«НАШІ ЧОЛОВІКИ ХОЧУТЬ І ВМІЮТЬ БУТИ ВИРАЗНИМИ», - МАЙСТРИНЯ НАНИЗУВАННЯ БІСЕРУ ГАННА ВАТАМАНЮК

Чи існують традиційні чоловічі прикраси? Так, поза сумнівом. Для Буковини це і шийна хусточка з золотим перснем, і «ґотури» - пера за капелюхом, і гонорові ґердани із дзеркальцем чи без. Здавалося би, що звичний нам розетковий ґердан – тільки жіноча прикраса. Але на Буковині цей виразний атрибут – передовсім чоловіча прикраса, яка означає статусність, гонор і приваблює погляди до свого власника. За значенням чоловічий ґердан можна прирівняти, мабуть, до краватки. Як зазначає дослідниця Ольга Фединчук у праці «Шийно-нагрудні чоловічі та жіночі бісерні прикраси Північної Буковини», тільки на цих теренах чоловіки носять бісерні прикраси: «Потрібно наголосити, що тільки на Буковині чоловіки носили прикраси – ґердани й котильйони, на всій території України прикраси були суто жіночими аксесуарами». Чоловічі ґердани можна побачити на архівних світлинах кінця ХІХ- початку ХХ століття, вони є складовою частиною святкової убері. Значно рідше (але є) – випадки носіння жінками розеткових ґерданів на стику ХІХ-ХХ століть. На жінках така прикраса має емансипаційний підтекст: вказує на освіченість своєї власниці, а отже – певну вищість. Прикраси такого типу носили, наприклад, учасниці «Січей» у Коровії, Остриці, Боянах та інших селах Буковини.

 Бісерні прикраси Буковини стали предметом досліджень А. Павлюк, Г. Стельмащук, М. Костишиної, Я. Кожолянко та Г. Кожолянка, М. Шкрібляка, Н. Марусик. І це одна із вдячних і глибоких тем для подальших досліджень.

Бісерні прикраси як такі набули популярності на теренах Буковини від ХІХ століття (це і виготовлення шийних прикрас із бісеру, і оздоблення бісерними стрічками головних уборів (дьордаників та карабуль), і вишивка бісером).

Буковинська майстриня нанизування бісеру, членкиня Національної спілки майстрів народного мистецтва України Ганна Ватаманюк, яка живе і творить у Вижниці,розповіла нам про те, як прийшла до мистецтва нанизування бісеру та чому важливо ділитися знаннями. «Коли я ще була малою дівчинкою, мама купила книжку Е. Литвинець, вона доволі складна, як для першого ознайомлення. Але інтерес мій ця книжка зачепила. Бісерні прикраси я в дитинстві бачила в основному на горянках-гуцулках у церкві, але більше у Верховині. І розуміла, що це щось дуже файне і делікатне. І проходить певний час, я вийшла заміж, народила дітей, і та книжечка, яку мама мені колись подарувала, знову показалася на очі. І саме тоді я почала крок за кроком опановувати бісер. Спочатку для мене вироби з бісеру були статусним подарунком, який можна зробити своїми руками – і я цим успішно користувалася. Ти вкладаєш душу, аби подарувати щось особливе, чого немає ні в кого, а відтак бачиш свою роботу на людях – і серце тішиться. І хочеться створити щось нове. Роблю різні прикраси – і силянки жіночі, браслети, але і традиційні чоловічі ґердани. Звідки інтерес саме до чоловічих прикрас? А дуже просто: в мене вдома – самі чоловіки, це мій шлюбний чоловік Іван і сини. Тому мимоволі багато думається над тим, що кому подобається. І знаєте, що я побачила, вивчаючи чоловічу одягову традицію і приглядаючись до наших людей: чоловіки насправді хочуть і вміють бути виразними, файними. Вони у нас гонорові, хочуть мати якусь таку прикрасу, як ні в кого. Не хочуть дуже «сорокатого», строкатого тобто, але вміру яскравого – так. То, мені здається, у радянські часи почали культивувати оте «будь як всі», «не виділяйся» - але це не є природним для наших горян».

