Такого ж серпневого дня понад двадцять років тому не стало Анатолія Литвинчука, народного артиста України, режисера Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської.
Він був режисером одного театру – Чернівецького музично-драматичного імені Ольги Кобилянської, якому присвятив 28 років творчого життя. Понад 70 вистав за творами вітчизняної і зарубіжної класики, сучасних авторів, сценічне першопрочитання драматургії буковинських світочів Юрія Федьковича і Сидора Воробкевича. Філолог і педагог за першою освітою, вдумливий педагог в роботі з артистами театру та студентами Чернівецького училища мистецтв ім. С. Воробкевича, де викладав історію театрального мистецтва. Прихильник творчого методу Леся Курбаса, яким захопився, навчаючись на режисерському факультеті Харківського інституту мистецтв, відтак втілював у виставах чернівецького театру, талановито поєднуючи високу патетику, глибокий психологізм з яскравою театральною формою. Про народного артиста, режисера Анатолія Литвинчука нагадує меморіальна дошка на одному з будинків по вулиці Шиллера, де проживав з родиною, іменна зірка на Алеї зірок у Чернівцях перед рідним театром. Митцеві присвячена книга Юхима Гусара з серії «Золоті імена Буковини» - «Сповідався театру, як квітка сонцю». Здавалося б, що додати на вівтар пам’яті і шани митця?
Вдова А. Литвинчука Нельвіна Петрівна зібрала спогади про Анатолія Григоровича. Їх написали люди, з якими Маестро творив своє життя, свій театр і себе у них. Маємо тут і внутрішній портрет митця – листування А.Литвинчука з колегами і дружиною. Воно розкриває його творчі «корені», його мрії, зокрема, і одну - нездійснену. Рукопис готовий - чекає на зустріч з видавцем. Поки це відбудеться, погортаємо сторінки спогадів…
Драматург Рудольф Отколенко:
«Горджуся українським інтелігентом, чия режисерська творчість була істинно національною в багатобарвній скарбниці театрального мистецтва. Це особистість, не зломлена ні спокусами кон’юнктурних вигод, ні небезпеками звинувачень в «ізмах» в роки оні, ні стабільною зверхністю столичних критиків. Це явище, яке міцно вкорінилося у суспільну свідомість буковинського соціуму - однієї з «білих плям» української історії. Це про людину, яку добре знаю і за роки спільного навчання в Харкові, і за його конкретними роботами як режисера, зокрема, і над моїми п’єсами.
Анатолій Литвинчук - режисер-просвітитель. Саме така постать театрального та суспільного двигуна об’єктивно повинна була з’явитися на Буковині початку сімдесятих років минулого століття. Значимість її визначаю не формальною кількістю вдалих чи невдалих з професійного погляду постановок, не єдністю чи різноманітністю естетичних концепцій його постановок (тут все в порядку: дипломи всесоюзних і республіканських фестивалів та оглядів за режисуру), не вузькістю чи широтою вибору драматургії чи драматургів (і тут все гаразд: від Шекспіра до місцевих авторів), не темами і проблематикою виступів у періодиці і перед побратимами по цеху (що також було невід’ємною складовою діяльності А.Литвинчука, який до того ж очолював первинну організацію Спілки Театральних діячів України в Чернівцях), а цілеспрямованістю всього творчого життя до духовного єднання і культурного відродження української нації на принципах гуманізму та загальнолюдської моралі.
