КОМАРІВ НАД ДНІСТРОМ: ПОРТАЛ У ГЛИБОКУ КУЛЬТУРУ

Село Комарів на Кельменеччині зачаровує з першого і всіх наступних поглядів. Старовинне село на березі Дністра приваблює археологів (тут виявлено унікальний склоробний комплекс (майстерню) III-IVст. до н.е.), тут уважний мандрівник може побачити козацькі хрести XVIII століття, в цьому селі самобутня весільна традиція, а поминальна культура буквально донедавна зберігала обряд «живої помани», коли за душу людини в дар дають птаха (курку). А ще Комарів славиться видобутком каменю, який можна відрізнити з-поміж інших – цей камінь білий, «панський». Комарівська назва штольні – «гі́рня», це давнє автентичне слово.

В минулі століття саме з комарівського каменю тесали хрести, бессарабські та подільські каменотеси славилися далеко за межі своїх населених пунктів. А ще Комарів – це коли маланкарське дійство шляхетне і драматичне, ніби весілля; це коли сумлінних у роботі людей називають людяними, це коли старші чоловіки вітаються з юнаками шанобливо рукостисканням, а навіть незнайомцеві привітно побажають: «Най Бог благословит». Комарів – це барвисті килими «на три ружі», це запашний борщ з білого буряка, це сторожіння вогнів на Великдень і «Купайло» з черешень. Це гора Веприк, дубові ліси. Комарів – це вівчарські традиції і це знамениті комарівські музики, яких на весілля замовляли значно раніше, як засватали наречену.

Про те, які традиції в Комарові були поширені в минулому, а які – живі зараз, розповіла Ганна Варварук (1946 р.н.), котра знає чимало пісень, колись ткала килими, і в кожній традиції вона шукає саме те світле і мудре, на чому тримається культура.

На Південній Бессарабії килимарство – це важлива частина традиційної культури. Традиція жива і зараз, щоправда майстрів суттєво поменшало. Щороку у Кельменцях проводять фольклорно-етнографічне свято «Душа народу в килимі цвіте», на цьому заході можна познайомитися із килимарками Кельменецької громади.

Ганна Варварук розповідає: зараз уже не тче. Але звичайно, пам’ятає як опановувала килимарство: «Я ткала з юної дівчинки. В школу вже ходила, і коли трохи стала старша – то ткала. В моїм дівоцтві була така традиція, коли парубки приходили в гості до дівчини, в хату. Та й підходять уже мої дівоцькі роки, а мамка журитса: треба, аби хата гарна була,у килімах. І моя матка Іфтина настарала вовни, і ткала мені той килім, а я з нев. Мені отак раз-два показали – і я вже ткала. Та й так я і матка зробили той перший килім мені. В нас дуже цікаві назви кольорів: розовий білявий – (світло-рожевий), гарбудзóвий (кавуновий, ніжно-кораловий), сонóвий (фіолетовий, як сон-трава), голèнький (бузковий), скумпійóвий (помаранчевий), зеленкóватий (світло-зелений). Окрім килимів ткали також палатарі (килимові доріжки). Килімами хату в нас прикрашали, і також буду (намет) весільний. Килімами зсередини вбирали, а веретками застеляли лавки. Краса була: зайдеш – і зразу тобі свято. І веретками клочаними оббивали трунву. Хатку «на той світ». Я пам’ятаю похорон мої бабки, мені було 4 роки. Її з лікарні в Іванівцях привезли білими кіньми. В стодолі її мили, розчісували – я пригадую її дуже довгі гарні коси. Мамка моя вшила їй такі капчики, та й лежала бабка в тих капчиках. І рушники робили на похорон обов’язково. Рушники з прядва, грубі такі. Давали ті рушники тим, хто несе (процáсія, тим хто несе віко, саму трунву). А тепер дают всім рушники, не лиш тим, хто несе. І оті веретки, якими оббита трунва, вони були дуже гарні, ніби як хотіли якнайкраще спорядити рідну людину в ту останню дорогу.

Аби киліми не їла міль, їх треба провітрювати. Робитса се на Теплого Олекси. Бо як метелик зайде – то по килімові. І тютюном від метелика перекладаєса. Навіть як килім цілий рік був на стіні – раз у рік його треба провітрити».

