ДЕ ХОДИТЬ ЧАТА: ШТРИХИ ДО ЕТНОГРАФІЧНОГО ПОРТРЕТА СЕЛА РЖАВИНЦІ

Ржавинці – село Юрковецької громади в Чернівецькій області, де тісно переплітаються як архаїчні, так і новітні традиції. До архаїчних відносимо обряд «Чата» — ржавинецький пляс, або ж плєс, ритуальний парубоцький танець на честь незаміжньої дівчини. Його виконує гурт хлопців на Різдво (йдучи від хати до хати, де є дівчата і де «хочуть чати»), на храмове свято (воно у Ржавинцях на Зелені свята). А коли чата танцює на весіллі дівчини після винесення «дзестрі», тобто посагу, – це означає остаточне прощання з її дівочим життям. У краєзнавчих дослідженнях, присвячених селу Ржавинці, дізнаємося, що походження цього ритуального танцю виводять із дослов’янського періоду, коли ці терени населяли гети і даки. Вважається, що цей танець виконували хлопці, які відчували, що стають зрілими чоловіками; танцювали його і перед боєм (за матеріалами Андрія Ілащука). За повір’ям, виконавці танцю були настільки сильними, що могли збороти вовка.

Саме слово «чата» і справді має військове походження. В українській мові воно означає загін, наприклад козацький або гайдамацький; поширеною також є давня форма «чота» і, відповідно, «чотовий». Спорідненим і за назвою, і за характером є обряд «Мошу» на Одещині (село Орлівка, Південна Бессарабія), де головного персонажа різдвяного дійства – Мошу – супроводжує «чата Маре» (великий загін парубків) та «чата Мошулуй» (хлопці, що повернулися з армії, але ще не одружені). І у буковинських Ржавинцях, і в бессарабській Орлівці чата – це загін молодих парубків, що урочисто танцюють на честь дівчини.

Використання терміна «чата» на позначення традиційного танцювального гурту є свідченням того, як давній військовий термін перетворився на частину народної культури Буковини.

Якщо говорити про традицію плясу, танцю на честь дівчини, то вона відома також у Миткові, Клішківцях та інших селах. Ця традиція показує, як прийнято величати дівчат і як красиво можна бажати їм танцем щасливої долі. Спорідненим є покутський обряд «Драниця» (дівчину, яку відвідав гурт парубків із піснею і танцем, тут називають гречною, грешною). Загальновідомими є окремі адресні дівоцькі коляди – такі, що виконуються гуртом колядників на честь дівчини.

У Ржавинцях калфа (лідер гурту) задає словесний ритм: «Гай, хлопці, у пляс, Прибивай раз, Прибивай-прибий, За Різдво прибий, За дівчат прибий, Я не чув – прибий, І круглячком пішли».

«У нас у новіших хатах, де вже інакші ремонти, та й усе в плитці, є люди, що лишають спеціально велику хату (світлицю) з підлогою з дощок, аби чата могла плясати. Бо вони не просто танцюють – хлопці заходять у кирзових чоботах, і там у самому танці є дуже багато притупувань. Такий танець хоче дощатої підлоги. І мають наші хлопці такі костюми, які від старших передають меншим. На весіллі, буває, танцюють хто в чому прийшов, а різдвяна чата ходить у цих однакових костюмах, і їх кожен береже», – розповіли нам у родині Колодрівських.

У ХІХ–ХХ столітті у Ржавинцях було поширене бурунчукове ткацтво; рушники (намітки) у цій техніці вирізняються цікавою космогонічною символікою. На одній із виставок у місцевій школі вдалося побачити старовинну ржавинецьку намітку, роботу Фотини Меленчук.

А щодо сучасних традицій: у 70–80-х роках ХХ століття популярним було народне мистецтво вишивки набивною голкою, так зване килимове вишиття. Техніку вишивки, за якою нитковий чи бісерний узір повністю перекриває тканину-основу і вишиття нагадує килим, тут називають «ґóбання». У Ржавинцях збереглася тепла світла згадка про вишивальницю Василину Агатій, котра ґобала рушники, подушки, кутарі (килими) і навіть ікони. Вона була залюблена у кольори, і кажуть, у неї була в хаті одна кімната, де жили тільки її вишивані роботи. Дожила до глибокої старості, спілкувалася з Ксенією Колотило і вишивку вважала різновидом поезії.

З технікою ґобання добре обізнана і Ніна Бородач, котра навчилася вишивати малою дівчинкою: «Та ми одні в одних вчилися, бо хотілося краси. Мама моя Надія ткали, а мені вишивка дуже до душі. Вишивала рушники, кутарі і навіть оббивку до крісел. А чоловік мій – художник, природу малює, різьбить. А внука нашого Андрія зацікавив іконопис, і то нам велика радість».

Пані Ніна розповіла багато цікавого і про чату. Каже: традиції переплітаються. Напевно, мало де таке є, щоби в селі були тільки давні або тільки новіші традиції. Адже це є життя і це є час.

Іванна СТЕФ’ЮК,

кандидатка філологічних наук, завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ, письменниця. 

ДЖЕРЕЛА:

1. Легенди та перекази Заставнівщини. – Заставна, 2010. – 104 с.

2. Танцює чата .

3. Черешнюк М.М. Історія сіл Заставнівщини. – Чернівці: Друкарт, 2011. – 792 с.

Щиро дякуємо за допомогу у вивченні традицій села Ржавинці Тетяні Місько, завідувачці відділу краєзнавства Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки, адміністрації Ржавинецького НВК, а також родинам Бородач та Колодрівських.