Традиція та екологія: мистецтво розумного вибору

315065f5a72416236e65e7dc8d98af14Одне з тих питань, які потребують особливо глибоких роздумів – як «уживаються» народні традиції та захист довкілля. Особливо актуальне це питання зараз, коли багато хто в роздумах – ставити живу ялинку, штучну, а чи обмежитися віночком з прикрасами.

«В нас споконвіку ялинки ніколи не було, то все чужинське», - можна почути таку думку. Якась мірка правди в цьому є, адже якщо людина говорила про індивідуальний досвід своєї родини, де на різдвяні свята встановлювався дідух – то направду ялинка як символ новоріччя для неї така ж «автентична», як гарбузи на Геловін чи «валентинки». Проте традиція тим і цікава, що... неоднозначна.

Ось, до прикладу, жителька присілка Запше Путильського району Євдокія Терен (1938 р.н.) каже: у їхній родині споконвіку на різдвяні свята ялинку одягали живу біля дому, а прикрашали саморобними квіточками і «сніжком» з вовни, «воробчиками» з макових коробочок і яблучками. Дехто вмів робити соломʼяних ангеликів, але рідко. Прикрашали також внесені з лісу додому галузки. У 50-х ялинку стали прикрашати квітами з гимблівки (деревʼяної стружки).

131262685 2856163341294570 1239915783770083375 oПроте є у Карпатах й інші традиції, виконання яких неможливе без зрубування дерева і принесення в дім – весільне деревце чи будівельне деревце «квітка», а також деревце на брамі іменинника «чуга» - відрізняються ці види обрядового дерева прикрашанням та призначенням. Весільне прикрашають окремо молодому, окремо молодій і верхні букетики-амулети закріплюють на вершечку батьки.

«Ой від спода до вершечка їличка,

А хто її та убирав? Дєдичок.

Ой від спода до вершечка їличка,

А хто її та убирав? Ненечка»…

Такі ладкання (приспівування) до деревця поширені на Гуцульщині та Покутті, Буковині. Зрубують неабияке деревце, а то, яке має мінімум три яруси гілок (аби рід купи тримався, тобто мав минуле, теперішнє і майбутнє), і рубають весільні деревця дружби, причому стараються це зробити одним помахом сокири, оскільки ця дія також має свою обрядову семантику. В домі наречених прикрашають весільні деревця напередодні весілля, цей обрядовий день так і називається – «деревце», встановлюють дерево на столі у калачі.

На Заставнівщині обрядову роль дерева виконує його символічна імітація – гільце (вильце) з барвінку, яке також ставлять на столі в калачі і прикрашають.

131377861 2856160761294828 5716084913289121127 nБудівельне деревце «квітку» споряджають на даху закладеного житла як символ освячення простору, благословіння його для життя. Встановлює його головний будівничий після того, як відбувся обряд зливання – «вмивання рук» як подяку за "зав'язаний дах", першу крокву. Наш колектив у 2018 році на основі власних експедицій селами Чернівецької області випустив документальний фільм «Сакральне деревце» у якому детально пояснює, як саме зрубане чи живе дерево використовується у традиції і для чого людина вдається до мантичної імітації, ототожнюючи себе з деревом, маскуючись «під нього» (наприклад, обряд на викликання дощу «папаруда»). Тож ствердити, що правовірний українець ніколи не зрубає дерева для традиції – не зовсім правильно.

Річ у тім, що дерево як універсальний символ є ключовим у світоглядній парадигмі багатьох народів, в тому числі й українців. І в одних обрядах збереглася фактична присутність дерева (весільне деревце, поминальне деревце, іменинне деревце), в інших же традиційних наративах – у вигляді орнаменту (килимарство, вишиті рушники Слобожанщини, писанкарські орнаменти тощо). Традиція віншування чоловіків-іменинників чугою у Чернівецькій області є обʼєктом нематеріальної культурної спадщини і внесена до обласного Переліку.

Дідух як хлібне дерево, дерево роду також популярне в українській традиції, і особливо цікаві його синонімічні назви – Корочун, Дід, Рай. Поширеним був на Волині, Галичині, Буковині, інших регіонах, і зараз проживає своє «друге етнографічне життя», оскільки чимало українських родин встановлюють дідуха замість ялинки. Виготовлявся, як відомо, дідух з зажинкового чи обжинкового снопа, стояв усі новорічні свята на Покутті і символізує він всіх предків роду по чоловічій лінії. Його обрядовою парою є сіно під скатертиною – «баба», яка символізує предків жіночого роду. На відміну від прикрашеної новорічної ялинки, символіка якої прочитується більше у руслі новоріччя і культу дерева, дідух має ще і хліборобську семантику і є даниною предкам.

315065f5a72416236e65e7dc8d98af14Але, як то кажуть, не ялинкою єдиною – до прикладу, традиція виготовлення бондарних виробів також неможлива без зрубування дерева. То як же бути? Дотримуватися традицій і захищати природу одночасно – неможливо? Аби це перше враження розвіялося, варто трішки глибше пізнати технологію. Досвідчений бондар вам підкаже, що для виготовлення посуду годиться не будь-яка деревина, а «поцілована вогнем» або стара. Блискавка, як правило, влучає у достатньо «зрілі» дерева, які й так призначені для зрубування. Тож розумному майстрові варто лише слухатися підказок стихії. Якщо ж узяти для бондарки молоду деревину – вміст такої посуди киснутиме. Цей деревʼяний екопосуд виготовляється за «підказкою» вогню, а також гарячими до роботи руками і орнаментуються посудини також вогнем – техніка називається «бондарство з випалюванням». Треба зазначити, що в нашій області це унікальне ремесло перебуває на межі зникнення. Станом на 2019 рік всього двоє майстрів володіли технікою гуцульського бондарства малих форм з випалюванням, і передавали цю традицію – Володимир Ворончак з Вижниці та Марко Томюк з Підзахаричів на Путильщині. Зараз залишився тільки один майстер – минулої зими Марко Томюк раптово відійшов у вічність…

131357695 2856162167961354 5646153594535542272 nЩе одна традиція, яка дивує гостя – обрядодія «різати свиню», яка на Буковині має і альтернативну назву – «помана поркулуй». Це господарська традиція передріздвяного заколювання свиней. Не кожен господар вміє зарізати свиню самостійно, тому для цієї ролі часто запрошують різника, масаря, гентоша. На Поліссі та Галичині збереглися і спеціальні обрядові стави, які готують зі свіжини – тобто мʼяса свіжозарізаної свині, спеціально в честь різника, серед них - страви з кров'ю.

Чому гостина в честь м'ясника? Бо це дуже поважна професія. Адже різник (гентеш, гентош, колій) – це не просто людина, яка допомогла заколоти свиню, вона ж і робить основні напівфабрикати для родини – домашні ковбаси, паштетівки, кровʼянки, консерви тощо. Тобто ця народна професія належить не стільки до технічних, скільки власне до кулінарних.

Є і традиційний вид сусідського частування – «прийти на свіжину». Як правило, на таку гостину запрошують тих сусідів та родичів, які допомагали різати свиню, обпалювати («шмалити») та давати лад з мʼясом. Для господаря, який тримає свиней і цілий рік біля них напрацювався – це направду свято і частина його традиційного способу життя. Це, зрештою, те ж «свято врожаю», тільки в тваринницькому сенсі. Прибічники вегетаріанства, звісно, будуть неприємно подивовані цим святом, адже «помана поркулуй» - це вбивство свині. Проте ця традиція – не вегетаріанська, а отже – має своє логічне прочитання лише у комплексі з розумінням традиційної культури краю.

Традиція має суспільну зумовленість і, як правило, альтернативу. І вона чудово вчить двом речам: толерантності та мірі. Адже рубаючи дерево, правовірний українець обовʼязково садив на його місце інше, друге. Інакше – «природа відплатить». Знаєте, чим відрізнялися обійстя плотогонів-керманичів, роботою яких було сплавляти зрубаний ліс по Черемошу? Садами. Садив чоловік рівно стільки, скільки зрубав, віддавав природі стільки, скільки забрав. І за все вмів дякувати. Якщо ж ні – не заходив у те місце, де «підпилена башта», тобто підрубана під зруб. Бо ліс памʼятає, ліс і відплатити може.

Ходили на звіра, тобто займалися мисливством. Але брали в лісу рівно стільки, скільки потребували. Займалися і займаються кушнірством – традицією виготовлення верхнього одягу зі шкіри та хутра. Але і йшли з природою на компроміс. Чи не найкращим етнографічним свідченням компромісу з природою є… ліжник. Ось вдумаймося: спочатку людина, аби укритися від холоду, змушена вбити звіра і взяти його хутро. Інакше загине в суворому кліматі. А згодом людина вчиться … ткати вовну, тобто руно цих же тварин. Замість того, аби щоразу «забирати» тваринну шкіру, «зичить» зістрижену вовну. І так зʼявляються в інтерʼєрі ліжники та скорци, веретки та налавники, а в одязі – ґуґлі, мантлі, сардаки. Людина не відмовляється від хутра остаточно, але обирає розумне використання природи.

Переступивши третє тисячоліття, людина має вибір. Придбати в лісництві ялинку, а чи обмежитися гілочкою, поставити штучну – а чи просто обмежитися гірляндами. Тільки придбавши живу – скажімо собі чесно, чи справді посадили стільки деревець, скільки придбали?

Людина має вибір – носити синтепоновий пуховик, а чи на гусячому пері, як і має вибір споживати мʼясо чи ні. Побутова традиція українців, на моє переконання, якраз і є тою унікальною діалектикою, поєднанням непоєднуваного, і це так добре вчить мудрості і толерантності. Адже навіть з Біблії, читаючи про двох братів – Каїна, який обробляв землю, і Авеля, який був пастухом-тваринником, ми розуміємо: з самого початку людині дається вибір. І дається мудрість. Мудрість вибору, а це щоденне мистецтво.

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК) – кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»,

письменниця, кандидатка філологічних наук,

завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва.