Чернівецькі мозаїки Марини Рибачук

ryba4uk«Любов з першого погляду», - саме так згадує художниця Марина Рибачук своє перше дитяче враження від Чернівців. Десятирічне дівча потрапило наче в казку. Після стандартних «чотириповерхівок» шахтарського робітничого містечка на Донеччині, де зростала, особливо вразили ошатні будівлі довкола площ і обабіч вулиць, що «розбігалися» з цих майданів, ліпнина, яка мережала фасади, ажурні балкончики, куполи й урочисті парадні двері таких різних і таких кожних по-своєму гарних помешкань, кам’яна бруківка тротуарів, якою в юності ходив її тато…

Ставши художницею, вона зберегла те перше зачудування містом, яке через кілька років, як переїхала її родина, стало для неї рідним і яке щоразу заново відкриває у своїх творах. Будуючи композицію й перспективу, вона дивиться в обличчя міста знизу вгору – з повагою, пієтетом, захопленням, любов’ю, з прагненням духовної висоти.

Чимало буковинських художників зверталися і звертаються до теми міста над Прутом. Міський пейзаж Леона Копельмана і Моріца Крініца, Сергія Хохалєва й Павла Жарова, Володимира Солдатова та Олександра Гармидера, Віталія Козельського й Анатолія Лимаря, Ореста Криворучка й Олега Любківського, Лілії Шебрякової та Вікторії Самойлової, Ігоря Панчука та Елеїди Нейман.

Марина Рибачук переконана, що писати «маленький Париж» можна всім і одразу – тем та образів не вичерпати. І в усіх художників місто постане різним і неповторно-справжнім! Загляньмо ж у місто Марини Рибачук.

Музично-драматичний театр, вулиця Ольги Кобилянської, будинок-корабель, Турецький міст, резиденція буковинських митрополитів, Руська церква, будинок юстиції… Не перелічити усіх знакових архітектурних родзинок Чернівців, які наче самі просяться на полотно митця. А художниця Марина Рибачук любить розкривати… непарадність парадних місць. У комплексі величної Резиденції вибирає семінарську церкву, відтворюючи фасад відомої будівлі, акцентує увагу на мініатюрному балкончику, в ще одній картині - на вхідних дверях. А ось стара всохла черешня як «метрика» затишного чернівецького дворика. Полотна Марини Рибачук сповнені інтимності, врівноваженості й відчуття комфорту, що дає середовище – місто, в якому їй, людині, добре. Це, зокрема, яскраво передає серія «Чернівецькі мозаїки». Вона складається з дванадцяти різних за настроєм і сюжетами, але концептуально об’єднаних картин, - своєрідна панорама Чернівців, антологія міського пейзажу та арабеска особистих відчуттів мисткині. До 600-ліття від дня першої писемної згадки про Чернівці було видано ошатний подарунковий художній календар, до якого увійшли репродукції міських пейзажів Марини Рибачук. Гарний подарунок патріотам міста й шанувальникам живопису!

У відображенні архітектури потрібна точність. Не відступаючи від істини, художниця завжди створює живописну ситуацію. Як несподівано декоративно віддзеркалюється синява неба у бруківці біля театру – і ось відомий об’єкт уваги не одного живописця, відомий сюжет наповнився новим змістом. Пані Марина прагне пізнати настрій Чернівців залежно від погоди – мрійливий у погожу днину і самозаглиблений у товщу століть під час негоди. Художниця хоче відчути його навіть по той бік залитого дощем віконного скла та відповідно передати, змінивши техніку, - довгим пастозним мазком.

«Писати можна скрізь»,- не втомлювався повторювати один з учителів Марини – викладач живопису на факультеті художньої графіки Борис Шебряков. – «Всюди достатньо світла – і в стінах Ленінградської академії мистецтв, де я навчався, і в нашому Івано-Франківському педагогічному інституті, де навчаєтеся ви. Головне – працювати, шукати, не зупинятися…»

В усьому він був наглядним прикладом того, про що говорив своїм студентам. Марині Рибачук була близька його емоційна, етюдна манера письма. Та щоразу, коли він вкотре виголошував свою коронну фразу, мисткиня подумки доповнювала педагога. Їй хотілося додати, що для кожного митця-початківця велике щастя - мати чуйного, уважного й грамотного педагога. І при цьому вона думала про Михайла Павловича Фіголя, у класі якого навчалася і довкола якого вихрилося мистецьке життя інституту та цілого міста. І найбільше – про народного художника України Івана Олександровича Холоменюка, у чернівецькій майстерні якого осягала ази живопису до вступу в інститут, відтак удосконалювала майстерність, вже навчаючись у виші. «Іван Олександрович особливий: поєднував у собі два таланти - художника та педагога. Це така рідкість! І виходило все у нього так легко та в радість, хоч і працював він дуже і дуже багато. Я люблю в собі цей стан захоплення, коли працюєш і хочеш працювати ще і ще»,- зізнається пані Марина. Її слова звучать просто та щиро. Так само щиро і захоплено звучать її полотна. Її чернівецькі арабески. Її буковинські мозаїки.

Олена ЧАЙКА