Ганна розповідає, що неодноразово бачила негласну відмову майстринь ділитися знаннями (можливо, бачили у ній конкурентку). Тому вона самостійно опанувала різні техніки, від вузликового плетіння, нанизування до мозаїчної техніки і голчастого плетіння. Дійшла логікою і до того, як закріпити дзеркальце на знаменитому чоловічому ґердані «басма»: «Я десь підсвідомо розуміла, що головним принципом роботи має бути простота. Адже коли робили прикраси колись наші майстрині? Вночі, та при каганцеві. Відповідно техніка традиційна має бути такою, яка дозволить працювати навіть у потемках. У чоловічому ґердані дуже важливо тримати центр. А кульмінація всього – кріплення дзеркальця, то не будеш робити у метушні. То як коло хліба – тиша має бути. «Ану затихли всі, я дзеркальце кладу», - мої до цього вже звикли. Спочатку обплітається саме дзеркальце, далі робиться стрічкове полотно, далі з’єднується стрічкове полотно із дзеркальцем, ну а далі обробка низу (висюри, китиці, дармовиси – як де). І я би не сказала, що це важко – бо то азарт. Але і не легко. Я спеціально погодинно заміряла, скільки часу йде на чоловічі і жіночі прикраси. На жіночу силянку в середньому йде 10 годин і здається, що то багато. Але на чоловічий ґердан – і 40, і 42 може йти години. Жіноча силянка має в середньому 32-36 см, а чоловічі дві половинки – то, по суті, метр – 55 см в один бік, і 55 в другий. Ґердани із дзеркальцем дуже делікатні. Врахуйте, що як розбивається дзеркальце, це зразу погана прикмета. Для майстрині погана прикмета – доведеться розбирати увесь низ прикраси».

Саме чоловічі ґердани стали одним із акцентів виставки на День захисника і захисниць України (2023), виставка діяла у Буковинському центрі культури і мистецтва.  Це була «виставка на три гуцульських голоси» - у великій залі Центру представили творчість трьох відомих майстринь - Галини Олійник та Антоніни Бенько (художнє дереворізьблення), Ганни Ватаманюк (нанизування прикрас із бісеру).

Роботи Ганни Ватаманюк неодноразово експонувалися на всеукраїнських та міжнародних виставках і є доволі впізнаваними.

Орієнтуючись на дослідження О. Федорчук, Н. Марусик, а також колекційні зразки старожитностей у зібранні Миколи Шкрібляка, Ганна Ватаманюк відтворює традиційні для Буковини шийні прикраси і аналізує їхню роль для людини колись і тепер: «Для людини це дуже важливо – бути красивою. Насправді це важливо. Я знаю, що наших людей ховали колись і в зґардах, бісерні багатства ішли під землю. Та бо до Бога людина файною хоче йти, це десь глибоко у свідомості. Краса, яка довговічніша за тіло (бо до Бога ітиме душа). То можна по-різному ставитися до того, які зразки вишивки, та ткацтва, та шийних прикрас пішли під землю. Але людина, для якої то рідні речі (нею витворені чи пристáрані) – мені здається, тільки вона має право ними розпоряджатися».

Спостерігаючи за застосуванням етнокомпонентів у сучасній одяговій культурі, зокрема, аналізуючи моду на бісерні прикраси, Ганна Ватаманюк відзначає, що їй подобається мінімалізм цих образів. Саме бісерна прикраса часто є єдиним, але дуже виразним компонентом образу, вона «говорить».

