КОЛИ ВІДЛІТАЄ ДУША: РИТУАЛИ ВІЧНОСТІ У БУКОВИНСЬКИХ РОЗТОКАХ

Одна з найчутливіших тем у етнографії – похоронні, поминальні обряди та уявлення про душу у засвітах. Адже ці теми неминуче пов’язані з болем та втратами, тож обряди поминального характеру доволі закриті. Багато хто навіть остерігається зберігати родинні світлини з похорону – воліє сховати їх окремо від інших, радісних фотографій. Аби не притягувати. І мало хто може достеменно розповісти, як відбувається поминальний чин у його населеному пункті – як правило, у цю важку хвилину родина звертається до когось, добре обізнаного з традиціями, хто керуватиме всією послідовністю виконання обрядів. Цю негласну народну професію ми назвали «поминальний розпорядник» (чи «розпорядниця»). Людина, яка знає місцеві традиції і може допомагати родинам провести увесь чин похорону, є незамінною. У буковинських Розтоках такими знаннями володіє Параска Джуряк (1936 р.н.), вона виховала уже багато учениць і передала свої вміння доньці, Наталці Бойчук (1964 р.н.). Параска Олексіївна з юної дівчини відчула інтуїтивний потяг берегти поминальні традиції, бо розуміє незамінність таких знань. Адже наскільки важливо для людини дотримати якнайкраще приписи хрестин чи весілля, настільки ж важливо провести рідну душу в інший вимір і віддати їй якнайкращу шану.

«Людина готується до смерті за життя – це може дивно, але так є. Ми, старші люди, складаємо наперед гроші, убранє́, аби родина не мала клопоту. Але людина сама все не може приготувати. Мусит родині хтос радити, шо за чим робити і як з усим дати рєд. Бо родині буде не до того. Не стало людини – за нашим законом ми чекаємо дві години. За ці дві години даєси знати, аби прийшли умивати кіло. Жінку вмиває і збирає жінка, чоловіка – чоловік. Людину мают убрати у нове і файне, дехто заповідає зібрати у вінчіну сорочку (шлюбну), запаску, киптар, файну фустку. Чоловіка збирают так само якнайкраще. Для самого похорону (так, як тепер) треба 25 рушників, 25 колачів, парастас церковний (три колачі і вино, цей дар си лишит у церкві за поману), парастас домашній (подавники і солодке в торбинках, роздают коло хати покійного). З церкви приносє рі́чі – три проте́сиї (корогви. – Авт.), ліхтар, хрест гробний і хрест церковний)», - розповідає Параска Джуряк.

Негласним знаком-оповіщенням про смерть у хаті для всіх, хто йтиме дорогою, є такий жест: викидають через вікно одним кінцем надвір рушник, зверху ставлять горня води. Коли вже тіло покійного нестимуть до церкви, цей рушник з вікна віддають жінці, яка його перший раз стелить коло хати і всі проходять через нього, другий і всі наступні рази – на роздоріжжях (скільки є), а востаннє жінка стелить цей рушник на церковному подвір’ї біля дзвіниці як знак, що земний шлях людини завершився. На всіх цих символічних порогах-зупинках, коли стелиться поминальний рушник, тричі піднімають і опускають труну з покійним.

«Як говорити про сам початок, що має бути коло покійного, як лиш його зібрали в останню дорогу (тобто коли тіло ще в хаті), то на підлогу під тіло кладуть обов’язково мисочку зі свяченою водою і стакан з водою. Всі три дні, аж до дня похорону, рано будуть вмокати спеціальну хустинку у миску і тою свяченою водичкою будуть вмивати небіжчика. А стакан мають розбити, коли винесуть тіло з хати», - розповідає донька Параски Олексіївни Наталка Бойчук.

«То розбивают так, - доповнює Параска Джуряк, - коли панотец опровадив кіло в хаті, освячує і то місце, де людина вмерла. Коли кіло винесли – домашні закривают двері, сідают скоро на лавку, а на лавці є хліб і сіль. А відтак берут той стакан з водов – отако лиш «пах» - і мают розбити тот стакан до порога, аби в хаті си шєстє лишило».

А поки тіло в хаті є – сусіди та близькі покійного приходять зі свічкою. Моляться, віддають останню шану, згадують про людину все лиш світле і добре. Минулими роками (особливо як помре старша людина) могли і гратися, «аби розвеселити душу». Про ігри при покійному ми описували у попередніх есеях. І що цікаво: у Розтоках, наскільки пригадує Параска Джуряк, голосільниць не було ні в давні часи, ні у відносно сучасні. Зате звучала флояра,а подекуди і досі звучить. Тобто коли тіло ще в хаті і сходяться люди на прощання – спеціально наймлений музика грає дуже щемких і сумних мелодій на флоярі, рідше – скрипці. Людей, які прийшли прощатися, пригощають підігрітим вином і пампу́шками. І ще один поминальний інструмент – трембіта. Колись він і оповіщав про смерть, і звучав на самому похороні, зараз трембітарів у Розтоках запрошують на сам похорон.

Як розповідає жителька села Розтоки, дослідниця і письменниця Марія Кермач, коли не стало її тата Василя Богдана, трембітарів запрошували з Тораків (Путильщина). Трембітачі йдуть попереду поминальної процесії, грають дорогою до церкви, відтак на кладовищі, і останній поминальний «видих» після того, як тіло опустили у яму, також за ними – вони тоді грають душі покійного востаннє і це називається «обіграти гріб».

Поминальний обід намагаються справити якнайпишніше – це символічний дар у пам’ять про рідну людину. Основними стравами на поминальному обіді у Розтоках є ті ж страви, що і на Святвечір – пшеничка (кутя) та вар (узвар). Готують також голубці, книші (картопляний корж із бринзою), на́чинку, велике різноманіття гарячих і холодних гуцульських страв. На третій день після похорону і відповідно на шостий день після смерті у Розтоках споряджають «горєчу миску» - це символічна трапеза і обдаровування на цвинтарі. 9 днів важливо справити вдома, а до 40 днів – віднести парастас до церкви. Цвинтар, дім і церква є найважливішими місцями для вшанування душі з усіма супровідними традиціями.

Поминальні обіди справляють у Розтоках і на Спаса (місцева назва свята Вознесіння).

Настановою щодо поминальної пам’яті закінчується і одна з коляд, яку ми записали від лідера колядницького гурту Юрія Кермача:

«..Спустили тільце в глибоку яму,

В глибоку яму, в сирую глину,

Зробили трунву з зелених кицок.

Ангели прийшли – гріб печатали.

А ви, всі рідні, не забувайте,

В кожду суботу за душу дайте.

Дванадцять мисок,

Дванадцять службий»…

Думаючи про вічність, яка наближається, буковинський горянин готується. І не лиш у той спосіб, аби купити нову одежу та й скласти гроші. Особливо мудрі люди тримають у строгому посту зовсім без їжі дванадцять п’ятниць напередодні найбільших рокових свят. Про ту аскезу не мають права нікому сказати. І, як каже традиція, така людина знатиме час своєї смерті і спочине дуже легко.

Наталка Бойчук поділилася двома дуже особливими історіями на цю тему:

«Наш дідо і мого вуйка жінка тримали ці п’ятниці. Одного року в четвер великодній дід каже до сина:

-         Іди, Семене, зроби мені трунву.

-         Та ви здорові, не гинете.

-         Іди, аби-с на Великдень не мусів робити.

Відтак попросив дідик мого тата відвести його до другого сина попрощатися. А коли вся родина йшла до церкви – дід казав після освячення дори зразу йти додому. Всі прийшли скоро, крім його доньки Паютки – та мусіла ще скоренько додому в верхи. За Паюткою пішли, та не встигли – дідик наш спочив. А вуйкова жінка, котра так само тримала ці п’ятниці, то все питала «Коли вже та Богородичька?» І відійшла на Богородицю…

І було так, що тато мій гинув. Уже ніби як вмер, але мама дуже скричала і його вернула. То він казав – видів Рай і Пекло.

-         Там люди дуже роблют.

-         А ти шо там робив, у скрипку играв? (тато наш був скри́парь). Ци на машині їхав?

-         Йке люди робили – таке я. Я тобі кажу, я видів Рай і Пекло…

Після розмови з Параскою Джуряк, Наталкою Бойчук і Марією Кермач дуже тендітне відчуття. Бо йдеться про обрядові знання найзакритішого і найчутливішого обряду. Хтось, можливо, і сумнівається у доцільності обрядових приписів у момент родинної втрати. Але традиція – насправді не розвага, і пишний буковинський поминальний чин – то насправді суцільний символізм і суцільна любов – любов до Бога, до рідної душі. А любов – вона вічна.

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва

 

***за допомогу в організації експедиції ми щиро дякуємо родині Марії та Юрія Кермачів

  

• 
• 
• 
• 
• 
•