Автографи Івана Салевича

Шкода - своїх творінь скульптори не підписують. Поєднавши своє ім’я з історією і пам’яттю тих, хто став її частиною і творцем.

Ім’я чернівецького скульптора Івана Салевича поєдналося з іменами співака Назарія Яремчука і композитора Богдана Крижанівського, байкаря Еліезера Штейнбарга і режисера й актора Бориса Боріна, поета Пауля Целана і героїв Буковинського куреня. Від кінця вісімдесятих років минулого століття, на хвилі національного й духовного відродження України саме талант скульптора Івана Салевича став активно затребуваним. Тоді Чернівці збагатились багатьма монументальними автографами митця.

Тієї «урожайної» пори відбулася наша розмова, яку пригадуємо у день 60-ліття митця …

– Які сили зараз рухають вісь мистецького всесвіту, вашого зокрема?

– Поступальним цей рух, на жаль, не назвеш, швидше – депресивним. І на рівні окремого митця, і на загальному рівні Спілки художників. Відомо ж: художник не може бути вільним від суспільства. Не в тому «класичному», марксистсько-ленінському розумінні, в якому виховувалося не одне покоління моїх попередників. А в тому сенсі, що в суспільства має бути попит на мистецтво. Раніше існувала така виробнича структура, як художній фонд, яка фактично давала митцеві роботу, забезпечувала його прожитковими засобами. В оформленні будь-якого сільського будинку культури, адміністративного корпусу будь-якого підприємства потрібна була участь і художника-проектанта, і живописця, і скульптора, і художника-прикладника. За великим рахунком художник і не задумувався, хто ним і його мистецтвом цікавиться. За великим рахунком про справжнє мистецтво і не мовилося.

Пам'ятник героям Буковинського куреня (Чернівці). 1995, бронза, граніт	Надгробок Назарію Яремчуку (Чернівці). 1998, бронза, граніт	Пам'ятник поетові Паулю (Чернівці). 1992, бронза, граніт

Сучасний світ живе іншими естетичними поглядами і потребами. У нас людина середнього достатку щонайперше купує турецький килим на стіну. За кордоном людина середнього достатку старається придбати мистецький твір. Відповідно «там» мистецтво продається, а у нас те, що робить художник, здебільшого зостається в його майстерні.

– З іншого боку, зараз художник вільний в усьому, він позбавлений ідеологічного тиску...

– Інша річ, як митець цю свободу переживає і реалізує. Старше покоління митців у заціпенінні: вони все життя пропрацювали, не задумуючись, де збути твір. Зараз цього немає. Але й немає перебудови в їхній свідомості. Молодь більш ініціативна, живе за принципом – під лежачий камінь вода (жартують між собою – коньяк) не тече. Вона шукає шляхи за кордон, де наше мистецтво належно поціновують. Ще одна проблема – яким коштом це дається. Це дуже складно. Але в того ж таки Прокопа Колісника, який зараз живе і творить у Словаччині, не виникає вибору – залишитися чи не залишитися художником. Там зовсім інше середовище. Той світ відкритий – там твори» мистецтва купують. У нас же митець, який щонайменше десять (!) років (п’ять – училище, ще п’ять – вуз) потратив на фахову освіту, мусить шукати суміжну, почасти – робітничу професію. Художник-прикладник Михайло Подолян, наприклад, який займався дерев’яною скульптурою та проектуванням меблів, змушений просто столярувати, скульптор Іван Гордіца також освоїв кілька суміжних заробітків «на прожиття». Але, погодьтеся, це не життя...

– Що ж конкретно робиться для створення в Україні інфраструктури саме мистецького ринку?

– Поки що її просто не існує. Фактично художник не може себе запропонувати. Навіть з мінімальними необхідними атрибутами – виставка, реклама, каталог. А максимум – це художній салон, який може продати твір. Мистецькі ж галереї, які, власне, і створюють ім’я художникові, в Україні відсутні. Навіть у столиці їх немає, попри окремі спроби, які зачахли. Зачахли тому, що немає основного замовника на твори мистецтва. Так триватиме доти, поки не зміниться наше суспільство.

– Яка найболючіша для вас проблема провінції?

«КАРIАТИДА СОНЦЯ». 2004, h-80 акація, мідь	Іванові крила. 2011 h-65, бронза	«ДЕРЕВО ЖИТТЯ», дерево, левкас, розпис, 133 см, 2015 р.

– Мистецтво як одна із форм мислення потребує постійного продукування концептуальних ідей. Пропонувати ці ідеї – основне завдання митця. Творення мистецтва, основна функція обласної організації Спілки художників – виставкова діяльність – здійснюються, але здебільшого... на відпрацьованому матеріалі – все це вже було використано як мистецька форма. Це основна проблема провінції – відсутність оперативної інформації. Навіть акції «Обличчям до обличчя», які в Чернівцях подавалися як новаторські. Це вже було в... 70-х роках у Європі, у 80-х – у Москві, коли я там вчився. Тут логічно виходимо на проблему відсутності мистецької критики, бо те, що з’являється в періодиці, має суто інформативний характер. І це теж об’єктивна реальність. Після ленінської статті про партійність літератури й мистецтва мистецький процес був перерваний. Після стількох різноманітних об’єднань, то виникли після революції, – єдина Спілка художників. Різноманітність пошуків та індивідуальність митців не схвалювалися, «причісувалися», ідеологічно пресувалися. Це добре видно на прикладі нинішнього будівництва культових споруд: перерваний процес в культовій архітектурі і як наслідок – нинішнє послугування старими зразками. У Європі інша – сучасна естетична і стильова виразність храмів. Врешті, майже всі сучасні пам’ятники Шевченкові робляться за формою колишніх пам’ятників Леніну, майже вся монументальна пластика така ж одноманітно «причесана». І коли з’являється Петро Сагайдачний чи Юрій Федькович чернівчанина Володимира Гамаля, це викликає неприйняття суспільства, вихованого на зовсім інших естетичних смаках, вірніше – на їх відсутності.

А чого я не наслухався, коли створював надгробний пам’ятник Назарію Яремчуку! Найчастіше мені дорікали портретною несхожістю. Але ця проблема вирішувалася з родиною співака – з нею погоджував щонайменші деталі. Все решта диктувалося концептуальною ідеєю. Я відштовхувався від образу, асоціації. Ще на відстані завдяки скульптурним ритмам мало відчуватися, що то пам’ятник співакові. Хоча пам’ятник вирішено в класичних формах, у ньому немає жодної деталі, яку можна було б потрактувати однозначно.

– Хто з визначних людей Буковини буде наступним у вашій мистецькій галереї?

– Зараз просто «відходжу» від попередньої роботи. Бо під час створення надгробного пам’ятника Назарію Яремчукові довелося взяти на себе чимало невластивих, як для скульптора, обов»язків. Тому, поки що ні фізично, ні морально не готовий братися за новий твір. Так звані пам’ятники на замовлення у нас робити дуже складно. Творчий процес до створення гіпсової моделі триває чотири місяці. А відлив у металі, який повинен робитися впродовж місяця, через організаційні неузгодженості розтягується на рік. І майже на стільки ж – «вибивання» або ж «визбирування» частинами гонорару. Найлегше було з пам’ятником Паулю Целану (замовником було австрійське посольство в Україні, воно схвалило мій проект, я зробив пам’ятник, мені заплатили за роботу), а також з пам’ятником Буковинському куреню, що біля греко-католицького храму Успіння Пресвятої Богородиці, який повністю зводився на пожертви української діаспори. Інша річ, що досі впродовж п’яти років тут не завершено благоустрій майданчика, іншими словами – не створено архітектурний ансамбль. Все це залежить від нинішньої влади. Замовником був Український народний дім, який чомусь мовчить. Прикро, бо пам’ятник без благоустрою – ніщо...

Пам’ятники – це більше соціальне замовлення для скульптора. Довільний вияв своєму мистецькому єству даю в інсталяціях. Останні з них – “Стіл для спраглих” та “Наше сонце” були представлені на виставці буковинських митців “Меридіан серця” у Києві. Академік Микола Жулинський, актор Богдан Ступка та режисер Василь Вовкун підійшли до мене, аби особисто познайомитися – так їм сподобалася ідея “Нашого сонця”: позолочена пшениця в дірявому позолоченому решеті на тлі розбитих у черепки горшків. Разом з тим мимохіть підслухав “рецензію”, мовляв, що то за один, який так зневажливо показує українську культуру...

«Вечірній дзвін», 2005 p. Полотно, олія. 60x49 см.	Пам’ятник "Жертвам голодомору і політичних репресій"  (Чернівці 2018 р.)

– Як творча людина наскільки добре почуваєтеся в середовищі Чернівців?

– З огляду на згадані проблеми – важко. Водночас легко – бо перебуваю в своєму середовищі. Це дуже важливо. Бо навіть ваше обличчя – це для мене органічний елемент рідного середовища. Я не зазнав творчого вакууму – плідно працював. Хоч досі не впевнений, чому саме завдячувати за численні замовлення: чи особливостям свого характеру, чи простому збігові обставин. Принаймні п’ять років я один самостійно утримую свою родину з чотирьох осіб. Почувати себе главою сім’ї не формально – це для мене теж дуже важливо. Як і залишати після себе щось вартісне для нащадків…

Олена ЧАЙКА (квітень 1999 р.)

Світлини взято з офіційного сайту Чернівецького Національного університету ім.Ю.Федьковича, кафедри будівництва та архітектури, напрям підготовки "Архітектура"