ВЕДМЕЖІ ТУРНІРИ У МАЛАНКАРСЬКОМУ ДІЙСТВІ: СЮЖЕТИ, ЯКІ НАШАРОВУЮТЬСЯ

Одна з найяскравіших новорічних традицій України – маланкування: на одну ніч юнаки перевтілюються у образи, цілком протилежні до їхніх реальних: у стихії маланкарського дійства хлопець приміряє на себе роль іншої статі (граючи образи жінок), приміряє роль людини іншого віку (образи Діда та Баби), може втілити людину іншої національності чи навіть «стати звіром» - перетворитися на одну ніч на Коня, Ведмедя чи Козу.

Один із центральних образів буковинської та покутської традицій маланкування є образ Ведмедя, або ж Урсу. Його образ створюється із масивного очеретяного або солом’яного костюма, на Буковині у Ведмедів можуть бути за плечима крила. Ритуальне призначення Ведмедя – боротися. Колективи Ведмедів з різних кутків села сходяться у поєдинку, який є демонстрацією сили та вивільненням енергії. На Покутті осередком ведмежих турнірів, які називаються «бо́рінка» , є село Белелуя, на Буковині особливо виразними є Ведмеді в селищі Красноїльськ та в місті Вашківці.

 Маланка розпочинає новий рік максимальним хаосом, буйством барви і настрою, аби далі, всі наступні дні року, панували спокій і гармонія. Боротьба Ведмедів у Маланці натякає на ті часи, коли новоріччя відзначали навесні, і тоді ведмеді (справжні,у природі) виходять зі сплячки і ведуть боротьбу за територію.

Організатор і популяризатор маланкарського дійства у місті Вашківці Орест Сірецький так охарактеризував суть ведмежої боротьби (програма «Суть речей» на «Радіо 10. Чернівці»): «Два великих кути, Гнатишин і Горішній Йдуть лава на лаву по 50 ведмедів з кожного боку. І переберія якого кута виграє, то нібито той кут панує в місті цілий рік, до наступного року вони рахуються вищою кастою. Тобто у всьому цьому є сенс, усе це віками вироблялось, бо потім на храм усі мають поступитись, адже йде той кут, який на борінці виграв, у цьому є великий та глибокий народний підтекст».

У Красноїльську новорічне маланкарське дійство для громади також є чимось значно більшим, аніж просто колорит – це родова пам’ять. Часто можна почути від місцевих жителів фразу: «Це у нас в крові. Доки будемо ми – доти буде Маланка». Як і в інших населених пунктах, тут до маланкування готуються заздалегідь і найвідповідальнішим є виготовлення костюмів. Найбільш впізнаваним персонажем є красоїльський «Крилатий Ведмідь», костюм якого виготовляють з вівсяної соломи, важити такий костюм може до 50 кг. Красноїльськ також ділиться на кути – Путна (верхня), Путна дін Жос (нижня), Тражани, Сус, Дял, Гута та Слатина. Ведмеді різних кутів відрізняються – «Ведмеді з хуторів Верхня й Нижня Путня нагадують невеличкі копиці сіна. У Тражанах, Сусі та Дялі Ведмеді отримують різнобарвні широченні "крила"» [5].

Ведмедя тут ритуально дресирує персонаж Циган, якого з-поміж інших вирізняє булава. Цей сюжет на межі старого і нового року втілює отого внутрішнього звіра, інстинкти, які раз у рік відпускають на волю, а всі інші дні людське повинне переважити над інстинктивним. Звір (Ведмідь) відповідно символізує інстинкти, а людина (Циган) – їхнє приборкання.

У цьому сюжеті (образ ведмедя, якого людина водить на ланцюгу) зчитується і відсил до ще одного, доволі молодого мотиву – у другій половині ХІХ століття Європою гастролювала етнопрофесійна група урсарі (ведмедники) – роми, які показували вистави з дресированими ведмедями. Промисел урсарів давній, а назва «урсар» походить від латинського «ursus» - ведмідь. До слова, у селищу Красноїльськ, де компактно проживають румуни України, персонаж Ведмідь також називається Урсу.

