Афганістан болить в моїй душі

Вкотре день 15 травня повертає нас до історичних митей далекого 1988-го року, коли розпочалося виведення радянських військ з Афганістану... І знову все — у спогадах крізь душу аж до мурашок..., бо за три десятиліття було що передумати, було про що молити із вдячністю Бога і дякувати батькам і рідним за вимолене життя, було й від чого раптом прокидатися з тривожного сну, було з ким навічно прощатися вже у мирному житті і, на превеликий жаль, втрачати побратимів у війні нинішній...

Ранковий травневий дощик заморосив пам’ятну днину, однак з першими хвилинами на мітингу біля пам‘ятного місця у Новодністровську сама природа усміхнулася спочатку несміливим сонячним променем, а відтак — гарним вітанням сивочолим землякам, котрі цього дня неодмінно дружньою родиною збираються, аби разом із рідними, близькими та городянами відчути все і пригадати всіх.

 Хвилювання у кожному слові відчувалося у зверненні до побратимів і земляків від голови міської організації Спілки воїнів-інтернаціоналістів та учасника бойових дій на Сході, заступника міського голови Миколи Козака. Трепету ту душевності додали виступи ведучої Марини Довбенко, аматорів Наталії Власюк та Анастасії Ісмоілової. Неминучим болем під час хвилини мовчання відлунювали у серці кожного імена земляків-спілчан, кого війна та доля навічно розлучила з нами: Валентина Донника, Івана Сегетія, Василя Гамарника, Станіслава Кіршика, Анатолія Цибулька, Анатолія Зубця, Анатолія Журбенка, Олександра Олійника та Володимира Вовківського.

 Традиційно урочистості продовжилися ходою та покладаннями квітів до меморіальної дошки на ЗОШ ІІ-ІІІ ст. у пам’ять про наших двох Ігорів — Рибіна і Кузнєцова. Там новодністровських «афганців» зустріли вітаннями і квітами учні закладу. А згодом ветерани афганської війни відвідали могили своїх побратимів.