Духове мистецтво Буковини у культурологічних розвідках Корнелія Саїнчука

         Відомий у краї музикант, диригент, педагог, краєзнавець, культурно-громадський діяч, лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. С. Воробкевича, відмінник освіти України, кавалер ордена «Буковина» й відзнаки «На славу Чернівців» Корнелій Ілліч Саїнчук (1935 – 2013) присвятив майже все своє життя музиці та культосвітній діяльності. Любов до музики стала основою життєвої долі К. Саїнчука, визначила фах його професійної діяльності. Здобувши спочатку музичну освіту в Чернівецькому музичному училищі (1962), а відтак на оркестровому факультеті Львівської державної консерваторії по класу валторни (1970), упродовж майже двадцяти років Корнелій Ілліч працював завучем, згодом директором музичної школи у Новоселиці. Одночасно керував Новоселицьким духовим оркестром при районному будинку культури.

 Пізніше – художній керівник та головний диригент духового оркестру «Буковина». Завдяки К. Саїнчуку відкрили декілька музичних шкіл, зал органної та камерної музики, симфонічний оркестр та камерний хор при обласній філармонії. Обіймаючи керівні посади – спершу заступник, а через деякий час – начальник управління культури Чернівецької облдержадміністрації, К. Саїнчук водночас займався методичною роботою в Учбово-методичному центрі культури Буковини (нині – Буковинський центр культури і мистецтва), в результаті чого з’явилася низка праць культурно-мистецького напряму. Це дає підстави визнати достатньо широкий діапазон творчих уподобань К. Саїнчука.

          Багаторічний досвід музикування, непогамовний інтерес до духових оркестрів, знання і розуміння усіх тонкощів справи спонукало К. Саїнчука фіксувати історію розвитку музичної культури Буковини. Ця проблематика висвітлювалася у монографічних працях К. Саїнчука, з найпомітніших – «Сурми Буковини» (2005), «Веселка над Прутом» (2008), «Музична освіта Буковини» (2011)та у публіцистичних матеріалах на шпальтах буковинської періодики.

          У передмові до книги «Сурми Буковини» (2005) К. Саїнчук деталізує на історії розвитку духових оркестрів у Чернівецькій області та зазначає, що на Буковині витоки оркестрового мистецтва сягають 30-х років ХХ ст. Тоді, як правило, духові оркестри були сімейними, оскільки формувалися за принципом: батько-син-онуки. Так складався колектив музикантів, між якими розподілялися духові інструменти, що відповідали вимогам малого складу духового оркестру (перші і другі корнети, тенор перший і другий, бас, ударні інструменти – великий барабан (рідше – малий), тарелі). Зокрема першим сімейним духовим оркестром вважається родина Бугай із с. Клішківці Хотинського (тепер Дністровського) району. У повоєнні роки особливої популярності набув сімейний колектив Усачів з села Несвоя Новоселицького району, що володів високою професійною майстерністю, репертуар якого базувався на народному національному музичному мистецтві. Також до відомих духових оркестрів сімейного типу належали родини Дроників із Заставнівщини, Козловських із Сокирянщини.

          За словами автора, це дало поштовх розвиткові духової музики та діяльності оркестрових груп на базі районних будинків культури, що зазнало особливого сплеску у 60-70-х рр. минулого століття. Бо майже в кожному районному центрі діяв колектив духових оркестрів. Відтак ця практика поширилася і на дитячу аудиторію. Через відкриття широкої мережі дитячих музичних шкіл та їхніх філій, при навчальних закладах засновувалися також дитячі духові оркестри. Вони брали участь у різноманітних святкових заходах, присвячених духовій музиці, та марш-парадах духових оркестрів, що проводилися у Чернівцях.