Ось як описує ведмедників та їхній образ у народних іграх Галина Івашків: «Цигани приходили переважно з Угорщини та Румунії, а науку “муштрувати ведмедів” вони передавали від батька до сина. Виступ “ученого ведмедя” відтворено в одній з ігор, коли “комедіяші” побрязкували перед ним грішми (камінцями) в полумиску, заохочуючи його до танцю. “Ведмідь” танцював і припрошував до танцю дівчат та молодиць, водночас жартуючи з ними.

Окрім етнографічних мотивів «ведмежих вистав», відомий і літературний мотив – у романі Віктора Гюго «Людина, що сміється» є персонаж Урсус – мандрівний артист, що живе у фургоні і носить ведмеже хутро, він показує вистави з ручним вовком Гомо (буквально – Людина). Тобто тут людина називається звіром (Урсус – ведмідь), а звір – людиною (вовк на імення Гомо).

Образ урсарів зображений і на гуцульських кахлях – доволі поширеним є мотив «Водіння ведмедя» (роботи Олекси Бахматюка, Івана Баранюка, Павлини Цвілик). Дослідниця Галина Івашків у статті «Цигани і Гуцульщина крізь призму розписів у кераміці» зазначає, що тут це не лише екзотичний мандрівний сюжет з ромським колоритом, адже ведмідь, якого на Гуцульщині називають вуйком, могутня і шанована тварина у Карпатах і він присутній у ритуалістиці практично всіх рівнів - у календарній та родинній обрядовості. Зокрема, на Масницю зафіксовані слов’янські традиції обмотувати з ніг до голови у горохову солому. «У такому вигляді “ведмедя” водили по хатах, змушували танцювати з господарями, а господині крали у нього трохи соломи, аби підкласти в гніздо до курей чи гусей. Так, чехи в останні дні карнавалу обходили помешкання з “ведмедем”, що закінчувалося його “похороном”. У Польщі після завершення обходу на “ведмеді” підпалювали солому, а на Масницю “рядженого ведмедя” звинувачували у всіх неприємностях, які сталися упродовж року, тому його “вбивали”, а всіх пригощали його “кров’ю” (вином)» [2].

Ці перегуки із традицією споряджати новорічний образ Ведмедя у вівсяну солому і від хати до хати обходити з ним із побажанням добра – доволі очевидні. Щоправда, українці та румуни України втілюють дещо оптимістичніший сценарій – Ведмедя не вбивають і не приносять у жертву, а лиш спонукають боротися, довести свою силу. Переможців вшановують, урочисто підкидають на руках догори (беруть на рівні руки), переможені ж мають добру мотивацію підготуватися краще на наступний рік.

Новорічна традиція маланкування є химерним калейдоскопом образів і сюжетів із цілком різних часових відтинків. Навіть один і той же образ може мати кілька втілень. Наприклад, буковинський образ Ведмедя – він може бути крилатим, родичі якого – в народних казках та ткацьких орнаментах, і ці уявлення чим давніші, тим дивніші. Такі химерні та символічні, ніби вийшли з полотен Марії Примаченко. Або ніби позували для них. Інші ж Ведмеді «безкрилі», їх водять на ланцюгу і приспівують, просячи затанцювати. І Ведмідь загрозливо гарчить, але все ж слухається.

Маланка все запам’ятовує – старі, як світ образи Діда і Баби, Коня, Кози тут з’єднуються в один сюжет із значно молодшими персонажами – Букшандар (буквально – жандарм), чи образи сучасних політиків у переберії.

І кожного року вона повторюється – поза сумнівом, найяскравіша і одна з найглибших наших традицій. І кожна її маска, костюм – то привід для роздумів – а що за ними?

Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця

ДЖЕРЕЛА:

1. Івашків Г. Образи циган на гуцульськихкахлях // Народознавчі Зошити. “Цигани-роми”. Спеціальний спільний випуск Інституту народознавства НАН України та Інституту етнології та культурної антропології Варшавського університету. – 2005. – № 3-4.

2. Івашків Галина. Цигани і Гуцульщина крізь призму розписів у кераміці.

3. Шалак О. Ведмідь // 100 найвідоміших образів українськоїміфології. – К., 2002.

4. «Суть речей», програма на «Радіо 10».

5. Красноїльськ. Стаття у онлайн-енциклопедії «Вікіпедія».

6. «Суспільне.Документалістика» про маланкування у Красноїльську.