ГУЦУЛСКА ПРАВДА ПРО КОЛІДУ

Трафилася мені інтересна книжка. Автор добре знаний – Петро Шекерик-Доників, який написав роман на гуцульському говорі «Дідо Иванчік», січовик і етнограф, та й тема широко відома – гуцульські колєди ти й плєси. Вийшла книжка у видавництві «Дискурсус», серія «Брустури», і вона є правдивим подарунком на Різдво кожному, хто потребує живої етнографії. Коли носій сам є дослідником і детально описує все, що закарбувалося у його спостережливій пам’яті. Ракурс нарису такий, що ніби уперше знайомлюся з колядою. Хоч ніби на Гуцулії своїй – не гостя, та й трохи знаю, хто такий береза і коли повістує трембіта. Це дуже чесний і в багатьох місцях поетичний нарис, з якого проступає і космоногіка гуцула, і чітка послідовність коляди (а точніше сказати – рєд), і збитошні жарти, і статечні правила штивності.

З нарису «Колєдники» Петра Шекерика-Дониківа різдвяне дійство (а це таки багатоетапне дійство) постає циклічною містерією світла, яка починається звуком колядницького дзвоника і затихає від звуку цього ж таки дзвінка…

Є у книжці відразу кілька несподіваних акцентів. Наприклад, на що йшли минулими роками поважні ґазди, аби їх узяли у колядницьку партію, або як складалися новітні коляди християнського зразка (записано за спогадами Федя Джюнди), або кого обминають колядники та й через що.. З авторського стилю читається: він банує за старовіцькою колядою, ще дохристиянською, «сумнов та галасливов, єк полонинські вітри»..

Первовічна філософія Різдва (народження Світла) і коляда як сакральна мембрана: «А єк знівечити колєдники, то й нас тогди знівечит біда на світі»…

За космогонічними смислами ідуть цілком житейські – як залицялися та загравали одне до одного на свята, як виходили з говіння буйними данцями, як навіть у коляди та й віншування упліталися мотиви любощів, жартів – бо то є житє. А коляда в цьому нарисі – сам гімн життю в його сакральному, обрядовому і людському вимірах.

Автор з добрим усміхом згадує куражистих колядників, котрі салютували про коляду голосними пістолями, а відтак їм носіння зброї заборонили.

Як чекали колядників малі та й дорослі – «аж шкіра свербіла». А відтак та вся кількаденна містерія завершується колядницьким дзвоником і побажанням нарік дочекати. Тобто дожити до наступного року, зустрітися і повторити все знову і знову. І обов’язково – від церкви і до найдальших хат.

Бо Різдво Христове (що у часи первовічні, що в сучасні авторові часи, а що зараз) – кульмінація року і найбільше світло. Якого чекаєш, аби впустити у свою душу, як велике сонце.

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ, письменниця