Хрещені батьки та їхня роль у житті дитини

Хрещені батьки – духовні родичі (батьки) дитини, котрі відповідають за її прилучення до церкви і які повинні частково брати участь у вихованні свого похресника. Відомий такий тип родичання ще з дохристиянських часів, щоправда називалися обрядові ролі тоді дещо по-іншому, та і прилучалася тоді дитина не до церкви, а до духовної общини.

«У дохристиянській Україні хрещені батьки звалися божат і божата, батькам вони були кумами, а діти відносно божатів називалися божен і божена. Божат – той, що побожився нести відповідальність за долю дитини», - зазначає Г.Кожолянко.

Серед назв на позначення хрещених батьків, які збереглися до сьогодні на Буковині, назвемо такі основні – батько, матка, нанашко, нанашка. Похресників ж називають хрещеник, фін, фіїн, похресниць – фіна, фіїнка, філинка.

У різних районах Буковини різняться настанови стосовно того, кого можна брати у куми (одружених чи ні), скільки пар кумів повинно бути та чи можна у куми запрошувати бездітних жінок. Так, на Новоселиччині бездітну жінку намагалися не запрошувати для хрещення дівчинки, аби та не передала свою нещасливу долю похресниці. А на Путильщині навпаки: «В нас навіть скорше закличуть ту жінку, яка не може мати дітей. «Як не маєш своїх дітей – віддай свою любов чужим», - вчить народна мудрість. Стати хрещеною маткою для жінки, яка обділена щастям материнства – ще одна можливість спастися перед Богом. А ось якщо жінка не жиє з першим чоловіком розійшлася чи повдовіла) або нечесна, ну розпусна – то її будуть остерігатися до дитини кликати, а тим більше дівчинки. Будуть казати: «Та не клич її, нашо тобі її долі?». Батьків має бути чотири парі, бо хрест має чотири кінці. Батьки на хрестини в нас приходять з крижмою і свічкою. Крижма має бути перев’язана червоною ниткою, зеленим барвінком або міртою (аби було гарне квітуче життя)», - розповідає Валентина Буняк.

Відмовлятися від запрошення в куми не прийнято. Пояснення того, чому вагітній не можна нести дитину хрестити, знаходимо у дослідження Г.К.Кожолянка: «Якщо вагітна при хрещенні тримає чужу дитину над животом – помре її дитина, а якщо під животом – дитина, яку хрестять». Такі етнографічні відомості записано у Новоселицькому районі Чернівецької області.

Щодо того, кого прийнято запрошувати у куми та які вимоги до хрещених батьків, Валентина Буняк додає: на Путильщині батьки дитини в куми, як правило, кличуть своїх найкращих друзів, близьку родину. Матками можуть бути і незаміжні, але не малолітні: адже це має бути свідома людина, яка ходить до церкви і знає звичай, порядна. Тобто це така людина, на яку буде покладене духовне виховання дитини та її прилучення до церкви.

Про «хрестову традицію» у селі Керстенці Хотинського району розповідає нам Євдокія Осадчук: «Батько з маткою – це ті самі люди, що були вінчальними батьками у тата і мами дитинки на весіллю. І крім батьків, беруть так само на хрестини кумів (окремо) – тих, хто тримають дитину «до хресту». Скільки хотя, стілько беруть, нема одної цифри. Матка на хрестинах тримає дитину весь час, а далі передає кумам. Як беруть хлопця у батьки, а він нежонатий ще, то він з мамою своєю хрестить. А як має дівчину і позволять – то хрестить з дівчиною». У більшості ж районів Буковини куми є парою тільки на хрестинах (вони між собою не одружені і не перебувають у стосунках).

Хрещений батько, за традицією, дарує своїй хрещеній доні перші (а то і всі) шийні прикраси. На Гуцульщині існує і спеціальний обряд офіри похресникові – фіровщина.

Фіровщина - щедрий подарунок (худобою, пишним одягом чи іншими цінностями) від хрещених батьків для своїх похресників. Зараз на Путильщині відбувається обдарування у такий спосіб: коли похресник досяг дорослого віку (часто - перед весіллям чи після нього), його рідні батьки випікають для хрещених 6 калачів. У відповідь хрещені батьки обдаровують фіна (похресника), "дають фіровщину" і відбуваєтьсяспільне частування і обрядова молитва.

Саме ж слово "фіровщина" зафіковане у словнику Бориса Грінченка як загальнолітературне (Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 4. — С. 377). Володимир Шухевич, дослідник Гуцульщини, писав, що іноді фіровщину заповідали (обіцяли, описували на словах) на дитячих колачинах (обрядове святкування після хрестин). На нього випікають (за свідченням Г.Кожолянка) 8 або 12 калачів, два з яких відразу ділять між гостями, ще 2 - для баби-повитухи (моші). Під час колачин кожному кумові дають невеличкий глечик з молоком, до якого збоку прикріплена запалена свічка. Кум випиває вміст горщика, батьки ж дитини примовляють: "Най Бог прийме перед душі" (хоча "перед душі" багато де асоціюється лише з поминальною традицією, воно вживалося і в родильній, на що чітко вказує цей звичай).