Одна з перших його вистав «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М.Старицького була одкровенням української режисури початку сімдесятих років. Доти вона експлуатувала українські класичні п’єси як такі собі малоросійські релікти і заштампувала їх на рівні мелодраматичної шароварщини. Принизливий вислів «шароварні п’єси» походить як раз від тієї, з дозволу сказано, традиції. Усьому цьому А.Литвинчук протиставив інтелект українців, їхню генетичну й духовну єдність з людством і людяністю, глибину психологічного освоєння простору п’єси в контексті розвитку цивілізації, діалектику відносин головних дійових сил, мотивацію і розвиток сюжету в зворотньому – трагедійному розкритті подій до висот філософського узагальнення. Кажучи спрощено, вперше, мабуть, українські театри в українській класичній п’єсі заговорили нормальним (сценічним, зрозуміло) людським голосом, при цьому не втративши, а навпаки, піднісши та укрупнивши національну своєрідність характерів. Театрали прекрасно розуміють, про що мова. Адже упродовж тривалого часу, а в принципі досі, точиться далеко не творча суперечка про психофізичні можливості українських акторів.
Так ось, оглядаючи український театр сімдесятих з дистанції часу, доходжу висновку, що постановка А.Литвинчука «Ой, не ходи Грицю…» - одна з небагатьох, а можливо, єдина на той час, яка, по-перше, реабілітувала М.Старицького (який вважався з подачі якогось невігласа - апологетом етнографічного реалізму в театрі ) як драматурга образного інтелектуального бачення світу; по-друге, зробила поступ у боротьбі за національний інтелектуальний театр, на практиці довівши, що українська класична п’єса і українські актори, які її втілюють, - це згусток думок і почуттів вселенського масштабу, а не підґрунтя для блазенського «шматування пристрастей».
Наступними етапними роботами я би назвав «Якова Богомолова» М.Горького і «Двоє синьйорів з Верони» В.Шекспіра. Стихія шекспірівської комедії якнайкраще підходить до можливостей української трупи, а горьківська драматургія - школа для українських акторів. Крім того, п’єса «Яків Богомолов» вперше отримала сценічну прописку в Україні саме у постановці А. Литвинчука.
Не випадково левова частка його режисерських робіт припадала на українські п’єси, класичні та сучасні. І в такій творчій позиції не було ні зумисного епатажу чи запрограмованого виклику. Все просто: А.Литвинчук - український режисер, який свідомо й послідовно готує грунт для нового покоління режисерів і акторів, яким належить український театр на світовій театральній арені. А зробити це можливо найперше національним репертуаром і відмовившись від горезвісного етнографізму як художнього принципу. З цього приводу можна окремо говорити про його роботу з акторами, про відкриття акторських імен, про його культурологічні знахідки.
Ніколи ще п’єси Буковинського Соловія («Запечатаний двірник») та його побратима Сидора Воробкевича («Гнат Приблуда», «Пан мандатор», «Вірне кохання і пан начальник») не були поставлені в театрі. Хоч про п’єси С.Воробкевича Іван Франко писав, що їхні тексти і музика «нічим не поступаються зарубіжним творам такого роду. Причина в тому, що твори Ю.Федьковича і С.Воробкевича мають гостру соціальну спрямованість. Тому й були небажаними на сцені в часи цісарів і цесаревичів, ні в часи великих і малих сталінів.
Сам факт постановки цих п’єс – явище визначне на Буковині. Поза рамками місцевого масштабу художня цінність цих вистав: яскрава театральність, тонке нюансування мізансцен і характерів, єдність задуму і втілення. Все це свідчить про те, що українська класична драматургія поповнилася живими авторами – Ю.Федьковичем і С.Воробкевичем, п’єси яких лежали у глибокій скрині через наше невігластво і забуття духовного багатства предків наших.
Часто згадую благодійну виставу «Запечатаний двірник» - для збору коштів на спорудження пам’ятника Ю.Федьковичу. У залі - наданшлаг. Тоді подумав, як буковинці підтримують свого автора і свій театр! Хіба то не найвища оцінка багаторічної подвижницької діяльності режисера Анатолія Литвинчука , його єднання з землею, що зростила й виховала його, з нацією, якій служив віддано. «Тільки з народом, усвідомивши його прагнення і втілюючи їх засобами театру, зможемо чесно стверджувати, що служимо загальнолюдським цінностям», - прочитав в одній зі статей А. Литвинчука. І сам ловлю себе на співзвучності.