Особливою є культура маланкування у Комарові. Як зазначають місцеві мешканці, вона вирізняється передусім відсутністю масок (елемент рядження, каркас Коня присутній тільки в головного героя маланкарського гурту, інші ж одягнені просто урочисто, не закривають обличчя масками). А ще маланкарська головна пісня «Мала нічка Петрівочка, не виспаласа Маланічка» за тематикою і ритмом дуже нагадує весільну обрядову пісню.

Про те, як відбувається ходіння з Конем, розповідає Ганна Варварук: «Як було у часи мого дівоцтва? Красиво було, дотепер згадується. Хлопці збиралиса, вибирали з-поміж себе такого хлопця, котрий найкраще співає і танцює, от він буде за Коника. Перший раз як приходя під вікно до дівчини, так стукають і кажуть: «Желаєте Коня?» Та й господарі кличут в хату. Заходя хлопці до великої хати, до світлиці. І так маланкуют:

 «Мала нічка – Петрівочка,

Не виспаласа й Маланічка (2).

Шовки пряла, кедрі ткала,

Та й до батечка відсилала (2).

Чи твої шовки, чи твої кедрі,

Чи твоя дочка Маланічка? (2)

Не мої шовки, не мої кедрі,

не моя дочка Маланічка (2).

Шовки пряла, кедрі ткала,

Та й до матечки відсилала (2).

Чи твої шовки, чи твої кедрі,

Чи твоя дочка Маланічка? (2)

Не мої шовки, не мої кедрі,

не моя дочка Маланічка (2).

Шовки пряла, кедрі ткала,

Та й до брата відсилала (2).

Чи твої шовки, чи твої кедрі,

Чи твоя сестра Маланічка? (2)

Не мої шовки, не мої кедрі,

не моя сестра Маланічка (2).

Шовки пряла, кедрі ткала,

Та й до милого відсилала (2).

Чи твої шовки, чи твої кедрі,

Чи твоя мила Маланічка? (2)

Се мої шовки, се мої кедрі,

се моя мила Маланічка (2)».

Маланкують у супроводі оркестру, перший танець – для Коня, далі хлопці танцюють з дівчатами в хаті, а далі маланкарям виносять дар – миску горіхів, зверху колач і гроші. За той дар калфа (лідер) каже таке благословення:

« - Пасемці-хлопці!

А всі: Ми се чуєм!

-         Дарує нас господар, господарка, сим даром Божим колачом.

Який се колач білий пшенишний,

Такий наш господар чесний, величний.

Перед панами, перед сударя́ми,

Перед церковними, перед духовними,

І перед нами, колідниками.

Всі хлопці: А нам – подай, Боже!» (записано у Петра Гладучука, багаторічного калфи маланкарського дійства у селі Комарів).

Якщо говорити про традиції весільного чину, то в Комарові є своя специфіка також. Перше – коли нареченій знімають фату і її покривають у хустку, цю хустку тримає на палицях спеціальних над нею брат. Це дуже урочистий, навіть драматичний момент, вважається, що кожна думка наділена особливою силою, тому в помислах мають бути лиш побажання щастя і добра. Також у Комарові урочистим і щемким є момент благословення, визначальною є символіка хліба.

Саму послідовність обряду благословення Ганна Варварук описує так:

«Музика грає «На добридень, сходяса гості. Молоді (молодий – у себе вдома, молода – у себе) готуються до шлюбу. Їм виют вінки (барвінкові, маленькі, це їхні обереги). Весільний почет молодого – дружби і світилки, а в молодої також є дружби, а з ними дружки. І коли повиют вінки молодим, вони клонятса (кланяються) дідам, бабкам, татови, мамці, і всім по три рази. Бере хлібчик у руки. Три рази клоняєса наприклад татови, цілує, обіймає, і хліб передає татови. Ще два рази клоняєса, а тато його хлібом навхрест благословляє. За третім обніманням тато віддає назад йому хліб, і молодий клонитси мамі, бабці, всім присутнім – кожному по три рази. Як великий рід – то кланялиса довго. Коли поклонялиса, кінець, то мама бере мисочку жита, і мисочку води свяченої і барвінковим пучком кропить. Тоді всім роздають такі круглі колачики з дирочкою, і навколо калачика – обов’язково віночок з барвінку. І несли ті колачики на фусточках. Як я ще була маленька (а це радянські часи), то люди йшли до церкви вінчатиса. Аж до 60-х ішли. А потому, навіть коли церква закрита була, то прийдут на церковне подвір’я, поклонятса Богові та й церкві і йдут далі. Але заходили обов’язково. В нас церква дуже давня, 1765 року. А коло неї дзвіниця. Пізніше збудована, але так само дуже стара».

