«Нехай поцілує старший дружба дружку»: трохи про народні парованки

Де молодь – там жарти, забави, а ще – загадування на долю. Саме суспільство молодих людей вже котре століття оцінює також десь крізь цю призму: «Тобі вже пора заміж», «Чого собі дівчину не знайдеш?» і подібне. Причому не всі з таких рекомендацій подобаються адресатам, оскільки посягають на їхню приватність. Проте традиція знає і делікатні способи «нагилити» молодих людей одне одному, наприклад – попарувавши їх на вечорницях. Під цим словом розуміється виконання жартівливих адресних пісень-парованок, у яких Орисю зводять зі Степаном, Наталку – з Петром, а Марічку – з Іваном. Співають парованок, як правило, старші жінки на вечорницях, і текст приблизно такий:

«Зеленецькі парубки, та всі грають на трубки,

Та всі грають на трубки.

Лиш той Коля не грає, женитися думає

Женитися думає.

Кинув трубку він в овес, а сам пішов до Одес,

А сам пішов до Одес.

А сам пішов до Одес, купив листок-барвінець,

Купив листок-барвінець.

Купив листок-барвінець, тотій Галі на вінець,

Тотій Галі на вінець.

А та Галя молода в неї коса золота,

В неї коса золота.

А той Коля молодий, в нього кучер золотий,

В нього кучер золотий».

Такі і подібні парованки записала у старожилів села Зелена Кельменецького району Тимчук Василини (1924 р. н.), Докієна Филимона (1912 р.н.) Колісник Марії (1923р.н. ) працівниця культури Віотета Пуюл. 

Як зазначають Н.Пастух та О.Харчишин, пісні-парованки становлять унікальний і цілком окремий фольклорний жанр. Молода пара, якій публічно на вечорницях співають парованок, повинна подякувати і вклонитися виконавцям за шану і увагу, а також виконати у відповідь пісню-дяку. Проте могли і відмовитися – якщо не симпатизують одне одному, або якщо сам обряд викликає у них сумʼяття. Тоді співаються жартівливі пісні, які мають на меті незручну ситуацію перевести у сміх. Згадані вище дослідниці зазначають про цей звичай: «навіть у ХХ столітті [він] ще мав серйозний характер та був, очевидно, своєрідним громадським дозволом на ближчі стосунки закоханих […]. Парованки як окрема обрядова група пісень – не відомі на основному українському масиві».

Спорідненим із парованками є покутський весняний обряд «маївка», добре збережений у селі Тулова Снятинського району. Полягає він в тому, що у великодню пору під час весняних хороводних ігор молодь обирає свою симпатію і натякає громаді про свій вибір у вигляді танцю. Так само у Заваллі цього ж району – котра пара першою стає до великоднього сербина – то негласно сповіщає, що має намір побратися.

Таку ж залицяльну семантику має і «вливанка» - у великодній понеділок хлопці кроплять (а як весна тепла – то й обливають) дівчат водою, а у вівторок ті «віддячуються» - вливають парубків. Дівчина за те, що її влили, дарує писанку або цілує, хлопець – замовляє музику на данець.

Танець біля церкви з шервиткою (шеринкою), який зараз переріс у жартівливий естафетний танець «Хусточка» первісно означав дівоче освідчення – дівчина запрошувала «на хусточку» того, кого вподобала, і якщо у парубка немає взаємних почуттів – він мусить перепросити її за незручність і віддати шервитку.

"Сватають" між собою і дружбів з дружками, провокуючи їх цілуватия відразу після наречених. Багато хто знає пісню "Не будемо пити ту гіркую юшку, нехай поцілує старший дружба дружку" - сучасний приклад народних парованок.

Найрідкісніший з видів парованок описав Марко Черемшина у новелі «Грушка», де описуються дохристиянські ігри при покійникові. Аби дати душі відлетіти і не повертати її плачами назад, рідні «стають собі на серце», забавляючись у сінях у рухові ігри, перші години ігноруючи смерть. Мовби кажуть їй: «Не думаймо про смерть бабки, най її душа полетить». І тут, у сінях, дяк співає молоді парованок, а ті жартують з нього. Але цим парованкам надають особливої ваги, бо озвучені вони там, де життя зійшлося зі смертю – у сінях біля покійниці: «Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михаля, а Одокія за Гната. Так випало на Ілащиній "грушці", так сповнитиси має».

Іноді дивно, а іноді вражає, як життя і смерть близько – парованки на «грушці»…

Парованки як жанр мало досліджений в українській фольклористиці. А то одна з найделікатніших, а отже – найцікавіших для пізнання тем, яка добре показує: у кожному столітті свої межі приватності.

Іванна Стефʼюк (Олещук ), методистка науково-методичного кабінету

дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,

наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини,

членкиня Національної спілки письменників України,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

ДЖЕРЕЛА:

1. Фольклор українців півночі Молдови: пісні та речитативи. Записали, упорядкували Надія Пастух та Ольга Харчишин. Нотні транскрипції Анни Черноус, Христини Попович. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2020. – 800 с.

2. Фольклорні записи села Зелена Кельменецького району, які записала у старожилів села Зелена Кельменецького району Тимчук Василини (1924 р. н.), Докієна Филимона (1912 р.н.) Колісник Марії (1923р.н. ) працівниця культури Віотета Пуюл.

3. Марко Черемшина. Грушка. Точка доступу: https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16879

4. Харчишин О. Вечорничні пісні-парованки українців півночі Молдови: локальне, регіональне, загальнонаціональне / О. Харчишин // Народознавчі зошити. - 2013. - № 3. - С. 387-397. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/NaZo_2013_3_3