Народний артист СРСР Василь Василько:
Приїдемо до Вас очевидно ДВАДЦЯТОГО січня. День виїзду уточню телеграмою. Прошу Вас так спланувати репертуар, щоб ми мали можливість ознайомитись з колективом акторів всебічно, тобто оцінити не лише суто драматичні можливості, а й співочі та танцювальні. Мене дуже хвилює питання, в яких творчих умовах можливо доведеться працювати? Так само прошу з’ясувати, скільки часу Ви зможете дати на виготування постановки? Для мене ці питання вирішальні! Які фінансові можливості театру? Добре було б, щоб конкретні відповіді на ці питання вже були продумані до мого приїзду.
Я всі роки дбав про те, щоб театр мав свій оригінальний репертуар (не переспівував того, що робиться по інших театрах). Надсилаю Вам для ознайомлення дві п’єси: «Про що тирса шелестіла» й «Угрюм-ріку». Можливо вони Вас зацікавлять. Прошу Вас до мого приїзду ознайомитися з ними і сказати свою думку. Може у Вас виникнуть інші плани.
Раджу Вам «мати про запас» невелику п’єсу, яка б могла бути підготовленою паралельно з великим спектаклем, що займе значну більшість акторів.
До скорої зустрічі.
Василь Василько, 2 квітня 1969 року:
Вельмишановний Анатолію Григоровичу! «Проза життя» театрального керівника надзвичайно плачевна. Тут я з Вами цілком згоден, але не треба занепадати духом. Адже перед Вами лише відкриваються обрії. Вам ще жити та й жити в театрі! Отже треба шукати виходу з такого стану речей. Хоч те, що я скажу далі, не рекомендується робити, але як порятунок – «ТРЕБА УМІТИ УХОПИТИСЯ ЗА ГОЛІВНУ ЛАНКУ». Треба дивитися далеко в п е р е д , брати на увагу ВСІ можливі перешкоди і обирати таку ділянку, галузь роботи, в якій Ви можете здійснити максимум своїх завдань. Чи то праця з акторами однодумцями, чи то хоч єдина в сезоні але ПРОГРАМОВА, ПОКАЗОВА Ваша робота, чи то опанування якимсь жанром. Одним словом знайти таку галузь, в якій би Ви, як митець, змогли творити на повну силу, здійснювати свої завдання і цим підготовлювати дальшу свою перемогу, не кажу вже про програму максимум – СТВОРЕННЯ СВОГО ТЕАТРУ!!
А голівне не втрачайте ВІРИ В КРАЩЕ МАЙБУТНЄ, не розмагнічуйте свою творчу потенцію!
Ну бувайте мужні й удачливі!
Андрій Піддубний, заслужений артист України:
Дивна доля артистів і режисерів театру. На відміну від кіно, образи акторів, режисерів живуть в основному доти, доки їх пам’ятають глядачі, друзі, колеги. А потім історики театру, дослідники творчості змушені гортати сторінки рецензій, у кращому випадку слухати радіозаписи вистав, переглядати кіно- чи відео зйомки і …дивуватися магічному впливу того, кого вже немає з нами…Хтозна, може в цьому і полягає суть мистецтва: лиш те, що існувало в єдиному примірнику, може претендувати на місце у вічності?..