На Івана Літнього (Різдво Іоана Хрестителя) в Комарові є цікава традиція для дітей, аналоги якій знаходимо на Хмельниччині та Поділлі: палку або прутик прикашають стиглими вишнями та черешнями і це символічне деревце називають у Комарові «Купайло». Порівняймо запис стосовно села Мирне Горохівського району, дані з праці Віктора Давидюка «Купало на Заході Волині»: «На Купала вбирали деревце. Брали не дуже товсту палку і обплітали її черешнями, стрічками, квітами», також подібні свідчення дослідник наводить з с. Здовбиця Здолбунівського району Рівненської області. «Особливу принадність святу літнього сонцестояння українців надавали обряди та ігри, що розгорталися навколо символічного деревця — «купайла», «купайлиці», «гільця», «марени» тощо. Зрубати його звичайно повинні були парубки, а прикрасити — дівчата. Залежно від місцевої традиції для цього використовували гілки верби, берези, ясеня, черешні, сосни та інших дерев, їх вбирали польовими і луговими квітами, овочами й фруктами, а також паперовими стрічками, фарбованою стружкою, запаленими свічками.

Обряди з купальським деревом первісно мали магічну спрямованість, але з часом трансформувалися в дії розважально-ігрового плану. […]На півдні Поділля, де росло багато вишневих і черешневих садів, набула розповсюдження своєрідна модифікація купальського деревця. Зрілі плоди зривали разом з черешками і за допомогою ниток рядками прив’язували до прутиків лози. Обвиті зверху донизу вишнями прутики згинали в кільця — «баранці» або залишали прямими — «сосонка», «качанчики». Ці їстівні святкові атрибути дарували і дітям і дорослим», - йдеться у статті «Свято Купала в Україні» на сторінці дослідницького сайту «Етнографія» ІМФЕ ім.М.Т.Рильського Національної академії наук України. Бессарабське село Комарів від Поділля відмежовує Дністер, це село знаходиться на одному березі ріки, а подільські села – на іншому, що і зумовлює тісні взаємовпливи.

Доволі гармонійно вписується у етнографічну канву Південної Бессарабії великодня традиція села Комарів: паління коліс і сторожіння вогнів в ніч проти Великодня, особлива символіка крашанок, освічення у кошику поруч із сіллю обов’язково макових зерен тощо. Паління коліс має виразну архаїчну символіку: сонце, яке набирає енергії після Великодня і дужчає в силі.

Маємо й цікаві свідчення по обряд на викликання дощу «ховання ляльки», котрий по праву можна вважати одним із найдавніших обрядів світу. Ці свідчення респондентка побажала залишити анонімними, оскільки йдеться про практику з відтінком містики: «Як довго нема дощу – то ми з болота ліпили ляльку, трунву, квіточками обклали кругом і несли на обоча́ (яр), та й хоронили її там і над нев приповідали». За приписами цього обряду, який поширений також у Румунії, Болгарії та інших країнах, де поживали фракійці, діти роблять з качана, глини чи ганчірок ляльку, хоронять її і моляться про дощ. Десь це вже дитяча гра, десь традиція взагалі зникла, але існувала колись (як у Комарові), а десь ще і побутує. Свого часу нам вдалося записати побутування цієї традиції у селі Шебутинці (Сокирянщина).

А стосовно поминальної обрядовості, окрім вищезазначених деталей, варто окремо ще сказати про «Живу поману» - в день похорону всім присутнім роздають поману і тільки одній найдорожчій людині віддають живу поману. Як виглядає один з різновидів помани на Кельменеччині розповідає дослідниця культури Любов Шилюк на основі власних спостережень: «Глибока тарілка як для першої страви, в центрі тарілки чашка, а навколо чашки – віночок зшитий вручну з цукерок, бубликів, пряників, яблучок. Якщо хочуть – вінок може бути довший і сплітають в кілька разів. Дорослим дають свічку ще, а якщо дітям – то без свічки. Простіший варіант помани – хліб (калач) і свічка». А ось «жива помана» - це найдорожчій для покійного людині віддають вівцю, подушку чи покривало. І тут символіка живого птаха (курки) є символікою самої крилатої душі і такий дар символічно означає: аби життя не переривалося в цім домі. До порівняння: на Гуцульщині у живу поману дають вівцю.