          Створений 1994 року при обласному центрі народної творчості професійний духовий оркестр «Буковина»,художнім керівником та головним диригентом якого був К. Саїнчук, за період свого існування удостоївся широкого визнання. Основу колективу складали викладачі навчальних мистецьких закладів Чернівців, студенти училища мистецтв ім. С. Воробкевича на чолі з його директором Романом Левицьким, військові музиканти, солісти-вокалісти, серед них – заслужений артист України Іван Дерда, Світлана Дейбук та ін. Понад сотні різноманітних програм, тематичні концерти, особливо з нагоди державних свят та ювілеїв видатних діячів краю (Дмитра Гнатюка, Володимира Михайлюка, Юрія Гіни, Леоніда Затуловського, Івана Холоменюка) стало результатом плідної роботи духового оркестру «Буковина», без якого не обходилася жодна визначна подія на Буковині[1].

          Примітно, «Сурми Буковини» – це перша книга К. Саїнчука, що вміщує зібрані публікації у пресі – власні та інших авторів, архівні матеріали, численні світлини про здобутки з історії розвитку духового мистецтва краю, відтворює динаміку створення духових оркестрів у кожному районному центрі та у місті Чернівці, подає розповіді про відомих музикантів краю (Олександра Сальникова, Іллю Мельничука, Миколу Макаренка, Івана Москалюка, Івана Рибалка, Івана Петрова, Гната Качанова) тощо. Завдяки багатій джерельній базі у трьох розділах («м. Чернівці», «Дорослі та дитячі районні й сільські духові оркестри», «Масові заходи з пропагування духової музики та вшанування ентузіастів-духовиків») автор панорамно розкрив етапи формування оркестрової музики, де, крім того, вміщено програми концертів духового оркестру «Буковина» обласного Центру народної творчості та інших святкових заходів, покликання на рецензії щодо виступів різних колективів, інформацію про учасників конкурсів духових інструментів тощо.

     Увінчує видання нарис про К. Саїнчука журналістки й письменниці Т. Севернюк, надрукований у газеті «Буковина» від 15 квітня 1998 року під промовистою назвою «І все-таки – Музика» з нагоди творчого вечора маестро. Про музичний дивосвіт К. Саїнчукаписьменниця відгукується так: «Я пам’ятаю, як багато надходило в редакцію вдячних листів від чернівчан, коли в парку ім. Т. Шевченка звучали вальси, марші, навіть романсові мелодії у виконанні Корнелієвого духового. З кожним днем, тижнем, місяцем програма репертуару оркестру збагачувалась, поглиблювалась. Тепер в її обширах – понад 100 творів української та зарубіжної класики, обробка народних мелодій і пісень, твори для солістів, інструменталістів та співаків»[2]. Головно на інформаційній складовій книги актуалізовано у рецензії «Оркестр молодості нашої…»[3], оприлюдненої свого часу в газеті «Час 2000».

        Розширює та доповнює зміст книги «Сурми Буковини» видання «Музична освіта Буковини» (2011), присвячене історії становлення і розвитку дитячої мистецької освіти. Особливістю книги є те, що вона збагачена біографічними відомостями про 153-х відомих діячів музичної освіти Буковини, які зробили вагомий внесок у виховання юних музикантів, число яких вимірюється не сотнею, а тисячами справжніх віртуозів своєї справи. У ній автор робить акцент на тому, що ініціатором багатьох обласних виконавських конкурсів, фестивалів, олімпіад був методичний кабінет Учбово-методичного центру культури Буковини, який започаткував і рейтингове змагання між музичними школами Чернівецької області.

