ЗЕМЛЯНІ СТОЛИ ТА ЗАГОВОРЕНІ МАНДРИКИ: ДЕЩО ПРО РІДКІСНІ ПЕТРІВЧАНІ ОБРЯДИ

Чи сідали ви колись за земляні столи, оточені з усіх боків маминими рушниками? Якщо ні, то певно ви не петрикували на Покутті. Красива традиція, значення якої може бути загадкою для її виконавців. «Петрати», «петрикувати», «сідати до петрика», «копáти Петра» - кожна з цих місцевих назв зображає підліткову пастушу традицію викопувати круглі або квадратні столи в землі, а відтак частуватися всередині цієї ритуальної конструкції. Тобто по суті хлопці підліткового віку спочатку обкопують рівчаками земляний клин, який слугуватиме столом, відтак виготовляють з гілок хрест і вкопують посередині стола, а відтак цей хрест прикрашають вінками. Сама трапеза є символічною і відтворює значення жертовної трапези, трапези-подяки за добрий пастуший рік.

На сам стіл батьки хлопчиків ставлять обрядові наїдки (основна страва – "заговорені" мандрики, мантули, готують також варені яйця, домашній підсолений сир тощо), і хлопчики, опустивши ноги в земляний рівчак і практично відчуваючи ступнями сиру землю, поважно частуються. Мандриками називають традиційні пшеничні чи кукурудзяні коржики, а заговореними їх на Покутті називають тому, що при їхньому випіканні мама вінчує своїх синів усим найкращим і ці слова "запам'ятовує" тісто.

Як же відбувається «петрування» зараз у Олешкові на Покутті? Це добре висвітлює міні-нарис педагогині і краєзнавці Іванни Олексюк «У Олешкові на Петра»(2022): «Свято апостолів Петра і Павла святкується в нашому селі по-особливому і знову ж таки тісно переплітається християнське начало і традиції нашого народу від діда-прадіда. Середина літа, сонце, вода, земля, квіти, свіжі мамині пироги, запах дитинства, Зарінки - ось із чим асоціюється в олешківчан це свято. Напередодні для дітей викопують квадратовий земляний стіл, в центрі - вирізаний хрест, викладений квітами колендули. Зранку діти уквітчають могилку, яка обов‘язково розміщена до Сходу сонця і на вершечку її обов’язково має бути квітка соняшника, маку і кукурудзи. Це - рослини символи тепла, краси і достатку. Діти, приблизно до 13 років петрують у присутності батьків. Для них матусі готують різні страви. У часи мого дитинства (а це - 80-ті роки минулого століття) обов‘язково мали бути спечені в печі чи в духовці пироги з вишнями, з сиром чи іншими начинками, що символізувало новий урожай!Для пирогів навіть спеціально вирізали на земляному «столі» місце. Після того, як діти почастувалися, вони гралися розважалися, навіть було, розповідали вірші. І такі Петра справляли на кожній вулиці, дітей було більше…По-особливому справляли Петра хлопці підпарубки. Вони самі вже випасали череди корів і самі копали собі Петра за Прутом. Перебродили річку Прут і там святкували. Це був для них особливий ритуал. А от парубки мають свою традицію. Вони обходять вночі напередодні свята оселі, де є дівчата від 15 років і копають Петра на подвір’ї за що їх гонорово пригощають свіжим вишняком( вином з вишні).

Ввечері обов‘язково була забава (танці), адже верства дівчат і хлопців виходила на дівоцтво чи парубоцтво. Дівчат називали «петрівочками». Це наймолодші юнки,яким дозволяли ходити на танці. Нікотра дівчина, яка не закінчила школу ( в нас 9 класів) до 15 років не могла собі дозволити з‘явитися на забаві.Традиції в Олешкові не порушили і попри війну . Батьки- молодці! Петра на Зарінках відбулися. Бережімо наше минуле, бо без нього не буде майбутнього!»

Свідчення про те, що даний обряд був поширеним у середині ХХ століття в селі Олешків Коломийського району, розповідає письменник та літературознавець Богдан Мельничук, котрий родом із цього села і петрикування є одним із його трепетних юнацьких спогадів.

Про парубоцькі петрівчані традиції Буковини детально говорить Авксентій Яківчук у праці «З роси і з води»: «День Петра і Павла вважається одним з найкращих наших свят. Характерною рисою цього свята є те, що рано-вранці дівчата йдуть перев’язувати хлопців – хто вінком через плечі, хто кольоровою стрічкою, а хто жартома, коли хлопець іще спить, перев’яже йому ноги, щоб не загордився ніколи. Подекуди і жінки перев’язують своїм сплячим чоловікам ноги, аби були їм вірні та не заглядали за іншими. Після богослужіння всі відпочивають, а перед вечором, коли спека спаде, молодь на толоці, посеред села, влаштовує танці. Наступного дня всі поспішають на жнива» [с.117]. Саме свято Петра і Павла є «воротами у жнива», це період зажинкових пісень, важкої праці і разом з тим час полуденків просто неба для робітників, бо і в найважчі часи наші предки знали тяжко робити, але й знали з душею відпочити.

Спогад про петрикування у селі Рудники, що на Покутті, детально описав у вірші-спомині відомий письменник Василь Клічак. З огляду на етнографічну достовірність опису цитуємо вірш «На Петра» повністю:

«Сідали ми до Петрика малі.

Позаду нас батьки довкруг стояли.

Сиділи ми у колі на землі

І ласощі домашні куштували.

Простелені довкола рушники.

І сонце теж сідало з нами в колі.

І пахли свіжо сплетені вінки.

Ще й так, щоб не забути їх ніколи.

Ті запахи, як урочиста мить.

І контур дійства просто таємничий.

І ожива щорік впродовж століть

У Рудниках на Петра давній звичай»

Варто зазначити, що дівчаток до такого частування не допускали, ця трапеза накривалася спеціально для хлопчиків. Так каже класична традиція, зараз за петрівчаними столами можна бачити і дівчаток, і в такому випадку звичай просто підлітковий, а не суто хлопчачий.

Часто під час петрикування старші хлопці-підлітки посвячували в парубки молодших, і це було одне з найбільших свят у їхньому житті.

Парубоцькі традиції села Тулова, де до 40-х років минулого століття також був знаним звичай петрикування, дослідив свого часу В.М. Костащук, учень Михайла Грушевського – це була тема його кандидатської дисертації.

Варто сказати, що перед трапезою і хлопці, і їхні батьки обов’язково йшли до церкви, а накривали столи вже опісля і як правило – на царині чи толоці. Це свято можна трактувати двояко. З одного боку, це очищення людини-пастуха, людини-хлібороба землею. Рівно так, як людина очищувалася водою і вогнем на Купала. З іншого боку обрядова трапеза є нічим іншим, як подякою землі за щедрі лани і пасовища, а також подяка людям господарям (а особливо – пастухам, адже їхня робота особливо важка і відповідальна, якщо ідеться про літування на полонині).

Можна натрапити також на згадки про те, що на Київщині до середини ХХ століття був відомим звичай саме на Петра освячувати у церкві хліб з нового збіжжя, а отже частування на викопаному столі також може трактуватися як молитва-благословіння успішно збирати врожай. Саме від Петра і Павла розпочинається сезон збору врожаїв.

Цікавий звичай відкриття сезону врожаїв із жертовною їжею зафіксовано на Харківщині: готувалися три борщі з трьох півнів у трьох горнятках, і лише після споживання цієї ритуальної страви бралися до збору врожаїв.

Як свідчать етнографічні польові записи з Рогатинського району (Івано-Франківщина) та Турківського району (Львівщина), існувало і доросле петрикування – відрізнялося воно віком учасників (за «земляні столи» сідали дорослі чоловіки) і самими наїдками (накливалися щедрі скоромні трапези з алкоголем-могоричем для пастухів від вдячної громади).

Якщо земляні столи – це очищення землею, то було й традиційне очищення повітрям – зокрема, біля церков, навіть кладовищ, а також на левадах встановлювалися Петрівські хітанки (орелі) – і ця забава в основному збирала молодь. Щоправда, гойдалка в народній традиції розцінювалася як дохристиянський розважальний елемент – проти неї, до прикладу, виступав полеміст Іван Вишенський.

Саме на свято Петра співають петрівчаних пісень, частуються мандриками, збирають щедрі врожаї і просять у Бога заступництва від усякої надмірної стихії. І якщо на Купала людина особливого значення надає вогневі та й воді, то на Петра головне слово мають земля та й вода.

У рівнинних населених пунктах ностальгійно зауважують: «По Петру – та й по теплу», або «До Петра вода в ріці тепла, а витак студена». А жителі високогірних сіл, де ріки прогріваються у липні-серпні, з усмішкою дивляться на сонце і знають: все тільки починається…

 Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»,

завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва

письменниця, старша наукова співробітниця

Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини

ДЖЕРЕЛА:

1. Клічак Василь. Сорочка Геракла. Вірші. Поеми-цикли. Переклади. – К.: Український письменник, 2021.

2. Чебанюк Олена. «Ми й нині їмо собачу та й котячу долю хліба». – Газета по-українськи. – Точка доступу: https://gazeta.ua/.../_mi-j-nini-yimo-sobachu-ta.../973606

3. Воропай О. Звичаї нашого народу. — Мюнхен : Українське видавництво, 1958. — 310 с.

4. Скуратівський В. Т. Дідух. — К. : Освіта, 1995. — 272 с.

5. Яківчук А.Ф. З роси і з води. – Чернівці: Місто, 2003.

 

ФОТО:

1. Горянин-пастушок
2. Петрівчані столи в Олешкові, 2022. Фото Іванни Олексюк
3. Петрівчані столи в селі Рудники. Фото з книжки Василя Клічака
4. Мандрики

 

• 
• 
• 
• 
•