Новини

У СКЛАДНІ ЧАСИ – ПРО СИЛЬНУ ПОЕЗІЮ

«Зараз не до лірики», - можна почути думку, яка говорить про складні, переломні часи. Проте лірика насправді буває різною, і громадянська, або ж патріотична поезія якраз і витворюється для того, аби ставати маніфестом боротьби, розрадою у тузі, або ж полум’яним закликом любити своє. На черговому засіданні Клубу української мови учасники групи декламували поезію, яка змінила, зміцнила, надихнула. Прозвучали поезії Тараса Шевченка, Василя Голобородька, Ліни Костенко, Сергія Жадана, Софії Безверхої, Любові Якимчук, Олександра Кобилякова, Василя Симоненка, Володимира Сосюри та інших письменників. Частина учасників, які не змогли бути присутніми на занятті, записали відео декламації і поділилися.

Заняття провела кандидатка філологічних наук, завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури, лекторка Курсів української мови від ГО «Світимо» та проєкту «Спадщина» БЦКМ Іванна Стеф’юк.

 Пропонуємо вам для надиху деякі з поезій, якими ділилися учасники курсів. А який вірш про Україну найбільше співзвучний вашим почуттям?

Василь ГОЛОБОРОДЬКО (Андріанопіль Перевальського району, Луганщина,

лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка)

Ми йдемо по Украïнi:
вiд степiв до гiр,
вiд лiсiв до морiв —
звiдусiль виходимо на прадавнi шляхи,
i немає нам лiку.
Ми чинимо волю наших прадiдiв,
це вони нас послали у путь,
щоб ми йшли нашою вiковiчною землею,
iз нашими багатолюдними мiстами,
iз нашими тихомрiйними селами,
iз нашими золотоверхими церквами.
Ми гордо йдемо шляхами Украïни:
ви, якi виглядаєте у вiкна, як сусiди,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих,
ви, якi визираєте з-за рогу, як вороги,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих, —
ви всi бачите, як ми гордо
йдемо дорогами Украïни.
Ми йдемо,
не вимагайте вiд нас доказiв нашоï прихильностi
до руху,
не, вимагайте пояснень причин, що привели нас
у рух.
Марна ваша справа — виставляти проти нашоï ходи
контраргументи, що ви ïх здобуваєте iз мертвих
джерел,
намагаючись зупинити нашу ходу,
марна ваша справа — ми йдемо.
Ми йдемо по Украïнi,
пов'язанi вишиваними дiвочими руками
рушниками,
i радiсть сяє в наших очах.

 ***

Василь СИМОНЕНКО (представник покоління «шістдесятників», уродженець с. Біївці, Полтавщина)

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік...
Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.
Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.
Бачиш, з ними щогодини б'юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю...
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.
Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

***

Сергій ЖАДАН (сучасний письменник та громадський діяч, уродженець Старобільська Луганської області)

Чекають вечора люди, схожі на равликів,
так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.
Ламана лінія кордону, мов соснова гілка.
Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.

Вперті равлики беззахисної Європи.
Жінки, що залишили вдома чисту постільну білизну.
Діти, що не відпускають материнську руку,
як прищеплені до яблуні гілки не відпускають теплий стовбур.

Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії,
дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись із згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.

Упокорений час шаленців і втікачів.
Запекла віра тих, хто зійшов на вокзалі вигнання.
Завжди пам’ятати розташування меблів у батьківському домі.
Ховати в кишені ключі, як засушену квітку.

Ось ця дорога – нині позначена безголоссям,
ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.

****

Вікторія АМЕЛІНА (українська письменниця та журналістка, уродженка Львова, нещодавно стала жертвою обстрілу кав’ярні у Краматорську і від отриманих ран загинула)

А чому ви схожі на них?
Може, ви брати?

Ні, наші руки спліталися
не в обіймах, а у бою
Наша кров мішалася із землею
з якої вони збирали наш урожай
Наші очі сльозилися
і ставали кригою
за воротами теплих міст
із яких нас гнано

Наша мова згоряла заживо
скрикнувши на Майдані
І ми підбирали іншу
наче чужу рушницю
І вивчили з книг тюремників
ходи тюремного лабіринту
Наша мати кляла нас
щоб схожі були на вбивць
не на батька вбитого
Аби згинули не на бійні
а у бою

Коли наш бій починається
Не запитуйте краще
Чому ми схожі на тих
хто так давно нас убиває

***

Мар’яна САВКА (сучасна письменниця та культурна діячка, очільниця «Видавництва Старого Лева»,

уродженка с. Копичинці на Тернопіллі)

«Україна»
Країн багато на великій карті,
Та серед них — вона, твоя єдина.
Її люби і будь завжди на варті,
Бо це твоя земля, це Україна.

Вона така ж реальна і казкова,
Як мамина долоня, тепла й щира,
У неї в серці українська мова,
В її душі любов і світла віра.

Цвітуть в ній мальви, маки і левкої.
Хтось, може, скаже, що таких багато.
Але ти знай, що іншої такої
Не зможеш в цілім світі відшукати.