           У своєму відгуку на книгу «Музична освіта Буковини» журналіст і краєзнавець, член Національної спілки журналістів України Юхим Гусар слушно підкреслив: «Її історичний виклад, до речі, однієї з перших книг цієї тематики, свідчить, що на Буковині з давен успішно розвивалася музична освіта, багато знаних митців в різні часи присвятили своє життя навчанню, вихованню музикантів, які з успіхом представляють наш край майже в усіх регіонах України, далеко за її межами. З творчими колективами краю Корнелій Саїнчук успішно представляв мистецтво Буковини у Франції, Польщі, Австрії, Румунії, Молдові…»[4]. І де б далеко за межами України К. Саїнчук фізично не перебував, його душа і думки завжди залишалися у просторах рідного краю. Це засвідчує ще одна його книга «Веселка над Прутом» (2008), яка побачила світ з нагоди 600-річчя Чернівців. Книга «Веселка над Прутом» демонструє, з якою любов’ю до рідної землі, пізнання її історії, шанування звичаїв і традицій у своєму осмисленні підходить автор. Як і кожна книга К. Саїнчука, вона щедро ілюстрована світлинами, які унаочнюють зібраний та систематизований матеріал про місце, де розпочався життєвий шлях автора – мікрорайон Ленківці, що у сув’язі давнього і сучасного постає у своїй цілісності, де сплітаються народна традиція і модерн, схрещуються шляхи відомих і маловідомих людей, але котрі однаковою мірою, завдяки непогамовній праці свого життя, творили і продовжують творити культуру цього приміського населеного пункту. «Тут майже кожна родина зберігає і передає в наступне покоління сімейні реліквії, національний одяг своїх предків, фотографії та інші цінні речі, – зазначає К. Саїнчук у вступному слові до книги. - Століттями ленківчани традиційно відзначають релігійні свята, вони зберігали місцеві традиції у найскладніші часи тоталітаризму та більшовицького терору. Багато ленківчан мужньо захищали рідну землю від фашистської навали в роки Великої Вітчизняної Війни, […] ленківські патріоти склали свої голови в боротьбі за незалежну і самостійну Україну в різні роки, воюючи в різних групах УПА. Немало ленківчан були репресовані, засуджені і вислані до Сибіру за відстоювання української національної ідеї в роки сталінських репресій»[5].

          Своєю розповіддю про Ленківці автор сягає періоду ХІІ – ХІІІ ст., яким датується Ленківецьке городище, що виконувало оборонну функцію і де виявлено залишки давньоруської фортеці. Загалом постає всеохопна картина історії розвитку Ленківців від найдавнішої письмової згадки у Бистрицькому літописі під 1497 р. (коли йдеться про знищення молдавським військом на території села великого польсько-литовського загону) – до згадки про буковинську еміграцію в кінці ХІХ – упродовж ХХ ст. на тлі трагічних подій Першої та Другої світових війн, діяльності українського повстанського руху тощо. В окремому розділі про «Ленківську еміграцію», автор називає імена відомих земляків, котрі, опинившись у Румунії, Канаді, США та інших країнах світу, досягали неабияких успіхів у професійній діяльності і де б не пускали своє коріння, бо «поселялися вони в основному компактно, створюючи українські громади, відкриваючи небагаточисельні школи і церкви, бережно і душевно зберігаючи рідну мову, культуру, народні звичаї та обряди»[6], заразом залишалися патріотами рідної України.

          Мовлячи про народну творчість, звичаї, обряди, що здавна шануються ленківчанами, К. Саїнчук описує традиції святкування Різдва, Водохреща, Великодня, маланкування, проведення храму тощо. Якнайкраще їх передають чорно-білі та кольорові світлини, на яких минуле застигло у своїй красі та барвистості, у світлих обличчях з глибокими поглядами, гонорових поставах у святкових строях. Активним популяризатором фольклору, звичаїв, традицій, добрим знавцем етнографії у Ленківцях вважається фольклорно-етнографічний ансамбль «Родина», що склався завдяки творчому родинному тандему Василя Басараби та його дружини Наталії. Цей творчий колектив К. Саїнчук також не оминає увагою, висвітлює його діяльність на сторінках своєї книги.

          У калейдоскопі імен – працівників підприємств, фабрик, заводів, освітньої та медичної галузі, відомих діячів культури, митців та письменників автор характеризує промисловий та сільськогосподарський сектор, духовне життя мікрорайону, особливості освітньої галузі, культурні здобутки.