Минуло двадцять вісім років, як він відійшов у вічність. А здається, ніби вчора відкривали йому пам’ятник. Того дня робітники цвинтаря залили цемент, а всі присутні разом підняли і встановили надмогильну плиту. Згодом трохи відійшли, аби подивитися … Аж раптом плита почала тихонь хилитися, бо цемент ще не встиг захолонути і прихопити її. Довелося знову ж таки усім підбігти і підтримувати її, доки не «взявся» цемент. Я подумав собі : це життя протестує, бо будь-яка смерть завжди несправедлива…
…Вперше ми зустрілися у Чернівецькому музично-драматичному театрі ім..О.Кобилянської в 1965 році. Анатолій Григорович, вже після закінчення філологічного факультету Чернівецького державного університету, а тоді студент Харківського інституту мистецтв, проходив переддипломну практику в нашому театрі, був асистентом режисера К.Г.Артеменка у виставі «Полтавські дівчата». Вже тоді відчувалася рука майбутнього майстра, його особливе бачення сценічного втілення того чи того твору. А Литвинчукова відданість роботі … Вона стала суттю життя майстра. За потреби Анатолій Литвинчук міг репетирувати навіть з одним актором…
Вимогливий до себе, Анатолій Григорович різко засуджував акторів, які дозволяли собі розслабитися, запізнитися чи прийти на репетицію непідготовленими. Проте не був буквоїдом, заохочував до імпровізації. Пригадую випадок, коли почали репетирувати «Запечатаного двірника» Юрія Федьковича. Йде сцена Зуха, Гавкала й Дуркала. Діалог ведуть артисти Микола Сіренко та Омелян Савка. Омелян Мафтейович уже сказав увесь свій текст. А Микола Сіренко мовчить. О.Савка промовив кілька фраз «від себе». А М.Сіренко мовчить. Мовчить також режисер А. Литвинчук. Тоді О. Савка прямо говорить М.Сіренкові: «То я же все сказав!» На це йому М.Сіренко нарешті відповів : «Ти так гарно говорив, що я не посмів тобі заважати». І тут почувся радісний щирий задоволений сміх Анатолія Литвинчука…
Було й таке, коли режисер вимагав відтворювати мізансцени з математичною точністю, а діалоги вести в заданому темпоритмі. Пригадую виставу «Здрастуйте, наші татусі». На сцені – одні чоловіки. Сцена – коли в школі йдуть батьківські збори. За передньою партою двоє батьків сперечаються. Актори забули літературний текст і дозволили собі проговорити власний, «від себе», чим розсмішили всіх колег на сцені. Усі розсміялися. І раптом бачимо: Литвинчук у залі! З виразу обличчя видно – дуже незадоволений. Тому, коли закінчилася перша дія, всі ми, як по команді, - мерщій на жіночу сторону. В свої гримерки і не показуємося. Знаємо – на нас чекає сувора розмова. Казали, що тоді Анатолій Григорович безуспішно обійшов усі чоловічі гримерки. Відтак, поміркувавши, навідався в жіночі. Коли там побачив нас – принишклих, знічених, то розсміявся і пробачив нам. Вистава того вечора закінчилася успішно…
Понад усе для нього була загальна справа. У житті нашого , як і будь-якого колективу, траплялося різне. Дехто з акторів переносив на сцену свої особисті образи. На те режисер Анатолій Литвинчук з розумінням, з проникливістю педагога-психолога зауважив: для того, аби дізнатися про стосунки в колективі, достатньо подивитися масові сцени під час вистави. Після кожного перегляду, який дав йому поживу для педагогічних роздумів, Анатолій Григорович збирав «порушників» на розмову, звертався до їхнього розуму, відповідальності за загальну справу. Як правило, градус «міжусобиць» спадав, інцидент був вичерпаний.
Ми все дивувалися: чому Анатолій Литвинчук не хоче бути головним режисером. Адже через обставини йому часто доводилося очолювати художню частину театру. Однак він погоджувався на це лише за однією умови : «Допоки не знайдуть підходящої кандидатури на посаду головного режисера». І коли знаходили потрібну людину, Анатолій Григорович наче відроджувався - ставав веселішим, завзятішим у роботі.
