Неписаний кодекс жінки при надії: етнографічний погляд

Народна традиція каже, що добробут, доля і здоров’я дитини значною мірою залежать від того, як поводить себе жінка у період вагітності. Так, жінці, що чекає дитину, забороняли дивитися на потворних людей (аби дитина не мала вад), бити чи кривдити тварин (навіть комах). Не можна дивитися на риболовлю (щоби дитина була спокійна вдачею) тощо. Тіло матері та її дитини в утробі сприймається в народній свідомості як єдине ціле, саме цим пояснюється відома заборона відмовляти вагітній жінці (це просить не жінка, а дитина її устами, а дитина ще не на цьому світі). Якщо ж вагітна у перелякові схопиться за якусь ділянку тіла – вважається, що її маля саме в тому місці матиме родову шкірну пляму.

Майбутня мама також повинна, як каже народний припис, вкрай обережно будувати свої стосунки з довколишніми: аби ніхто на неї не затаїв зло, інакше кара впаде не на маму, а на дитину. Фактично, період вагітності – перший період великої відповідальності за інше людське життя. І народна мораль, традиція через норми, заборони та настанови стає для жінки тим орієнтиром, який допомагає їй розібратися з цілком новим для неї статусом і способом життя.

«Тільки мама несе відповідальність за народження дитини, - розповідає знавець народних традицій Валентина Буняк (смт.Путила). Вагітній дуже треба берегтися, мало ходити між людьми (аби її і дитину не зурочили). Гуцули так кажуть: маму з малим можуть вректи від усього - від погляду, від руки (доторкнувшись до жінки), від одежини. І тому вона має себе захистити: носити, наприклад, часник чи цвях. І жінка вагітна дуже остерігалася, аби їй не дивилися на живіт, то навіть так спеціально заперізували запаску, що зразу і не видно, що молодиця «при надії». А як таки хтось дивиться, то питали: «І чого ти так дивишся мені на живіт? Дивися десь у другий бік!».

Від того моменту, коли дитя вперше почало рухатися в животі – це уже повноцінна людина, до якої зверталися. Співає мама колискову, гладить живіт, подумки турбується про малятко, але не називає його на ім’я і взагалі не вибирає ім’я до народження дитини - це може зашкодити малюкові. Виховували дитину також із цього періоду – коли вона вперше нагадає мамі про себе.

В окремих районах Буковини вагітна жінка вважається недоброю на перехід (особливо – якщо вона незаміжня), її неохоче беруть у куми. Чому вагітна «нечиста», якщо вона виношує і береже немовля, продовження роду? На це народна традиція має наступне пояснення: така жінка є не зовсім земною, оскільки в одному тілі – дві душі. Вона наділена силою більшою, аніж вона сама про те здогадується.

Так, Г.Кожолянко у праці «Традиційні звичаї та вірування українців Буковини у передродовий період родильної обрядовості» наводить таке обґрунтування (на прикладі етнографічного матеріалу Новоселицького району), чому саме вагітну не запрошують у хрещені матки: «Якщо вагітна при хрещенні тримає чужу дитину над животом – помре її дитина, а якщо під животом – дитина, яку хрестять».

Якщо згадаємо, що у свідомості праукраїнця світ споконвіку ділиться на три рівні (Яв, Прав, Нав), і підземний (нижній) – світ мертвих, то наведена вище заборона одночасної присутності в обряді двох дітей (народженої і ще не народженої) і опускання котрогось одного символічним рухом на нижній рівень означає згоду на його смерть. Дещо схожа заборона прогинатися людині під натягнені ґноти під час основин відображена у новелі Марка Черемшини «Основини», і там людині чітко вказують: якщо вона прогнеться на нижній рівень – піде «землю сиру гризти», тобто помре.

Забороняли вагітним також відвідувати цвинтар і похорон (аби дитина не носила мертвецької душі).

Доволі поширеним на Буковині (як і в сусідніх регіонах) є вірування про те, що окремі жінки наділені здатністю наперед знати про долю дитини, народиться вона живою чи ні, тощо. Такі знання, як кажуть народні перекази, могли отримати жінки, що дотримувалися суворого посту кожної п’ятниці. До них знання приходили у снах, а далі вже був їх вибір – повідомляти мамі чи ні. Одна із наших респонденток, котра побажала залишитися анонімною, розповіла: одного разу вона побачила сон, у якому з лона її племінниці зі штовханиною і криками показується не немовля, а дорослий чоловік, тільки зменшений у розмірах і дуже злий. Жінка потрактувала цей сон так: хлопчик, що народиться, буде дуже буйної вдачі, рідні матимуть з ним великий клопіт. Розповісти своїй племінниці тривожний сон тітка так і не наважилася, проте, як показало життя, сон сказав усю правду – син виріс забіякою і став на злочинну дорогу.

Вагітну жінку родичі намагалися вберегти від емоційних потрясінь, не розповідали їй поганих новин чи сумних історій, у її присутності не вимовляли слова «кров», «смерть», «біда» і подібні, за жодних обставин при вагітній не лаялися. Перші тижні вагітності її вберігали від домашньої роботи, проте згодом вагітна працювала з усіма, тільки трохи менше і легше.

Жінка, що виношує немовля, вважалася такою, що може відновлювати життя: вірили, що варто тільки доторкнутися спонтанно вагітній до «пустої» яблуні – як наступного року дерево розродиться плодами. Аби не сталося передчасних пологів – жінка носила куряче яйце за пазухою або ж гладила квочку.