Коли всі куми випили молоко - моляться за здоров'я дитини такими словами: ”Най Бог прийме перед цеї душі, шо ви даєте. Боже поможи упросити, ублагати, щоби Господь ласкав це приймити, молитву благословити, а вам шєстє, здоров'є подати, щоби поміг вінчєти в благо літах, у шєстю, здоров'ю”.

Далі всі частуються, а відтак хрещених батьків обдаровують калачами. Якщо колачини урочисті (дитинка жива і здорова) - калачі кладуть на стіл, якщо ж "тихі" (справляються за померлою дитиною) - хліб ставлять на підлогу біля стола.

Існує і ще один обряд, який також називається колачини - четвертий день весілля. В багатьох районах ці поняття тотожні (батьків обдаровують калачами, а ті хресників - дарами саме на весіллі), а в деяких регіонах це два окремі обряди.

При випіканні обрядових калачів такого призначення традиційно виконують супровідну пісню:

Мукичка біленька,

Ситечко дрібоньке,

Най росте нам народжденик

Як дубок, правонький.

Цю мукичку білу

Будем просівати,

Най росте нам народженик

Як цісар, багатий.

Біленька мукичка

До пальців си ліпи,

Най си верне нарожденик,

Як до війська піде.

Тістечко біленьке

У бляшки складаєм.

Най росте наш нарожденик,

Та най силу має.

Ми бляшки ті підсуваєм

Близько до жаріння,

Най ведеться цьому роду

Щісливе насіння.

Зарум’янились у печі

Колачі пишненькі,

Най провадать до хресту Іванка

Та куми гарненькі [Кожолянко].

Звичай обдаровування хрещеної матки разком намиста ще донедавна був широковідомим у селі Керстенці Хотинського району. Його значення символічне і стосувалося дошлюбної порядності нареченої. Обдаровування виглядало наступним чином: молода дівчина дарувала своїй хресній разок намиста, який та публічно одягала між люди. Скільки матка мала похресників (фінів) - стільки разків було на її шиї. Коли ж хрещениця (фіна) вийшла заміж і відбулася перша шлюбна ніч, першою до неї наступного дня мала право зайти лише хресна матка. Її завдання було пересвідчитися, що похресниця вийшла заміж незайманою. Надворі хрещену матку чекали свашки з боку нареченого і питали чи "є знак", тобто чи все гаразд. У випадку, якщо наречена не зберегла честь до весілля - свашки прилюдно зривали один із разків намиста на її шиї, оскільки вона не вберегла свою хрещеницю. Тут варто додати, що за буковинським звичаєм хрещені батьки брали участь у вихованні своїх похресників.

Перший подарунок від хрещених своєму похресникові – це офіра тканиною (крижма, крижмо). Крижмо – шмат білої тканини або простирадло, яке обв’язують навколо свічки, а згодом підкладають під дитину після її першої церковної купелі. Крижмо, крижма символізує перший одяг маленької людини у християнському житті.

Між хрещеником та його хрещеними батьками встановлюються родинні зв’язки. До середини минулого століття загальноприйнятим був звичай на Святвечір носити дідусеві та бабусі (якщо вони живуть окремо), повитусі та хрещеним батькам носити вечерю. Дитина, яка здійснювала цей обряд, називалася вечерником, вечериною (на відміну від колядника, який приходить з піснею-колядкою).

Гарафіна Маковій, описуючи традиції та звичаї села Великий Ключів Сторожинецького району, наводить ще один різновид відповідальності хрещених батьків. Якщо вони заплямували крижму – це пророкувало неминучу біду хрещеній дитині. Аби цього не сталося, мали виконати спеціальний обряд: відкуповувалися від біди «відчіпним калачем», який залишали на перехресті доріг. Що цікаво, попри певну негативну конотацію, цей обряд мав пісенний супровід, тож факт заплямування крижми ставав публічним, про нього дізнавалися всі. У пісні, що супроводжує такий делікатний момент, ідеться:

Нанашки недобрі були –

А ми той не знали,

Якби були ми то знали,

Ми би їх не брали.

А недоля хоче їсти, Хоче вона пити,

Та й си взяла до дитини,

Як ішла хрестити.

Най недоля добра буде,

Най дитину лишит,

А ми її вже сигодне

Колачі відпишем .

І навпаки: якщо все складалося благополучно, і похресникові, і його хрещеним виконувалися величальні пісні:

Йди, дитинко, до христочку,

Та й пильнуй свою крижмочку,

Аби чиста, як папірчик,

Аби ти ще вздріла вінчик.

Божий Ангел, схорони тя,

Та й додому доведи тя.

Аби крижма впильнувалася,

Життя твоє не завалялося.

Хрещені батьки – це духовні родичі новонародженій дитині, котрі не тільки обдаровуватимуть її згодом подарунками, а потурбуються і про дещо важливіше – виховання та душу. Це різновид соціально-духовної відповідальності і це.. окремий вид любові. Ця традиція добре збережена зараз, і має чимало своїх місцевих варіантів.

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК) – кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проекту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва, письменниця