Народознавчі студії Авксентія Яківчука

Творча діяльність українського етнографа, фольклориста і публіциста, популяризатора народної творчості, лауреата літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича, заслуженого працівника культури України Авксентія Федоровича Яківчука (1926 – 2006) понад пів століття тісно була пов’язана з Чернівецьким обласним центром народної творчості (нині – Буковинський центр культури і мистецтва), в якому трудився з 1962 року на посадах методиста, провідного спеціаліста, завідувача відділу фольклору та етнографії.

Ще змалку А. Яківчук виявляв помітне зацікавлення народною піснею, занотовував усе цікаве, почуте з вуст народу, до своїх учнівських записників, інтуїтивно відчуваючи потребу у збереженні духовних скарбів українців. У зрілому віці це стало сенсом і моделлю його життя. «Скромний і щирий, працелюбний до самозречення, відкритий і залюблений у народні джерела – чисті та правдиві, як і сам. З них, переконаний, – і народилася його неповторна душа»[1], – так характеризує А. Яківчука заслужений діяч мистецтв України, директор Буковинського центру культури і мистецтва М. Шкрібляк.

Наукові здобутки А. Яківчука у галузі фольклористики і народознавства вимірюються сотнями статей у різноманітних українських часописах, книжкових виданнях, збірниках з української народної творчості, десятками науково-популярних праць, з них: «Георгій Гарас» (1972, 1974), «Пісні Буковини» (1990), «Мовою пензля і різця» (1993),«Традиційні народні свята зимового циклу», «Традиційні народні свята весняного циклу», «Традиційні народні свята літнього циклу»(усі три – 1993 р.),«Традиційні народні свята осіннього циклу»(1994), «Калині сонечко наснилось» (1995), «Синява неба і золотаві відблиски сонця» (1995), «Відгомін мистецтва літописного Черна» (1996), «Сам Бог витає над селом (1998), «Фольклорними стежками Буковинської Наддністрянщини» (2002), «З роси і води» (2003) та ін. А. Яківчук залишив цінні відомості з української фольклористики й етнографії, зібрані по крупинках та записані під час польових експедицій, що суттєво збагатили скарбницю народної традиційної культури.

Відомий буковинський фольклорист і краєзнавець М. Іванюк зазначав: «в нашому краю, очевидно, немає такого поселення, куди б не приходив він (Авксентій Яківчук. – О.М.), збираючи при цьому пісні, казки і легенди, ігри і хороводи, перекази, святкові звичаї і т. п. Побував він не лише на Чернівеччині, а в інших областях України»[2]. За підрахунками М. Іванюка впродовж життя А. Яківчук записав на Буковині, Поділлі та Закарпатті понад чотири тисячі народних пісень, казок, легенд, прислів’їв та приказок, дитячого фольклору, загадок тощо. Весь масив цього матеріалу уміщено у десятках книгах дослідника й збирача народної творчості А. Яківчука, які сьогодні по-новому промовляють до своїх читачів.

У серії народознавчих видань «Традиційні народні свята зимового, весняного, літнього, осіннього циклу» (1993-1994) зібрано й систематизовано інформацію про традиційні українські календарні свята і обряди, які здавна з особливою святістю шануються українцями. Відтак цей матеріал ліг в основу книги оповідей «З роси і з води» (2003), що підсумувала багаторічні напрацювання А. Яківчука у сфері вивчення народних традицій і християнських свят. Автор підкреслював, що кожна пора року відзначається своєю святковою колоритністю: «Зима ощасливлює нас у довгі похмурі дні та вечори цікавими неповторними зимовими празниками, найкращими серед яких є Різдво Христове зі своєю прадавньою символікою та життєствердним колядуванням, Новий рік зі святим Василієм Великим, з передноворічними маланкуваннями та новорічними посіваннями, Щедрий вечір зі щедрівками, Йордан із йорданським водосвяттям. Весна подарувала нам чарівні, приурочені до Великодня, веснянки, літо збагатило наш побут Зеленими святами та купальськими мелодійними іграми й хороводами. Осені властивий згусток щедрих гостинністю храмових свят та гарних і хвилюючих весільних урочистостей. І кожне з них наповнене неповторними обрядовими діями»[3]. За словами А. Яківчука, попри прагнення ворогів України викорінити із вжитку все, що ідентифікує українців як народ, котрий, з огляду на історичні перипетії, таки зумів зберегти багатющу спадщину традиційної культури.

