 1975 р., вовна, бавовна	Торбина "Забирана", 1972 р., вовна, бавовна	Торбина "Проста", 1973 р., вовна, бавовна

Торбина "Забирана", 1976 р., вовна, бавовна

У нашому селі Лужани майстрині ткали торбини та тайстри. Другі відрізнялися величиною, були набагато більшими. За назвами вони ділилися на чотири типи: «Проста» (смугаста), «Забирана» (квіткова, з кошичками та птахами), «Перебита» (чергування смуг та рослинних мотивів), «Жара», або «Рижа» (геометричний орнамент з переважанням оранжевих та червоних кольорів). Смуги на «Простій» торбині називали «баточки». Підбираючи кольори для гармонійної палітри, майстрині говорили: «Щоб кольори грали в кольорі». Часто на верхній облямівці тайстр ткали смуги у п’ять ниток з «Х» подібним орнаментом, який називали «фасулька».

Полотно основи на торби і тайстри я разом із мамою ткали на «кроснах», «баярки» купляли у інших майстринь села. Всередині вони мали підкладку «під каптушє», яке шили із простого полотна.

Першу власну тайстру мені виткала мама на весілля, адже у нас кожна дівчина до одруження повинна була мати таку сумку. Коли бачили як молодиця ходить по селі з тайстрою, то усі знали, що вона зве на весілля. У тайстру клали калачі, банку меду, цукерки, які несли з поклоном вінчальні батьки для реєстрації шлюбу до клубу та на вінчання – до церкви. За тиждень до весілля й на саме весілля до нареченої чи нареченого гості приносили у тайстрах продукти харчування. Це ж можна говорити і про хрестини, коли матка йшла з калачами. Під час поховання покійника його родичі несли у тайстрах колачі, які на перехресті доріг роздавали за поману перехожим.

Тайстри та торбини переважно носили дівчата та жінки, хлопці та чоловіки – малі торбини. Торбини були дуже зручними у щоденному користуванні, наприклад у похід за хлібом у «склеп» (магазин) чи на «базар» (ринок). А взагалі ще років тридцять тому майже кожна газдиня чи газда носили такі ткані вироби, сьогодні це лише одиничні випадки».

Альона Беженар ,

мистецтвознавиця, методистка БЦКМ