Проте в останні роки свого життя йому все-таки довелося бути головним режисером театру. Він намагався вирішити одвічну проблему театру – рівномірне завантаження акторського складу. Колись навіть корифеї українського театру не змогли вирішити цю «головоломку». І Литвинчукові вона не піддалася… А вже тоді важка хвороба підступно підточувала його здоров’я. Анатолій Григорович не хотів вірити у невідворотність, він з останніх сил боровся за життя…
Як і саме людське життя, так і плоди людської праці не вічні. Та у випадку з режисером Анатолієм Литвинчуком відбулася знакова подія: до 170-ти річчя від дня народження Буковинського Соловія театр відновив виставу «Запечатаний двірник». Вистава довгі роки була однією з візитівок Чернівецького театру.
Анатолій Литвинчук дружині з Трускавця, 1969 рік:
…Тут уже осінь. Пам’ятаєш, я завжди тобі говорив, що люблю осінь. І познайомилися ми восени… А пам’ятаєш, я розповідав тобі тоді про Гріга і Дагні – маленьку доньку лісника Педерсена, яку Гріг зустрів у Бірмінгемському осінньому лісі. Дерева шуміли, а Дагні заблудилася в лісі і плакала. Потім Гріг подарував їй симфонію. Сьогодні я згадав це оповідання Паустовського. Сьогодні ввечері, вірніше вночі, я був у лісі і згадав…Немає слів…очевидно, тільки музика може розповідати про те, як … тихо струменить хвоя, якою свіжістю пахне ялицева смола. Чи зможу я коли-небудь вдихнути життя в мого Пер Гюнта на сцені?! Музика Гріга геніальна. Сьогодні я її слухав. Тролі і Доврський дід танцювали поруч. Всі ці сцени я бачу, бачу до одуріння, до болю…
Що мені робити? Мабуть, ніколи уяву не втілити в реальність. Ти розумієш? Але мені захотілося працювати, розумієш, працювати! Вперше після втоми, після занепаду, після всього непотрібного, дріб’язкового… після … міщанського … войовничого накипу , який я так ненавиджу разом з моїм «Яковом Богомоловим». Пам’ятаєш? Це була благородна чиста вистава. Чи зможу я ще що-небудь подібне зробити?
…Прочитав у «Литературной газете» вислів кінорежисера Ю. Ройзмана. Слухай: «В житті кожного художника наступає момент, коли він робить свою звітну роботу, коли, накопичивши досвід, достатньою мірою оволодівши професійною майстерністю, визначивши свій творчий метод, він починає говорити на повний голос…» Для мене такою роботою є «Яків Богомолов»! А що ж далі? Ось чому я повинен піти з посади адміністративної і зробити справжню творчу роботу. Інакше буде тупцювання на місці. А це загибелі подібне. Є такий вислів чи щось подібне до нього. «І мені хотілося не опосередковано, а напряму показати величезний, складний світ людських справ і турбот…».
Лист 1970 року, вересень:
…Тут мені нудно, дуже нудно. Було б чудово, якби ти була поруч. Ми б ходили в лісі разом. У лісі є квіти, що пахнуть медом. Мамі я показував. І загалом я навчив би тебе любити ліс, розуміти його запахи, шерехи, чути і бачити його принади. Я знаю, що все це ти відчуваєш, але разом – це зовсім інша справа.
О, бачив їжака! Біг з двома жовтими листочками на спині. Ось і осінь…їжачок і два жовтих листочки на спині…Прямо-таки гарно – осінь в рухові.
Лист 1969 року, грудень:
…Хочу тебе порадувати. «Героїня» пройшла добре. Відгуки людей знаючих – талановито, цікаво, оригінально.
Згадав вечір, коли ми з тобою слухали читця (філармонія). Пам’ятаєш? Марк Твен, Шолом-Алейхем.
Тепер про свої справи. Читаю «Пам’ять серця» Корнійчука. Щось не подобається мені. Здається, ця річ не моя. Мабуть, відмовлюся…
Прислали з Києва лист. Наступного року є можливість поїхати в Ленінград. Запрошують мене особисто.
Гортала сторінки спогадів
Олена ЧАЙКА