 Ґрунтовно пояснюючи походження того чи іншого свята, А. Яківчук простежував тісний зв’язок християнської традиції з народними віруваннями, оскільки «християнство „впорядкувалоˮ календар, позначивши кожний день іменами святих угодників та подій зі Святого Письма, які тісно переплелися з існуючими вже протягом століть місцевими звичаями»[4]. Об’єктом авторської уваги постають як великі християнські свята й детальні розповіді про них, пов’язані з Ісусом Христом та Пречистою Дівою Марією («Різдво Христове», «Богоявлення Господнє», «Воскресіння Господнє (Великдень)», «Зелені свята (Зіслання Святого Духа», «Успення Пресвятої Богородиці», «Різдво Пресвятої Богородиці», «Введення в храм Пресвятої Богородиці», «Покрова Пресвятої Богородиці»), так і менші – «Катерини», «Андрія», «Святого Наума», «Варвари», «Святого Сави», «Анни», «Святого Спиридона», «Явдохи» тощо та суто народно-побутові свята – «Новий рік», «Свято матері». Примітно, у своїх етнографічних розвідках А. Яківчук, аргументуючи власні думки, покликався на різні авторитетні джерела, зокрема Святе Письмо, праці українських дослідників етнографії і фольклору: М. Максимовича, О. Бодянського, М. Сумцова, М. Дикарєва, П. Чубинського М. Устияновича, В. Шухевича, О. Воропая, В. Скуратівського, Д. Степовика та ін., наводив приклади з художніх творів українських письменників, у яких простежуються згадки народних святкувань та оспівування пір року. Окрім зразків народних пісень, зокрема колядок, щедрівок, маланчиних, петрівочних пісень і на честь Божої Матері, дослідник щедро цитував поезії І. Франка, Олени Пчілки, Б. Лепкого, Г. Чупринки, В.Щурата,  М. Познанської, О. Веретенченка, С. Яричевського, О. Масикевича та ін.

Як дослідник народної традиційної культури А. Яківчук заглиблюється в історичне минуле Буковини, реконструює його драматичні події, які впливали на збереження культурного надбання буковинців. Низку народознавчо-фольклористичних нарисів автор присвячує Буковинській Наддністрянщині, південно-східній частині Чернівецької області, яка у силу різних політичних обставин не втратила національних особливостей, зберегла власну культурну ідентичність. Про все це автор оповідає в окремому виданні «Фольклорними стежками Буковинської Наддністрянщини» (2002), де зосереджує спочатку увагу на різних історичних етапах, наприклад: Хотинщина у складі Галицько-Волинського князівства, її підневільне становище за часів Молдавського князівства, Хотинська битва (1621) під проводом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, період Першої та Другої світових війн, а також на видатних постатях краю. А. Яківчук згадує імена тих, хто зробив вагомий внесок щодо зібрання й дослідження фольклорного матеріалу Хотинщини. Йдеться зосібна про родину літераторів й громадських діячів Хиждеїв (Тадей Хиждеу, Олександр Хиждеу, Болеслав Хиждеу, Богдан Петричейку Хиждеу), Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Петра Нестеровського, Бориса Яцимирського, а відтак справу попередників продовжили педагоги Степан Снігур, Микола Зінчук, місцеві літератори Дмитро Деркачук, Іван Бурмей, Михайло Брозницький, а ще додалися експедиції студентів Чернівецького університету та діяльність Чернівецького обласного будинку народної творчості (нині – Буковинський центр культури і мистецтва). У такому ж ключі, на основі фактологічних даних, крізь призму відомих особистостей, пов’язаних із збиранням, популяризуванням та науковим осмисленням скарбів народної культури, А. Яківчук розглядає фольклорні здобутки Кельменеччини, Новоселиччини та Сокирянщини.

Наприкінці книги «Фольклорними стежками Буковинської Наддністрянщини» у статті професора філології Б. Мельничука «Ратай народознавчої ниви» подано докладний огляд творчих досягнень А. Яківчука та підкреслено, що записи народної творчості, зроблені фольклористом, увінчалися низкою помітних видань: «Легенди Карпат» (Ужгород, 1968), «Весілля» (Київ, 1970), «Пісні Карпат» (Ужгород, 1972), «Рекрутські та солдатські пісні» (Київ, 1974), «Суцвіття» (Ужгород, 1977), «Райдуга-10» (Київ, 1980), «Весільні пісні» (Київ, 1982), «Легенди та перекази» (Київ, 1985), «Весільні пісні» (Київ, 1988), «Пісні Буковини» (Київ, 1990), «Великдень в Україні» (Київ, 1993), «Євшан-зілля» (Львів, 1992), «Казки Західного Поділля» (Тернопіль, 1994) тощо.

