ПІДЗАХАРИЧІ: ТАМ, ДЕ ХОДЯТЬ МАЛІ ПИСАНЧЄРІ І ҐАЗДИ ВМІЮТЬ ЗІБРАТИСЯ «НА КАМЕНЕЦ»

Гуцульське село Підзахаричі, що на Буковині, славиться багатими традиціями, гострим гумором, делікатними ґарчиками і особливою обрядовою поведінкою. Відомою, проте рідкісною є традиція напередодні Великодня або й у самі великодні свята ходити «у кукуци», подекуди цей обряд називається «гріти діда». Значення обряду: малі діти приходять від хати до хати нагадати про те, що на Великдень потрібно вшанувати предків (ритуальною ватрою, дарами, трапезуванням чи в інший спосіб), а дітям за це дають подарунок – обрядове печиво і писанку.

НАМОЛЕНА ВОДА І ПРОЩА НАД КАЛАЧАМИ: ДЕЩО З РОДИЛЬНОЇ ОБРЯДОВОСТІ СЕЛА РОЗТОКИ

Момент з’яви нової людини у світі – не завжди урочистий. Адже народжувалися і народжуються діти як у мирні та погідні роки, так і в часи воєнного лихоліття. Цей момент є незабутнім для жінки-поліжниці, і в народній культурі чимало приписів і уявлень про те, що можна і не можна робити жінці, котра готується до народження дитини.

Буквально до середини ХХ століття у людини була особлива провідниця, котра допомагала не тільки з пологами, а й уважно стежила за тим, щоби вся родильна обрядовість була дотримана. Це баба-повитуха, яку на Буковині називають словом «моша», (мошя). Повитухою могла стати жінка не дітородного віку, котра не живе статевим життям, має відповідні знання з народної медицини. Повитуха, як правило, не йде допомагати на похорон (омивати покійницю чи пекти поминальні хліби), оскільки вважається, що «кого пустили в одні двері – у другі най не важитси». Тобто причетна до появи на світ живих не має проводжати у світ мертвих. І всіх дітей, котрим повитуха допомогла з’явитися на світ, вона називала внуками або фінами (похресниками тобто). Моша брала участь і у виборі імені.

ДНІСТРОВСЬКЕ ВІВЧАРСТВО: КИРДИ, СТИГНИ І ТАЄМНИЦІ ПАСТУШОГО РЕМЕСЛА

Здавалося би – це найпростіша професія, і дитина впорається: пасти худобу. Але насправді вона повна викликів, вимагає стійкості і неабияких знань. Випасання овець на високогірних полонинах Карпат і на схилах Дністра відрізняється. Горяни на полонині упродовж теплого сезону розбивають своєрідний пастуший табір, урочисто виходять з вівцями на полонину, перебуваючи там все літо, і там же випасають худобу, захищають її від дикого звіра, виготовляють продукти молочарства. Там, у полонині, розвивається справжній чоловічий фольклор (а карпатським вівчарством історично займалися переважно чоловіки), розвиваються і ремесла та народне музикування. І що цікаво, гуцульське полонинництво – це про колектив: обов’язково є лідер пастушого колективу (ватаг, депутат), є відповідальні за задої та приготування їжі (спузарі). Дністровське ж, бессарабське вівчарство – інше. Передусім, воно різниться тим, що овець виганяють на випас не раз у сезон, а щоденно. За всю отару відповідає не колектив, а один пастух (іноді – з підпасичами, юнаками-помічниками, які хочуть навчитися).

ВЕСІЛЛЯ З ТОПІРЦЯМИ І ГУЦУЛЬСЬКА ПРОЩА У ПІДЗАХАРИЧАХ: РОЗПОВІДАЄ НОСІЙКА ТРАДИЦІЇ КАЛИНА ХОЛЕВАН

Набутне́ багатолюдне гуцульське весілля – воно озивається з давніх і сучасних світлин. Воно було душевним що у відносно легкі роки, що в минтрожні повоєнні, горяни зберігають обрядові приписи дуже ревно і бережно. І вірять: багатолюдні весілля відродяться, коби лиш всі здорові і уступилася з України хмара війни.

Яке воно – традиційне весілля у Підзахаричах – розповідає Калина Холеван, котра знає традиції весільного обрядового чину, не раз казала прощі (ритуальний текст прощення і благословення), а ще пані Калина зберігає цілий архів давніх світлин, з яких можна чимало дізнатися про традиції різних часів.