Новини

ЕТНОГРАФІЧНА СТУДІЯ ПРО ВЕСНЯНІ ТРАДИЦІЇ НАРОДІВ СВІТУ

В яких країнах страсті Христові оплакують жінки-жалібниці, як святкують вірменський Затік, що означає образ великоднього кролика і який стосунок мають до цього брати Грімм, чому етикетка «Панетоне до Великодня» — анахронізм і чому Пасха і Песах — це не одне й те саме? Про це говорили на етнографічній студії «Весняні традиції народів світу».

Захід відбувся днями у «Гончаренко центрі Чернівці». Особливим доповненням стала розповідь представниці єврейської громади міста, дослідниці Станіслави Жутовської, котра пише етнографічні оповідання про діалог української та єврейської традицій. Чернівці — мультикультурне місто, і твори пані Станіслави у пізнавальній формі ілюструють глибину кожної з таких різних культур.

Пропонуємо вам познайомитися з авторським оповіданням Станіслави Жутовської та стати підписниками її сторінки.

«ДІТИ ОДНОГО ДВОРУ»

У довоєнних Чернівцях весна звучала по-особливому.

На вулицях можна було почути кілька мов одночасно: українську, німецьку, їдиш та румунську. Люди переходили з однієї мови на іншу так само легко, як змінювали крок, повертаючи за ріг знайомого будинку.

Десь у дворах відчинялися вікна, і разом із повітрям у простір вилітали голоси, запахи їжі, уривки розмов.

В одному такому дворі жили Давид та Маруся — двоє дітлахів.

Їхній світ починався не з підручників і не з великих подій, а з простих речей: сходів, по яких вони бігали, лавки біля під’їзду, на якій вони сиділи і гомоніли, старого дерева, під яким можна було сховатися від сонця.

І ось настав час, коли весна принесла з собою не тільки тепло, а й свята.

Наближалися Песах і Великдень.

У домі Давида прибрали все.

Перевіряли кожен куток, ніби шукали щось дуже важливе. Давид допомагав: зазирав під стіл, у шафи, навіть у кишені старих речей.

Він добре знав себе.

Цілком міг ще з минулого року загубити печиво в кишені. Або в зимовій куртці. Або десь так заховати, що й сам забув.

Він був такий.

Тому шукав старанно.

Хамець знищували. Робота кипіла.

І саме в цей момент у двір забігла Маруся.

— Привіт! Ти вийдеш гуляти?

Давид навіть не підвів голови.

— Ні, я сьогодні не можу.

— Чому?

— Я шукаю.

Маруся підійшла ближче.

— Що шукаєш?

— Крихти.

— Крихти? Крихти хліба? — вона здивовано підняла брови. — А навіщо вони тобі? Ти що, голодний? Тебе не годують?

Давид не втримався і розсміявся.

— Та ні! У нас так прийнято перед Песахом. Ми прибираємо все квасне.

— А що ви ще робите на свою Пасху? — поцікавилась Маруся.

Давид одразу підняв голову:

— У нас не Пасха. У нас Песах.

— А… Песах, — повторила вона, ніби пробуючи слово на смак. — Ну добре. А що ви готуєте?

Давид пожвавішав. Йому подобалося розповідати.

— У нас обов’язково є маца. Це такий хліб… тільки не зовсім хліб.

— Як це? — Маруся нахилилася ближче.

— Це тому, що колись наші предки дуже поспішали. Коли виходили з Єгипту, вони не встигли дочекатися, поки тісто підніметься. І тому воно залишилося таким… простим.

Маруся уважно слухала.

— І ви завжди його їсте?

— На Песах — так, — кивнув Давид. — Щоб пам’ятати.

Він на мить задумався, а потім додав:

— І ще ми їмо гіркі трави.

— Гіркі? — Маруся скривилась. — Навіщо?

— Бо життя тоді було гірке, — тихо сказав Давид. — Коли євреї були в рабстві.

Маруся вже не сміялася.

— А ще? — спитала вона обережніше.

— Ще є м’ясо… на кісточці. Це теж символ.

— А що ви робите на Великдень? — запитав уже Давид.

— Ми печемо паску. Вона солодка, висока, така гарна… Я дуже люблю дивитися, як тісто піднімається. Воно ніби живе.

Давид слухав уважно.

— А потім бабуся її прикрашає. А ще ми робимо ковбаску. І яйця фарбуємо — у різні кольори!

Маруся подивилася на Давида широко відкритими очима:

— Ви що, навіть яйця не фарбуєте?

Давид усміхнувся і трохи знизав плечима:

— Ми їмо яйця. Варені.

— І все? — не повірила Маруся.

— Але ми їх не фарбуємо, — додав він.

Маруся замовкла на секунду, ніби це було для неї найбільше відкриття.

Наступного дня Маруся знову постукала у двері Давида.

Він відчинив — і побачив її трохи схвильованою, але усміхненою.

— Дивись, що я тобі принесла!

Вона простягнула руку.

У долоні лежало яйце — жовте, пофарбоване нерівно, місцями світліше, місцями темніше.

А на ньому дитячою рукою, трохи кривенько і невпевнено, була намальована зірка Давида.

Давид завмер.

— На… це тобі, — сказала Маруся. — Ти казав, що ви яйця не фарбуєте… Але я хотіла зробити подарунок.

Вона трохи знітилася.

— Щоб тобі було радісно. Бо ж свято…

Давид обережно взяв яйце, ніби це була дуже дорога річ.

— Дуже гарне, — тихо сказав він.

Потім подивився на неї — вже зовсім по-іншому.

— Почекай.

Він швидко забіг до кімнати й повернувся з двома листочками маци.

— На, це тобі.

Маруся засміялася:

— Воно таке… дивне!

— А ти спробуй, — усміхнувся Давид.

Вони обоє розсміялися.

Потім Маруся побігла додому — показати «хліб свободи», тоненький, але з великою історією.

А Давид залишився стояти у дверях, тримаючи в руках жовте яйце з трохи нерівною зіркою.

І десь у тому старому чернівецькому дворі, між різними мовами, звичаями і спогадами, народжувалося щось дуже просте і важливе — вміння ділитися своїм світом.

І сприймати сусідський.

Такі вони — Чернівці. Місто, де вже багато століть різні світи не стикаються, а переплітаються.