Традиційна культура як основа творчого феномену Івана Миколайчука

Іванові Миколайчуку - 80 

Українська поетична душа кіномитця, лауреата Шевченківської премії (1988) Івана Миколайчука (1941 – 1987), творчий геній якого виростав на животворній народній основі та формувався на традиціях народного мистецтва, органічно вплітається у потужний пласт української культури, що з погляду часової відстані, все більше вияскравлюється своєю неповторністю, багатогранністю та ментальною глибиною.

Як слушно зауважила дослідниця життєвої і творчої долі Івана Миколайчука Л. Брюховецька, упродовж всього життя він «залишався частиною світу, де виріс». Народжений на Буковині у Чорториї, І. Миколайчук генетично увібрав те найкраще, що, окрім природних обдарувань, дозволило йому завдяки невсипущій праці осягнути та піднятися на вершину власного таланту.

Українська народна пісня, яка ще змалку підкорила серце хлопця, дала крила вільним творчим стремлінням заспівати так, щоб його почув увесь світ. У кожній своїй іпостасі – як кіноактор, режисер, сценарист Іван Миколайчук постає колоритно і геніально, що є виявом його простоти і щирості. У книзі споминів українського літературознавця, кінокритика Романа Корогодського «Брама світла. Шістдесятники» (2009) прочитуємо: «Так, Іван Миколайчук – це природа, стихія, дитина Неба. Та він мав ще талант людський – саморозвитку, самовдосконалення. […] Він мав добре перо, розумівся на психології творчости, на тонкощах розбудови чи то цілісного твору, чи то композиції ролі. І, напевно, композиції свого життя».

Фрагмент з фільму "Тіні забутих предків", 1964 рік

Інваріантність внутрішньої природи психічного світу митця І. Миколайчука головно розкривається через абсолютні смисли живої фольклорно-етнографічної традиції. І тому пошуки власного Я, пізнання себе реалізується в нього через гармонію та постійну взаємодію з навколишнім середовищем, тонкої естетики народної культури, яка нуртувала у його єстві та стала основою творчої харизми.

І. Миколайчук майстерно адаптовував народну художню творчість в український кінематограф, що справило не лише позитивний вплив на розвиток кіномистецьких процесів в Україні, а й сприяло усвідомленню національної ідентичності. Доречне висловлювання з цього приводу українського письменника, Героя України Дмитра Павличка, який у третьому томі «Спогадів» (2017) подав синхронні записи свого виступупро Івана Миколайчука, виголошеного у фільмі «Тризна» режисера Василя Вітра: «Він мислив Україною і світом. Він мислив про людство і шукав основ, на яких воно стоїть. Він знаходив національну свідомість, національну незалежність і національну правду, як основу духовності людства. Він підійшов близько до цієї теми. І цю тему він хотів розкрити у своїх сценаріях, у своїх записах…».

Фрагмент з фільму "Вавилон ХХ", 1979 рік

Помітно нуртує народна стихія у режисерських роботах І. Миколайчука – фільмах «Вавілон ХХ» (1979), «Така пізня, така тепла осінь» (1981) та у кінострічках за його сценаріями, зокрема «Білий птах з чорною ознакою» (1971), вже не кажучи про виразний національний психотип його героя у зіграних численних ролях.

У кінотворчості І. Миколайчук не втрачав нагоди не лише розповісти, наскільки унікальною є гуцульська культура, показати мальовничі куточки рідного краю, а й зробити його мешканців героями кінострічок. Йдеться про фільм «Така пізня, така тепла осінь» (автори сценарію І. Миколайчук та В. Коротич; постановка І. Миколайчука), у створенні якого активну участь взяли жителі сіл Чортория, Брідок, Бросківці або участь у масовці місцевих буковинців та відомої нині української письменниці, лауреатки Шевченківської премії (2005) Марії Матіос у сцені весілля у кінострічці «Білий птах з чорною ознакою», музичне оформлення якої здійснив народний оркестр села Глиниця, а також з етнографії творчу групуконсультував відомий буковинський етнограф, фольклорист, майстер лозоплетіння, збирач старожитностей Іван Снігур.

Фрагмент з фільму "Тіні забутих предків", 1964 рік

Сплетіння фольклорної традиції, образотворчого, музичного, хореографічного елементів народного мистецтва з етнографічною складовою. А це багатство костюмів – барвисті народні гуцульські строї (квітчасті хустки, вишивані бісером та нитками сорочки, запаски, кептарі, сардаки, смушеві шапки, кресані,вінок з ковилою), жіночі прикраси, ткані килими, різьблені тарелі, вишивані рушники, ікони, писані на дереві, картини народного мистецтва, предмети побуту, зброї, архітектурні споруди, інтер’єр та екстер’єр селянських хат, звичаї, обряди, все, що нині складає нематеріальну культурну спадщину й вказує на багату духовно-практичну діяльність українців, їхнє особливе світосприймання.

Фрагмент з фільму "Така пізня, така тепла осінь",  1964 рік

Багатство гуцульського убрання можна спостерегти у кінострічці «Білий птах з чорною ознакою», коли святкують гуцульське весілля та у кінофільмі «Така пізня, така тепла осінь», коли чоловіки та жінки у народних строях на летовищі зустрічали Михайла Руснака та онучку Орисю з Канади. Дівчина, вражена різнобарв’ям костюмів, запитує в одної з жінок, чи та сама вишивала сорочку.

Ознакою гуцульської звичаєвої культури є фрагмент, коли Орисю везуть у село в кузовівантажної машини, прикрашеному тканим гуцульським килимом та деревцями. У гуцулів обрядове деревце виконувало сакральну функцію. Традиція його прикрашати була пов’язана з важливими у житті людини подіями (іменини, весілля, похорони). У фільмі «Така пізня, така тепла осінь» присутність сакрального деревця свідчить про зустріч дорогих гостей.