З-поміж переліченого числа праць, варто виокремити збірку «Пісні Буковини» (1990), що побачила світ у видавництві «Музична Україна», до якої увійшли народні пісні, записані А. Яківчуком на магнітофонні плівки у буковинських селах Хотинщини (Керстенці, Білівці, Пашківці, Перебиківці, Поляна, Зелена Липа, Ставчани, Рукшин) із додатком нот, розшифрованих мелодій Кузьмою Смалем. У збірнику фольклорні записи класифіковано за жанрово-тематичним принципом: обрядові пісні (веснянки, колядки, щедрівки, гейкання, маланчині пісні, приспівки для плясу), родинно-звичаєві (весільні, колискові та дитячі), родинно-побутові, соціально-побутові (історичні, козацькі, чумацькі, наймитські, рекрутські та вояцькі, емігрантські), балади, пісні про кохання, жартівливі, танцювальні та коломийки, пісні літературного походження, сучасні пісні, що репрезентують унікальну фольклорну традицію Буковини.

Ще один аспект багатогранної дослідницької діяльності А. Яківчука – мистецтвознавчі нариси, які увіковічнили імена народних буковинських умільців: Параски Клим, Марії Клим, Любові Дуб, Ольги Курик, Бориса Курликова, Олекси Кучеренка, Миколи Ісопенка, Івана Пастуха, Вікторії Китайгородської, Юрія Паучека, Раїси Бродовинської, Івана Мазура, Михайла Фірчука та ін. Відомості біографічного характеру про кожного з них втілено у книжці «Мовою пензля і різця» (1993), яка вмістила тринадцять розповідей, побудованих на авторських спостереженнях й особистій комунікації з найкращими народними майстрами народного, декоративно-ужиткового й образотворчого мистецтва Буковини. Дехто і досі трудиться на ниві традиційної культури, проте більшість із згаданих осіб перебувають уже в кращих світах. Пам’ять про цих славних людей залишилася у колоритних краєзнавчих замальовках А. Яківчука, котрий уважно фокусувався не лише на творчих заслугах, а й враховував їхні індивідуальні характеристики, спосіб життя. Дослідник ставив за мету у найтонших деталях акцентувати на світобаченні, особливостях таланту народних митців, що засвідчують їхні неповторні у своїй красі вироби художньої обробки дерева, лозоплетіння, гончарства, вишивки, ткацтва, писанкарства, живопису.

Своєрідним продовженням «Мовою пензля і різця» (1993) стала книга про видатних буковинських майстрів народної творчості та художників-аматорів – «Синява неба і золотаві відблиски сонця» (1995), яка знайомить майже із двома десятками творчих особистостей з різних куточків Буковини. Книга уводить у світ вишивки Олени Гасюк, Ярослави Гафійчук, Аделії Завадюк, Лідії Кудринської, Олени Кройтор, лозоплетіння Івана Снігура, писанкарства Лариси Канюки, кераміки Ярослава Славинського, ажурного пластичного різьблення Василя Ревака, художнього різьблення та інкрустації Олександра Тимофеєва, живопису Петра Червенюка, Олександра Приходнюка, Олександра Ступака, Івана Сольського, Ярослава Горбашевського, Івана Тащука, Домки Ботушанської, Миколи Козакова. Й кожна розповідь наповнена особливою теплотою та емоційністю, містить цінну інформацію з історії життя і мистецьких здобутків видатних майстрів народної творчості.

Інша збірка нарисів «Відгомін мистецтва літописного Черна» (1996) фіксує імена майстрів народного мистецтва – Георгія Гараса, Вікторії Леко, Марії Гудими, Любові Васкул, Трандафіри Сушинської, Любові Хилько, Олени Француз, Михайла Катеринюка, Якова Петращука, Валерія Дзядика, Миколи Бідняка, Василя Граба, Дмитра Ференчука, Нонни Бойчук, Івана Розумія та ін. Окреме місце відведено історії становлення Вижницького коледжу прикладного мистецтва та його засновникам – Василю Шкрібляку, Василю Девдюку, Маркові Мегединюку, завдяки яким збережено та розвинуто цілий пласт української народної культури на теренах Буковини.

Примітно, творчі напрацювання відомого буковинського художника-орнаменталіста Георгія Гараса, автора майже трьох тисяч малюнків, повсякчас захоплювали дослідницьку увагу А. Яківчука, якому присвятив не один десяток публікацій в газетах та журналах («Народна творчість та етнографія», «Німчич», «Вісті з України», «Посвіт», «Радянська Буковина», «Буковина», «Буковинське віче», «Чернівці», «Вижницькі обрії» тощо), довідкову статтю в «Енциклопедії Сучасної України» та окремі видання альбомів зі зразками буковинського орнаменту. А. Яківчук апелював і до образу дружини Г. Гараса – виконавиці узорів майстра у вишивці та ткацтві Євдокії Гарас, зокрема у нарисі «Берегиня народного музею» у книзі «Синява неба і золотаві відблиски сонця» (1995). А. Яківчук захоплювався неспокійною вдачею Євдокії Гарас, її життєвістю та самовідданістю: «Диву дивуєшся, як-то ця вісімдесятисемилітня жінка встигає всюди – і господарство доглянути, і вишивати, і ткати за узорами свого чоловіка та ще й музеєм завідувати, де все убранство (портьєри, скатерті, рушники), за винятком хіба що кількох рушників, вишитих українцями Канади за взірцями господаря, повишивала сама»[5]. Після смерті чоловіка Євдокія Гарас сповнила його заповітну мрію. У власній хаті жінка розмістила експозицію з творчими роботами буковинського майстра-орнаменталіста, на основі чого постав художньо-меморіальний музей Георгія Гараса.