До пологів майбутня мама готується тільки емоційно, але не вибирає ім’я і не шукає наперед одягу немовляті – вважається, що це може зашкодити дитині. Ім’я не обирали заздалегідь ще і з інших міркувань – дитина може народитися «з ім’ям», тобто в день вшанування святого, або ж ім’я йому обере повитуха (а перечити їй не годилося). На Путильщині нам пояснюють, що традиція частково видозмінилася, але сам принцип залишається незмінним і в сучасних сім’ях, котрі дотримуються традиційних приписів: «Одежинку мама дитині не старає наперед. Ну має то найперше, з чим поліжниця має родити іти в лікарню, пеліночку там, розпашоночку, але не більше. Так само іграшки, так само ім’я. То коли вже дитина з Божою поміччю вродиться жива-здорова, тоді вже за одежину думає бабка дитини, а іграшки приносять переважно ті, хто приходить провідати поліжницю. Наперед чимсь запасатися не годиться, бо то не на гаразд квапити».

Порівняймо: в українській традиційній культурі весільний та смертний одяг готують заздалегідь, і він має бути новим, для дитини ж навпаки – про нього дбають в останній момент, коли дитя народилося. Більше того: в давній традиції перший одяг дитини – пелюшка з материної чи батьківської тканини, а отже – не нова тканина. Крижму в деяких регіонах також виготовляли з «теплого» полотна – яке хоч одного разу торкалося тіла.

У народній свідомості породілля – особа між двома світами, між життям і смертю. Саме тому її присутність в окремих обрядах – небажана, а поведінка строго обмежується численними заборонами. Так, дослідник Гуцульщини зазначає: «При злогах жінка, то одна нога її на цим, а друга на тим світі».

Аби самі пологи пройшли легко і вдало, а народжена дитина росла здоровою, напередодні майбутня матір просила вибачення за свою поведінку і навіть думки. Зверталася у такій послідовності: свекор, свекруха, чоловік, мама і тато, сусіди, родина дальша, домашня худоба і птиця. Всі люди, перед ким вона вибачилася, якийсь час тримали її в обіймах і зверталися до обох (матері і маляти): «Коби ви нам дужі». Тільки отримавши благословення від усіх, жінка ретельно вмивала обличчя та руки у чистій воді, молилася Богу і готувалася до одного з найважчих і найщасливіших днів свого життя.

На Гуцульщині і поліжниця, і дитина від моменту пологів і до обряду виводу – особи табуйовані, їх захищають від стороннього ока. Так, у П.Шекерика-Дониківа читаємо, що жінку з дитиною ховали за жердкою з ліжниками і вона не мала права звідти показатися. Причому така дія пояснювалася як сакрально-обереговою метою (аби їх не врекли), так і практично-захисною: аби не зайшов до хати хтось чужий і не напав, скориставшись слабким станом жінки. Заборонялася присутність чужих людей і при самих пологах. Аби цього уникнути і сповістити сусідів та перехожих про те, що у домі розроджується жінка, на вікно ставили посудину (дзбан, горня) з буряковим соком, а на призьбу стелили верету або ліжник.

Після пологів у жінки наставав особливий з мантичної точки зору період, оскільки саме тепер, згідно з народною традицією, можна було «запрограмувати» кількість і стать майбутніх дітей або «зачинити» їх (зробити так, щоби більше не вагітніти). На Путильщині існує цікавий спосіб "напророчити" жінці дітей тої чи іншої статі: після народження первістка її приходять, як правило, відвідати близькі родички та сусідки. Якщо котрась із них зможе непомітно відскіпати било-трісочку від ліжка, на якому лежить молода матуся, і провести по власних зубах, то надалі ця породілля матиме лиш дівчаток ("бо заповіли їй на дівочку"). Етимологія даного повір'я наразі нам невідома. Аби рід не меншився (тобто жінка змогла завагітніти і надалі), жінку після пологів напоюють водою, у якій варилися яйця. Коли жінка не хоче мати більше дітей, то пуповину вже народженого маляти перев'язує конопляною ниткою. Це ніяк не зашкодить самому малюкові. У багатодітній дитині перша дитина називається первісник, первісток, остання - мізинчик. Остання дитина багатодітної сім'ї, при бажанні, може стати цілителем (має до цього природні задатки), перша ж "видіти таке і тих, кого люди видіти не годні" (істот потойбічного світу).

Дитина перебуває у нерозривному зв’язку з мамою і після пологів: у період грудного вигодовування. Як бачимо з народних знань з приводу того, коли жінці рекомендується відлучати дитя від груді, - давня людина певною мірою синхронізувала власні біологічні ритми та процеси із циклами навколишнього світу та змінами в них. Так, у праці Валерія Войтовича «Українська міфологія» читаємо: «Найсприятливішим часом для відлучення від грудей вважається день народження дитини («буде пам’ятлива»), а також: на Страсному тижні, у пору цвітіння вишні, коли Місяць щербатий, коли Місяць уповні, «на ягоди», коли прилітають птахи, коли птахи вилітають з гнізда, коли вони відлітають, коли дозріває жито, у пору сінокосу, взимку». Жінці заборонялося повторно прикладати дитину до грудей (відновлювати годування після перерви) – вважалося, що така дитина вразлива перед темними силами і може стати «обмінником». Саме в цей період, окрім власне вигодовування, мама займається і вихованням, оскільки спілкується з немовлям і передає йому свій погляд на світ. Згадаймо поширене прислів’я: «Цей запал він увібрав з маминим молоком».

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК),

кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця,

наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини