ДНІСТРОВСЬКЕ ВІВЧАРСТВО: КИРДИ, СТИГНИ І ТАЄМНИЦІ ПАСТУШОГО РЕМЕСЛА

Здавалося би – це найпростіша професія, і дитина впорається: пасти худобу. Але насправді вона повна викликів, вимагає стійкості і неабияких знань. Випасання овець на високогірних полонинах Карпат і на схилах Дністра відрізняється. Горяни на полонині упродовж теплого сезону розбивають своєрідний пастуший табір, урочисто виходять з вівцями на полонину, перебуваючи там все літо, і там же випасають худобу, захищають її від дикого звіра, виготовляють продукти молочарства. Там, у полонині, розвивається справжній чоловічий фольклор (а карпатським вівчарством історично займалися переважно чоловіки), розвиваються і ремесла та народне музикування. І що цікаво, гуцульське полонинництво – це про колектив: обов’язково є лідер пастушого колективу (ватаг, депутат), є відповідальні за задої та приготування їжі (спузарі). Дністровське ж, бессарабське вівчарство – інше. Передусім, воно різниться тим, що овець виганяють на випас не раз у сезон, а щоденно. За всю отару відповідає не колектив, а один пастух (іноді – з підпасичами, юнаками-помічниками, які хочуть навчитися).

Задій худоби раніше відбувався вдома, пізніше з’явилися стигни – загороди для доїння, і господарі почергово йдуть доїти овець. На Кіцманщині (рівнинна Буковина) подібні нагороди називають дійник. Слово «стигна» є запозиченим, у румунській мові stînă - літня вівчарня в полі, загін для овець.

Риторичним є питання що легше: вивести овець на початку сезону, разом долати з ними всі виклики на пасовищі, а відтак повернути їх у кінці теплого сезону, а чи виводити худобу на випас щоденно. Бо це, насправді два різні підходи до вівчарства і вони вимагають однакової відповідальності.

На Кельменеччині пастух займається в основному випасом овець, рідше – випасом кіз, козарство тут також розвивається. Пастух (місцева назва – чобан) в будь-яку погоду обходить з вівцями всі кручі, скелі та береги, а коли ввечері наближається до села – вівці самі «діляться»: кожна знає, де її домівка і йде туди. На дністрових кручах на овець на чатують вовки чи ведмеді, як у Карпатах, але свої виклики є.

Житель села Комарів, що на Кельменеччині, Петро Гладчук добре знається на місцевих звичаях і практично усе своє життя їх ретельно зберігає та популяризує. І одна з найтепліших для нього тем – родинні спогади. Його тато Георгій (а по-місцевому – Дьордій) був чабаном, випасав до 300 людських овець. Чобанував 22 роки. Славився як людина, яка уміє спілкуватися із тваринами без слів.

«На початках кожен сам доїв свої вівці, і вони ночували дома. А десь на початку 90-х на схилах Дністра наші люди поставили стигни – це таке місце, загорода, де доять вівці. Отара овець у нас називається «кирд». І коли вже поставили ці стигни, то господарі по черзі ходили доїти вівці. Наприклад, ви дали в кирд 6 овець – то ви будете робити 6 задоїв за сезон. І будете доїти не суто своїх, а всіх овець – ви ніби як чергуєте. Тато мій вмів пізнавати по овечці, здорова вона чи слабовита, вмів пускати кров (як треба), худоба йому дуже вірила. Лікувати худобу він вчився в найкращому університеті: життя його всього навчило. То не є легко, дитино, каждий день ходити тими скалями. Бо всі ці 300 овець – то його відповідальність. Чобана громада дуже поважала. Бо вівці – то частина маєтку людини. Вівця нагодує смачним сиром, бринзою, масло овече дуже помічне. З овечих шкір робляться кожухи, а з пряжі – киліми́. Тато чекав завжди весни: «О, то вже тепло, мож до роботи». Бо як тільки потепліє і з’явиться перша трава – можна виганяти овець на пасовище».

Коли на цих теренах господареві вінчували колядники достаток, то бажали передусім повних кошар, аби було багато овець, з якими прийде достаток. І окремі господарі (як правило, чобанами були історично тут також чоловіки) брали на себе відповідальність за овець свого кутка, збирав кирд із 280-300 овець і йшов їх випасати.

Багато хто пригадає і випасання черги – почерговий випас корів на луках чи інших громадських пасовищах, такий випас відбувається порівняно недалеко від дому, його можуть довірити і групі підлітків.

І наші класики, як-ось Григорій Сковорода та Тарас Шевченко, пишучи про дитинство, згадували випас овець.

Та і взагалі культура догляду за свійськими тваринами – це багато для кого є спогадами дитинства. Донедавна скотарство було дуже поширеним у селах, зараз що корів, що овець суттєво поменшало. Але все ж пастуші традиції живуть. Станом на сьогодні культура випасання худоби визнана нематеріальною культурною спадщиною України – це елементи «Традиції випасання худоби на буковинських полонинах та бессарабських стинах Чернівецької області», «Культура традиційного вівчарства Бессарабії та знання, пов’язані з ним» (Одеська область), «Традиційне свято «Міра» (Закарпатська область). І скрізь є свої тонкощі, вивчення яких – важлива складова дослідження народної культури українців.

 Іванна СТЕФ’ЮК – кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук