Новини

«Для мене народне – це рідне», - Богдан Гасюк

Приспані вулкани діалектів України, шляхи пізнання народної культури, роль родинної і родової пам’яті у процесі осмислення традицій – про це і не тільки йшлося на зустрічі-розмові з Богданом Гасюком, гостем із Прикарпаття, молодим письменником та популяризатором традиційної культури.  Модерувала захід завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук Іванна Стеф’юк

На зустрічі, котра відбувалася у «етнографічному фільтрі» Богдан Гасюк поділився міркуваннями стосовно таких тем, як лімінальність в українській традиції і діалектика родильних, весільних та поминальних традицій, образ предка тощо. А на перше запитання модераторки «Чим для вас є народне?» по щирості відповів: «Для мене народне – це рідне, і ніяк інакше».

Зустрічі у нашому центрі передувала співпраця – зокрема, Богдан Гасюк став респондентом для написання окремих нарисів у книжці Іванни Стеф’юк «Місце сили»: що означає ритуальний хліб «доля», «баба», в котрому з вертепів не одна зірка, а ціле сузір’я, в чому сила діалекту тощо.

«Якщо говорити про діалект, то мої ровесники і молодші майже ним не розмовляють. Але рідне рано чи пізно бере своє, воно починає говорити в людині з різних причин, і тоді людина приходить до осмислення того, звідки вона родом. Я багато зараз думаю над таким поняттям, як народний ритм. Ось проза Василя Стефаника – це суцільно народний ритм, він ніколи з нього не виходив. Але якось я, розуміючи «куда ріка плине», вирішив записати свого діда на диктофон – аби розказував мені за минулі роки. Просто записував так, як казав дід Василь Недоляк, ось послухайте: «Тут кожен кавальчик глини мої ручки змацали, всі ферлідунки, всі одвірки, всі підлоги я робив, аж мені пушки спухали. Кілько крови я в се дерво спустив, заки вігіблював, заки повставлєв. Весь мій вік в сі хаті, в сім подвір'ю. Не спали, не їли, при світлі, вночи, аби кінчити, аби було. І так то відсиділи, і так минем. Але я хочу в свої хаті вмерти, не хочу ніде. Дивисі, отак подивлюсі в вікно... вже нічо не виджу, але знаю, що тамка стаєнка, стодолка, комора – то я робив, мої ручки...»… І я так собі подумав: «Та це ж.. Та це ж і є той народний ритм, як у Стефаника. Але ж дід не зумисне стилізував, він так мислить. Це стихія, розумієте? І його сила – у природності».

Продовжуючи тему етнознаків, символіки і семантики народної культури, етнолог, очільник Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк поділився назагал такими міркуваннями: космогоніка великодніх та різдвяних обрядодій, шлях до прочитання писанки, нематеріальна культурна спадщина як знакова система.

Розмова вийшла багатовекторна і така, що хоче бути продовженою на наступних зустрічах.

Інформація для довідки.

Богдан Гасюк – молодий український літератор з Івано-Франківська. Через певні сімейні обставини зростав і становлювався на Покутті, в селі Олеша, що згодом стало основою поетичної і прозової творчости, яка – за словами Іванни Стеф'юк – є "максимальним спорідненням людини з традицією". Пише з наймолодшого віку. Дебютував 2020-го року в газеті "Злагода" (вірші), а відтак і в діаспорному виданні "Час і події" (проза). Друкувався в різних журналах, газетах, періодиці. Один із авторів антології наймолодшої української поезії "Ніжний вал" та антології "Місто ІФ". Лавреат премії імені Олеся Гончара за рукопис прозової збірки "Поки сонце росте". 2023-року побачила світ дебютна поетична збірка "Д'горі" з переднім словом Василя Герасим'юка, який зазначив: "Богдан Гасюк дорожить кожним атомом мови. Це особливо відчутно при вживанні діалектизмів, коли навіть непрямі відмінки займенників зберігають у нього місцевий колорит. І хай не бідкаються ті, хто надто переживає за звуження “зони впливу”, за проблеми з гіпотетичними перекладачами. Для таких, як Богдан Гасюк, це не проблема, а поклик." Цьогоріч Богдан Гасюк став переможцем поетичночного конкурсу імені Марини Брацило та премії імені Василя Портяка з новелою "Бабине літо".