У вступній статті до альбому орнаментів Г. Гараса 1974 року видання А. Яківчук деталізує на творчому методі митця: «Прекрасне знання тонкощів орнаментики Буковини, її окремих елементів, законів композиції та невичерпна творча фантазія дають можливість майстрові робити варіації з кількох елементів, однакових мотивів створювати цілі композиції, різноманітні варіанти, нові зразки, яким притаманна пишнота й багатство, підкреслена барвистість і розкіш народного узору. Геометричні мотиви він доповнює рослинними, геометризуючи їх, чим збагачує види буковинських вишивок. Іноді у вишивкових орнаментах його відчувається і вплив килимарства»[6]. Барвисті візерунки Г. Гараса відображають багату буковинську вишивальну традицію та слугують «справжньою творчою лабораторією для вивчення розвитку української народної орнаментики».

Окреме видання А. Яківчук присвятив вишивальниці і фольклористці із села Чорногузи на Вижниччині Фрозині Гулей. У назву нарису «Калині сонечко наснилось» (1995) А. Яківчук виніс слова з власного вірша буковинської мисткині, в якому оспівано працю українських вишивальниць: «А голка – срібнеє весельце / В руках жіночих мерехтить, / На полотні радіє серце, / Бо квітнуть квіти кожну мить. // Ось біла папороть схилилась, / Розлялась в хвилі неба синь, / Калині сонечко наснилось, / Фіалки просяться у тінь!..»[7]. Автор простежує походження Фрозини Тодорівни, пише про батьків та родинні традиції, захоплення, які дівчина успадкувала та розвинула у житті. Детально змальовує образ жінки, наділеної багатьма талантами, розкриває характер та вдачу майстрині. Бо ж багато чого вдавалося їй поєднувати у життєвій долі: записувала народну творчість, віршувала, вишивала, ткала, керувала фольклорно-етнографічним ансамблем «Молодички-жартівнички», демонструючи на сцені свої артистичні здібності. Крізь призму історії життя майстрині А. Яківчук показав її багатогранність та виокремив заслуги у сфері аматорського мистецтва Буковини.

Численні розповіді про видатних майстрів краю нагадують своєрідну мозаїку, з якої вимальовується цілісний образ мистецької Буковини, підкреслюють її глибоку народну традицію, що передавалася з покоління в покоління та увібрала в себе все те найкраще, що дала людині природа. А. Яківчука, як дослідника, цікавить не лише факт творчості та її результат, головно він прагне пізнати внутрішній світ творчої особистості, пройнятися красою його душі, сповненої любові до праці, навколишнього середовища, зрозуміти інтенції художньої свідомості та моделі духовно-практичного досвіду митця.

У цілому, непроминальна вартість фольклорно-етнографічних студій та мистецтвознавчих нарисів А. Яківчука характеризується зібраним ґрунтовним фактологічним матеріалом, що є надійною основою для подальших наукових досліджень у галузі фольклористики та етнографії.

Ольга МЕЛЕНЧУК,

кандидатка філологічних наук,

методистка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури БЦКМ

[1]Авксентій Яківчук (1926 – 2006) : біобібліогр. покажчик / авт.-уклад. : М. Дудира, І. Рудько. Чернівці, 2017. С. 10.

[2]Іванюк М. Фольклористичні набутки Авксентія Яківчука. Народна творчість та етнографія. 1997. №1. С.90.

[3]Яківчук А. З роси і води. Оповіді про народні традиційні свята. Чернівці : Місто, 2003. С. 159.

[4]Там само. С. 8.

[5]Яківчук А. Берегиня народного музею // Яківчук А. Синява неба і золотаві відблиски сонця. Чернівці : Прут, 1995. С. 18.

[6]Георгій Гарас : альбом / авт. вступ. ст. А. Ф. Яківчук. Київ, 1974. С. 8–9.

[7]Яківчук А. Калині сонечко наснилось… Чернівці : Прут, 1995. С. 9.