Фрагмент з фільму "Вавилон ХХ", 1979 рік

Крім того, мистецький задум творця кінокартин розкривається через художню образність та символи. Орнітологічні образи-символи у вигляді лелек, журавлів, лебедів пояснюють не лише назву кінострічки, а й створюють своєрідний підсилювальний ефект. Наприклад, наскрізним символом у кінофільмах І. Миколайчука є міфологічний образ лелеки. У народній традиційній культурі бусел, бузько, бусля або чорногуз вважається Божою птахою, а господарське обійстя, де є гніздо лелеки – щасливим та застрахованим від «великої тучі з бурею» (за В. Войтовичем), проте птах водночас може помститисяза принесену йому шкоду.

Фрагмент з фільму "Білий птах з чорною ознакою",  1979 рік

У фільмі «Білий птах з чорною ознакою» цей символ-образ з’являється декілька разів, що насамперед підкреслює символічність назви картини. Тут наявні фольклорні елементи, зокрема використано легенду про походження лелеки, яка раніше була людиною, але за її непослух Бог перетворив чоловіка на птицю. Або народне повір’я про пташине яйце, якщо його вигрівати під пахвою сім днів, то, начебто, можна вигріти власного дітька.

Символічно тримає у торбині лелеку, у якого зламане крило, старець Мелетій у кінофільмі «Така пізня, така тепла осінь», наче підкреслює фізичне каліцтво його тимчасового господаря. Проводжаючи Михайла Руснака із села, Мелетій промовляє: «Слабий він, а слабих і птахи у вирій із собою не беруть. А йому теж треба було б туди десь, за океани, але там за океаном дужих, моцних треба». Образ лелеки, що ширяє у небесних просторах з’являється тоді, коли Михайло повертається з Канади додому, що символізує його повернення. Єднання з рідним краєм показано в образі онучки Орисі, яка босими ногами ступає по землі.

Фрагмент з фільму "Вавилон ХХ", 1979 рік

Кінофільм «Вавілон ХХ» (1979) за мотивами роману В. Земляка «Лебедина зграя» символічно закінчується кадром, коли два білих лебеді плавають в ополонці, вирізаній у формі хреста, що уособлюють не лише вірність, любов до рідної землі, а й духовне начало, зв’язок неба і землі, є символом вічності, неперехідності. Невипадковою, одразу після смерті Івана Миколайчука, є поява лебедів на озері у рідному селі Чортория, яких у народі величають «Івановими лебедями».

Підсилювальну функцію виконують зооморфні образи: цап, кінь, лоша, віл, кіт, пес тощо. Промовистим є образ цапа філософа Фабіана у кінострічці «Вавілон ХХ». У давньослов’янській міфології цапа вважали чортовим створінням та пов’язували його з потойбічним світом, а ще простежували безпосередній його зв’язок із богами. Або поява лошати у фіналі «Білого птаха з чорною ознакою», що також є посередником між небесним та підземним світами.

У кінематографі І. Миколайчука наявне широке використання народнопісенної творчості (звучать українські народні пісні «Там за лісом, за лугом…», «Ішло дівча лучками…», «Ой летіли журавлі, сіли собі край ріллі», «Причесався, прилизався…», «Ой у світі величезнім страшна битва була…», коломийка «Ой кувала зозулечка, далеко її чути…», колядка «Небо і земля нині торжествують», пісні літературного походження на слова Б. Лепкого «Чуєш, брате мій…», К. Малицької «Чом, чом, чом, земле моя…» тощо), мелодії троїстих музик, відтворено народні танці, показано звичаї та обряди (Святий вечір, Водохреща, весілля, похорони, маланкування).

Фрагмент з фільму "Така пізня, така тепла осінь",  1964 рік

Обряд поховання відтворено у кінофільмі «Вавілон ХХ». Вражають кадри, де везуть покійника на возі й крупним планом знято зроблені руки померлої зі свічкою і чорнобривцями, що обсіли бджоли, як символ матері-трудівниці та своєрідний ритуальний танець біля розкопаної могили.

Примітно, у кінофільмі «Така пізня, така тепла осінь» сюжет розгортається на контрастах, приміром, відбувається святкування буковинського весілля (танцюють світилки зі свічками, гості), і водночас йде похоронна процесія, несуть покійника – символічне співіснування двох світів – живих і померлих. Або контрастування у відтворенні елементів різдвяного святкування, де у фіналі показано Вашківецьку Переберію, коли полем йдуть маланкарі, а за ними – Дід Мороз і Снігуронька, що вказує на співіснування давніх традицій і новочасних порядків, підкреслюють цей фрагмент символічно розкидані маски на снігу.

Як видно, режисер і сценарист І. Миколайчук, славетний буковинець з гуцульською душею, прагнув сповна занурити глядача у світ української народної культури, широко залучаючи фольклорні та етнографічні матеріали. Відповідно, його кіномистецькі шедеври головно базувалися на тривкій національній основі, що відповідало внутрішній природі митця. І неабияк актуальними досі залишаються слова Р. Корогодського: «Про Івана Васильовича багато писали, говорили, зробили фільм. І все-таки ми всі – його боржники. Так, ми всі його боржники. Дивовижна постать жила між нас. І творила. Час заносить піском забуття навіть видатні постаті. На жаль, ми приречені згадувати їх лише з нагоди круглих дат. Чомусь впевнений: коли буде справжня Україна – буде й нова хвиля любови до Івана Васильовича Миколайчука, видатного майстра, людини великої душі, українця».

Ольга Меленчук, 

кандидатка філологічних наук 

методистка науково-методичного кабінету 

 дослідження та збереження традиційної культури БЦКМ