«Прикраси – це взагалі дуже особисте, чи для чоловіка, чи для жінки. Я так поспілкуюся трохи з людиною, вловлю її характер – і вже відчуваю, яка колористика потрібна цій людині. А буває, що людина озвучує сама: «Анничко, мені шийку треба сховати». І я вже розумію, яка то має бути прикраса. Мої хлопці кутові ґердани до костюма одягали, а от басму із дзеркальцем – кажуть, одягнуть, якщо й інші чоловіки будуть із цими прикрасами. Бо це дуже красиво, виразно, це таки не на кожен день. Чоловік мій нитки натягує, бісер мені сортує, якби прикрий час - то і сам робив би прикраси. Він – з родини ткачів, від добре навчений до народного мистецтва. Але носити ґердан аж так не мав куди – він з юних літ військовий. То армія, там своє. Каже, вбере – але і як я кого него буду така писана. А для військових у нашій традиції є інакша прикраса – котильон. Це, по суті, етнографічний бісерний шеврон. І роблю зараз я котильони на фронт. Історично це прикраса доповнювала однострій січовиків і поставців, а прийшли такі часи, що котильони знову актуальні для наших воїнів. То оберіг – я вкладаю у кожен котильон стільки душі, аби повідвертав від наших хлопців усі кулі».

Так, філософія кожної прикраси, одягової звички чи традиції загалом – циклічна. І як правило, у нашій культурі дуже багато душевних і ментальних контекстів. Смислів. І їхнє прочитання – це як нанизування бісеру. Як каже Ганна Ватаманюк, це не важко, це азарт.

 Іванна СТЕФ’ЮК  - кандидатка філологічних наук,

завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва

  ДЖЕРЕЛА:

1. Будзан А. Художні вироби з бісеру /А. Будзан // Народна творчість та етнографія. – 1976. – № 1. – С. 80-85.
2. Ватаманюк Ганна Віталіївна. – Буковинський центр культури і мистецтва. – Точка доступу: http://bukcentre.cv.ua/index.php/narodni-majstri/2778-vatamanyuk-ganna-vitalijivna.html
3. Врочинська Г. Українські народні жіночі прикраси XIX – початку XX століть / Г. Врочинська. – К. : Родовід, 2007. – 232 с.
4. Кожолянко Г. Етнографія Буковини. Т 1 /Г. Кожолянко. – Чернівці : Золоті литаври, 1999. – 384 с. 5.
5. Кожолянко Я. Буковинський традиційний одяг /Я. Кожолянко. – Чернівці-Саскатун : Friesen Printers; Altona; Manitoba, 1994. – 262 с. 6.
6. Костишина М. Український народний костюм Північної Буковини. Традиції і сучасність / М. Костишина. – Чернівці : Рута, 1996. – 192 с. 7.
7. Павлюк А. Прикраси з бісеру у фондах Чернівецького музею народної архітектури та побуту /А. Павлюк // Буковина – мій рідний край. Матеріали історико-краєзнавчої конференції молодих дослідників. – Чернівці : Рута, 2000. – С. 105-107.
8. Стельмащук Г. Український стрій /М. Білан, Г. Стельмащук – Львів : Апріорі, 2011. – 312 с. 11. Стельмащук Г. Українські народні головні убори / Г. Стельмащук. – Львів : Апріорі, 2013. – 273 с.
9. Стеф’юк І. Чоловічі секрети виразності: буковинські ґердан, басма. – Точка доступу: http://bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/inshe/5883-cholovichi-sekrety-vyraznosti-bukovynskyi-gerdan-basma.html
10. Фединчук О. Шийно-нагрудні чоловічі та жіночі бісерні прикраси Північної Буковини. – Точка доступу: https://lnam.edu.ua/files/Academy/nauka/visnyk/pdf_visnyk/35/124-139_Fedynchuk.pdf
11. Федорчук О. Типологія українських народних прикрас із бісеру / О. Федорчук // Народознавчі зошити – 2003. – № 5-6. – С. 702-719.
12. Федорчук О. Українські народні прикраси з бісеру / О. Федорчук. – Львів : Свічадо, 2007. – 120 с. 15. Шухевич В. Гуцульщина : у 2-х ч. Репринтне видання / В. Шухевич. – Верховина : Гуцульщина, 1997. – 352 с.

13. *** Посилання на онлайн-майстерню робіт Ганни Ватаманюк: https://www.facebook.com/profile.php?id=100066441829611

    Джерело фото:

    Усі сучасні світлини надала Ганна Ватаманюк. Усі історичні – архів етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва