Смак етнографії: читати давні смисли і робити свій сучасний вибір

1022867291Нерідко, коли говоримо про «українські традиції в одязі», уявляємо собі яскраво вбраних жінок (звісно, «берегинь» – хоча, мабуть, складно поратися біля «домашнього вогнища» у тому всьому багатстві – дукачах-намисті-згардах-коралях) і суворо-безбарвних, і через це ніби дуже мужніх, чоловіків. Насправді ж, як стверджує наша співрозмовниця, науковиця-етнографиня Іванна Стеф’юк, «існує з одного боку розрізнення, а з іншого – взаємопроникнення чоловічих і жіночих елементів одягової культури, що свідчить: одягова традиція України і, зокрема, Буковини – це складна система». Спілкуємося про етнографічні «гендерні» несподіванки буковинської моди у застосуванні деяких аксесуарів із завідувачкою науково-методичного відділу дослідження та збереження традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва, кандидаткою філологічних наук, кураторкою етнографічного проєкту «Спадщина» і письменницею Іванною СТЕФ’ЮК (ОЛЕЩУК).

1Насамперед варто зауважити, що те, що ми зараз розуміємо під «автентичною ношею» – насправді є святошна ноша, – каже Іванна Стеф’юк. – А буденний одяг виконував більше утилітарну функцію, і в ньому значно менше декору та символізму. Тому геть наївно буде припускати, що традиційний етнічний одяг повністю повернеться у буденну культуру – хіба що елементи святкового строю. Звісно, в традиції одягу були гендерні рамки: «чоловічі» і «жіночі» приписи у моді існували, костюм строго кодифікувався – хто що повинен носити і в якій послідовності. Знаємо, що вінок – дівоцький головний убір, хустка – і молодицький, і дівоцький, залежно від способу пов’язування і ситуації. Був традиційний строгий припис, і одяг підкреслював значення кожного моменту. Але бували і своєрідні «етнографічні несподіванки», коли якийсь традиційний елемент, який вважався (або ми зараз вважаємо) тільки чоловічим чи тільки жіночим, первинно насправді був не таким і мав абсолютно інше значення. Наприклад, капелюх, який ми, жінки, зараз із задоволенням носимо, чи штани, чи краватка, чи прикраси.

Ґердан – суто чоловіча прикраса

Зараз вважається, що яскраві і підкреслено елегантні в одязі – то здавна були саме жінки, а чоловіки нібито були скромніші , – продовжує Іванна. – І шийні прикраси, окрім, хіба що, натільного хрестика, упевнено вважають жіночими. Начебто це – прерогатива тільки жінок і що чоловіки взагалі не носили жодних нашийних прикрас і не використовували жодних інших способів виокремитися. Тому й «розеткóвий» V-подібний ґердан вважають жіночою прикрасою. Насправді ж, якщо брати традиційну культуру Буковини і мову традиційного костюма, то історично «розетковий» ґердан з дзеркальцем посередині – це тільки чоловіча прикраса. Звісно, якщо ми говоримо про автентичний костюм. Що стосується стилізації – тобто ґердан поверх сукні, поверх сучасної сорочки, чи ґердан, витканий не за автентичними зразками – то це вже жіноча річ і зараз, за моїми спостереженнями, чоловіки не носять ґерданів. Але щодо автентичного строю – то по сьогодні цей елемент є частиною святкової ноші Кіцманського, Заставнівського району, передмість Чернівців (Садгора, Рогізна), інших районів Буковини. До речі, якщо хочете побачити правильне і правдиве носіння урочистого ґердана – зверніть увагу, як виступає Іван Дерда, він дуже часто довершує образ саме автентичним ґерданом із дзеркальцем і може дуже грамотно розповісти про убір калфи і убір штивного чоловіка.

 2Дуже своєрідний силует, специфічний автентичний вигляд мали ґердани Новоселицького району. Ця прикраса була не лише способом виокремитися серед своїх однолітків, а ще й мірилом статусу: чим пишніший, ширший, виразніший ґердан – тим поважніший господар. Друга функція цієї прикраси – захисна. Не на всіх ґерданах є дзеркальце, але там, де воно є – це спосіб відвернути небажану увагу від господаря і перевести на якийсь виразний предмет – так само, як, наприклад, «працює» червона нитка на зап’ясті.

Готури на капелюхах

Другий спосіб прикрашання себе у чоловіків – капелюхи з готурáми , – розповідає етнографиня. – Це розкішні пір’яні прикраси, які використовувалися (якщо ми говоримо про побут і етнографію у історичному зрізі) і використовуються досі (якщо говоримо про сценічний варіант традиційного костюма) парубками. Фактично парубія (парубоцтво – ред.) всієї Буковини – це ми бачимо на історичних фотографіях – має прикраси з пір’я. Причому ці прикраси можуть бути не просто у вигляді брошки, яка заколюється, чи підвіски, трясунки – іноді це навіть своєрідний шлейф: готури бувають досить навіть об’ємними. Ця прикраса вказує на ґречного парубка, вона рухається, коли парубок танцює, і є вираженням чоловічої гордості. Що молодший чоловік, що більше у розквіті сил – то розкішніші прикраси його капелюха. Чоловік літнього віку прикрашатиме свій капелюх дуже обережно: що поважніший, старший чоловік – то прикрашатиметься одним виразним пером (барвистим пером одуда, сойки). Тобто виразний акцент зробити може, але так, як парубок, уже не буде. Ще один з традиційних чоловічих способів прикрашання себе – капелюхи з фарбованою ковилою, яка також була у буковинців «у тренді».

Капелюх на голові чоловіка – це не просто спосіб накрити голову, це ще й виразник його статусу, і тому маленьким хлопчикам зазвичай капелюхи не справляли. Хіба авансом – що буде майбутній ґазда (господар – ред.).

Перше «благословіння капелюхом» і надалі право носити його постійно хлопчик отримує у певному обряді. У Заставнівському районі побутував обряд – благословіння хлопчика капелюхом, дівчинки хусткою. Коли дитина перестає бути дитиною і проситься не гратися, а на танці (років у 13-14) – вона повинна на якесь велике храмове свято пройти певну ініціацію, благословіння батьками. Дитина вклякає на коліна перед образом, ззаду стають батьки, родичі. Якщо це хлопець, то стає тато з капелюхом, кладе капелюх синові на голову і бажає йому того, чого вже бажають дорослому чоловікові (а не як хлопчикові малому: щастя-здоров’я-успіхів у навчанні): зустріти добру дружину, пристарати господарку, користуватися доброю славою між людьми… Приймаючи це благословіння від батьків, хлопець проходить своєрідну «посвяту у підлітки», і елементом посвяти є капелюх – символ чоловічого статусу. Дівчинка проходить аналогічну ініціацію – хусткою: як омофором, її накриває хусткою мама і бажає вдалого заміжжя, здорових дітей. Таким чином, підліткам відкривається світ юнацьких розваг (уже дозволяється ходити на вулицю, на вечорниці, на танці – якщо старші беруть з собою до компанії), але і світ обов’язків: питатимуть як з дорослого, і роботу має виконувати як дорослий. Цей обряд показує статеве розрізнення долі чоловіка і жінки, яке програмується у підлітковому віці. Їх посвячують у дорослих людей і бажають того, що передбачається у «традиційному кодексі» суто для їхньої гендерної, родинної ролі у суспільстві.

Чоловічі крайка чи вибиваний пасок – для емансипованих жінок

Що стосується такого розрізнення, як пояс, то один зі стереотипів стверджує, що традиційний буковинський костюм – це обов’язково тканий пояс-крайка. І справді, якщо подивимося старі фото Кіцманського району ( Стрілецький Кут, Реваківці, Драчинці), то костюмам у цих селах притаманні широкі ткані пояси для чоловіків і вужчі для жінок, – розповідає знавчиня традиційної культури. – Такий «модний припис». Але це локальний законодавчий варіант моди. Що ж стосується горян, то особливо у XX ст. ткані пояси-крайки використовували або літні чоловіки, або хлопчики, які ще не юнаки (тобто фактично діти), або жінки. Пояс у такому випадку є виразником маскулінності. Шкіряний вибиваний пасок – це ознака чоловіка, господаря. 

3Знаменитий гуцульський черес – широкий шкіряний пояс на кілька пасків – використовується або молодим чоловіком, або старшим поважним ґаздою до того періоду, поки він підкреслює ґонор. Черес – це не тільки механічний захист для спини. Іноді це мова, символ, який говорить по статус чоловіка. Цей елемент одягу має своє виразне значення. Він здатен сказати багато що про господаря. Ну і суто матеріальне: пасок значно дорожчий за крайку, тож ще й це є мірилом статусу. Про це детальніше можна довідатися у заслуженого діяча мистецтв України і директора нашого центру Миколи Шкрібляка, саме він одним із перших порушив тему символічної навантаженості локального розрізнення традиційних видів поясів.

Цікаво, що жінки, емансиповані гірські пані, десь приблизно в 30-40 роки ХХ століття в окремих випадках також носили чоловічий вибиваний пасок. Це було насамперед у випадку, якщо жінка зв’язкова або мала стосунок до УПА. Так було тому, що досить широкий і цупкий за структурою шкіряний пасок добре ховає зброю. І якщо жінка відчувала небезпеку, то могла убезпечитися за допомоги прихованої зброї. 

4Другий випадок носіння такого поясу жінками – вияв певної сміливості. Своєрідний «етнографічний епатаж». Жінка, яка смілива – молода, заміжня, але не вважає себе дуже покірною, не підкреслює власну «жіночність і сумирність», хоче бути яскравою, привернути до себе увагу – могла носити такий пасок мало не напоказ, майже демонстративно. Знаходимо такі приклади на старовинних фотографіях, це дуже красиво і практично у ситуаціях, коли жінці потрібен активний рух: швидке пересування в горах, танець тощо.

Жінка і чоловік у хустці

Цікавий елемент чоловічого прикрашання можемо побачити на світлинах кінця XIX – поч. XX століття, де закарбовані «гуцульські ковбої»: молоді чоловіки або парубки, образ яких вивершують шийні хустки з перснем посередині або й без нього. Таке зустрічалося в Путильському районі, Берегометі сучасного Вижницького і в частині Кіцманського району (якщо йдеться про Буковину), і Верховинський і Косівський райони (якщо говоримо про Прикарпаття) , – зупиняється експертка ще на одній формі чоловічих прикрас.

Чому на парубках хустка? Насправді ж це автентичний прообраз краватки – шовкова тоненька хустка, яка ідеально продівається у спеціальний різьблений перстень. У окремих родинах, ґонорових гуцульських родах, бувало, що парубок замовляв ексклюзивне золоте кільце, щоб закріпити цю хусточку. Через такий предмет образ одразу стає ледь не сценічний, кінематографічний! 

5У романі Іллі Киріяка «Сини землі» описуються «парубки у хусточках з кільцями», але це вже під впливом «гамерицької моди», тобто як варіант асиміляції. Важко сказати, під чиїм впливом наші парубки почали носити хусточки на шиях – але однозначно, що в нас це було ще до еміграції, світлини автора Юліана Дуткевича 1889-1891рр., зроблені в Берегометі, засвідчують цю моду ще задовго до того, як сюди почали повертатися емігранти першої хвилі.

Хусточка, окрім того, що вона як краватка підкреслює статус і виразність чоловіка, так само, як і вже загадуваний ґердан, мала захисте значення. За уявленнями традиційної культури, на тілі і чоловіка, і жінки є табуйовані зони, які потребують захисту. Із цих позицій шийні прикраси – це не лише спроба виокремитися серед ровесників чи показати, «які ми файні». Це й спроба захистити шию і груди. Жінка робить це в такий спосіб, що до автентичного строю вдягає одразу кілька шарів шийних прикрас. Це недешеве задоволення, і з давніх світлин бачимо, що «багацька дівка», яка може це собі дозволити, одразу вдягає і намисто, і коралі, і згарди, і дукачі тощо… І верх – це, як правило, силянка-чокер (стрічковий ґердан). Таким чином, її шия фактично захована за прикрасами. Так наряджалися зазвичай на храм, до церкви – щоби максимально захиститися від стороннього ока, бо там багато людей. Так само оберігав себе і чоловік: він обрамлював свою шию яскравою хусточкою – як правило, вишневої барви, червоної, і в такий спосіб відвертав чуже око від своєї шиї. Те саме стосується голови – обираючи дещо епатажний з сучасних позицій головний убір, відвертав стороннє око від себе, від своїх особистісних меж. Тож «жінка в хустці» і «чоловік в хустці» – і різне, і подібне, адже хустка виконує і різні, і спільні функції.

Без строгих приписів, але зі знаннями

Отже, кожен елемент традиційного вбрання має свою семантику, свою роль – значно сильнішу, аніж просто захисна чи естетична, і своє обрядове значення, свій обрядовий шлейф, – підсумовує Іванна Стеф’юк. – Створений історично, щоб зробити життя красивішим чи зручнішим, залишає за собою на довгі роки свою обрядову семантику, втративши попередні…

Зараз маємо багато способів вирізнитися, засвідчити власний імідж. Межі між одяговою культурою чоловіка і жінки – гнучкіші, пластичніші, аніж сто років тому. Ми вже не маємо таких строгих приписів щодо головних уборів, шийних прикрас, верхнього одягу, натільного одягу – все залишається на наш розсуд, на наш вибір. Але вивчаючи первинну семантику, обрядове значення кожного з елементів, робимо вибір на користь того чи іншого з них.

Розглядаючи давні світлини, можемо знайти дуже несподівані відповіді на питання, чому людина вдягнена саме так: виявляється, вирішила саме так захистити своє тіло, чи відрізнити себе, наприклад, на соціальному рівні. Як вирізнялася хрещена матка, кухарка, бідна дівчина, багато дівчина, удовиця, відданиця? Як по вінках дівчат, які йдуть з родиною, визначити: котра старша сестра, в котрої через два тижні весілля, котра ще не дівочить… Це все можна дізнатися по головних уборах. Те саме стосується одягу парубків. Поки що це відкрита мова, яку ми можемо вільно читати – бо в нас, по-перше, є розкішні світлини кінця ХІХ – початку ХХ століття, по-друге, ще живе те покоління, яке знає це, пам’ятає і може розповісти.

Приємно, що у святковий стрій повертаються, реінкарнуються традиційні елементи, що робляться акценти на виразних прикрасах, на захисних кольорах, і що знавці, які читають ці знаки. Кожен елемент традиційної культури має свій голос. У цьому і є основний смак етнографії: чути той голос, вслухатися, зупинитися, читати смисли…

Маріанна АНТОНЮК , «Версії»,

фото з професійних архівів Іванни Стеф’юк (Олещук)

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським прес-клубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Української медійної програми, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Ориганіла статті знаходиться тут.