Цікаве доповнення до приписів поминальної обрядовості зробила дослідниця бессарабської культури, директорка Кельменецького БНТД Алла Ілаш, батько якої Петро Гладчук походить із села Комарів, тож Алла Петрівна виросла на комарівських традиціях: «В нас ще дають такий дар внукам від бабки чи дідика. Як є в родині неодружена молодь, діти, то їм від бабки чи дідика дають на воротях дар: покривало, подушка, калач. Це останній дар від бабки чи дідика. Це вже коли покійного виносять за ворота, отам на межі двору і вулиці, на воротах дається цей останній дар. І так само дорогим людям дають у нас «велику поману» - калач, подушка чи покривало, відро. Це дається за душі тих ґаздів, які колись жили в цім дворі. Тобто є звичайна помана (за самого покійного), і є велика – (за ґаздів, які відійшли раніше). І коли вже домовину опускають у яму, в нас зверха стелять стели́ння (чисто як на хаті між сволоками є стелиння, так і тут. Це такі як планки поверх трунви. І мають вони бути дубові, бо як не буде з твердої породи – гріб з часом просяде. А для чого так кладуть стелиння, як у хаті, так і в могилі? Так наші старші люди казали, аби на душу людини забагато землі не звалювалося та й їй легко летілося. І така ж традиція – класти стелиння, є в селі Мошанець».

Згадується Комарів і у відомій праці «Нариси Дністра» О.Афанасьєва-Чужбинського (1856-1860), зокрема згадується «таємний переказ» про пані Бальбіну, котра бачила наскрізь людей і на її честь складали пісні. Чого таємний? Бо частина місцевих жителів не захотіли розповісти мандрівникові про Бальбіну, назвавши все вигадками. Хоч чим більше він мандрував Хотином і Комаровом, тим більше згадок віднаходив про неї. В цих переказах йдеться, що завдяки своєму дару Бальбіна навіть розслідувала злочини. Була, кажуть, невимовної краси і на момент експедицій Чужбинського (середині 19 століття) спогади про неї розповідали тільки старожили.

… Багато мільйонів років тому землі цих країв були дном Сарматського моря. Цим зумовлений стрімкий, але дуже мальовничий рельєф. І століття за століттям, відколи на утвореному суходолі оселилися люди, вони розвивали тут свою культуру – від давнього гутництва 4 тисячі років до нашої ери, від архаїчного обряду «ховання ляльки» і до глибинних весільних, поминальних чи календарно-обрядових традицій, живих у наш час. Приїхавши сюди вперше, вдихнувши оце майже морське повітря за крок від давніх дубових лісів, спустившись у гірню, надивившись на давні хрести, які потали в землю (ніби збираються виринути десь у іншому часі), розумієш: тут добре. До невимовності. Тут, у цьому старовинному селі, не просто інший клімат - тут якийсь інший час, повний незримої сили.

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук, кураторка етнографічного

проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, письменниця

За всебічне сприяння у вивченні традицій села Комарів висловлюємо глибоку вдячність старості села Комарів Кельменецької селищної громади Дністровського району Чернівецької області Леоніду Варваруку, а також директорці Кельменецького БНТД Аллі Ілаш.

 ДЖЕРЕЛА: 

Афанасьєв-Чужбинський О. Нариси Дністра. – Львів: Апріорі, 2016.

Давидюк В. Купало на Заході Волині : наук. дослідж. / Східноєвроп. нац. ун-т ім. Лесі Українки. Луцьк : Вежа-Друк, 2015. 75 с.

Комарівська археологічна експедиція ІА НАН України: https://iananu.org.ua/struktura-ia/naukovi-viddili/viddil-arkheologiji-rannikh-slov-yan/ekspeditsiji/komarivska-ekspeditsiya.

Стеф’юк І. Хід Конем по-комарівськи: спогади багаторічного калфи Петра Гладчука:https://bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/zvychai-ta-obriady/7667-khid-konem-po-komarivsky-spohady-bahatorichnoho-kalfy-petra-hladchuka.html

Свято Купала в Україні: https://ethnography.org.ua/node/295

Ховання ляльки: https://www.youtube.com/watch?v=aJ69P5ZJ96I