       У концепцію книги вписуються нариси про відомих ленківчан – письменника Остапа Вільшину (1899 – 1924) (справжнє ім’я та прізвище – Юрій Пентелейчук); майстра афористичного гумору, сатирика і краєзнавця Флоріана Боднара (1942); режисера і актора Івана Дутку (1899 – 1940); живописця і графіка, майстра релігійного станкового та монументального малярства другої половини ХХ ст., лауреата Шевченківської премії Миколу Бідняка (1930 – 2001); диригента, композитора, скрипаля, народного артиста України, фольклориста та педагога Юрія Гіну (1932); диригента-хоровика, лауреата обласної літературно-мистецької премії ім. С. Воробкевича Тараса Стінкового (1941-2014); диригента, композитора і педагога Ореста Верстюка (1940 – 1984) та ін.

           У фокусі дослідницької уваги автора й спортивні досягнення ленківчан, акцентує на розвиткові футбольних традицій, що на Буковині беруть витоки з початку ХХ століття та пов’язані насамперед з Чернівецьким університетом, де вперше проводили заняття по вивченню правил гри у футбол. Серед ленківчан, хто вписав своє ім’я в спортивну історію краю, - Захарій Басараба, Роман Гаврилець, Роман Угренчук, Іван Ринжук, Юрій Гильчук та ін., про життєву долю яких йдеться у книзі.

           Характеризуючи сучасний уклад життя ленківчан, К. Саїнчук робить акцент і на своїй депутатській діяльності, оскільки обирався депутатом Чернівецької міської ради ІV скликання (2002 – 2006 рр.). Звітує про досягнені результати у сфері комунально-побутових потреб населення, пов’язані з газифікацією, телефонізацією, освітленням вулиць, транспортним сполученням, капітальним ремонтом доріг, вивезенням сміття тощо.

           У цілому, історико-краєзнавче дослідження «Веселка над Прутом», як і решта книг К. Саїнчука, містить багатющий джерельний матеріал, ретельно зібраний, з особливою відповідальністю перед минулими, теперішніми і майбутніми поколіннями, бо, як підкреслив на сторінках книги тодішній голова Чернівецької обласної державної адміністрації В. Куліш, «з книги ми дізнаємося про те, що ленківчани завжди відзначалися високим патріотизмом до рідної землі, України, активно відстоювали національні інтереси нашої держави, постійно дбали і примножували культурні традиції і обряди свого народу»[7]. Це своєрідний краєзнавчий путівник з авторськими рефлексіями на різні теми, які відображають суспільно-політичне та громадсько-культурне життя Ленківців. Відданість духовій музиці, її популяризування, краєзнавчі зацікавлення, громадсько-культурна діяльність – складає самобутній образ митця і громадянина К. Саїнчука, тональність душі якого була співзвучна з мелодією навколишнього світу. 

Ольга МЕЛЕНЧУК,

кандидатка філологічних наук,

методистка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури БЦКМ

_______________________________________________________________________________________________________________________________________________________

[1] Гнєдаш Р. Духовий оркестр «Буковина» стане муніципальним? Буковинське віче. 1999. 23 черв. (№45). С. 4.

[2]Севернюк Т. І все-таки – Музика. Буковина. 1998. 15 квіт. (№30).

[3] [Б. п.] Оркестр молодості нашої. Час 2000. 2005. 17 черв. Ч.24 (№315). С. 17.

[4]Гусар Ю. Музика – душа народу. Буковинське віче. 2012. 6 квіт. (№14). С. 4.

[5]Саїнчук К. Веселка над Прутом. Ленківці. Чернівці : Золоті литаври, 2008. С. 13.

[6] Саїнчук К. Веселка над Прутом. Ленківці. Чернівці : Золоті литаври, 2008. С. 52.

[7] Саїнчук К. Веселка над Прутом. Ленківці. Чернівці : Золоті литаври, 2008. С. 6.