ДЕЩО ПРО ЗВИЧАЙ ОХРЕЩЕННЯ ДЗВОНІВ У ТВОРЧОСТІ ВОЛОДИМИРА ХРОНОВИЧА

Звичай, який зараз може здаватися дещо незвичним, а 50 чи 100 років тому був важливою частиною духовного життя наших громад – хрещення дзвонів. Традиція полягає в тому, що громада, придбавши церковні дзвони для свого храму, турбувалася не тільки про їхнє освячення, а й про хрещення – кожному із дзвонів давали імена і в хрещені батьки кликали найшановніших людей на парафії. Звичай охрещувати церковні дзвони і давати їм людські імена, як вважають дослідники, встановився в часи папи Іоана ХХІІ (ХІV століття). Відтак він поширився країнами Європи, а до середини ХХ століття багато де занепав. Особливо на наших теренах, де і самі дзвони в радянські часи були «поза законом», і звичаї, що пов’язані з хрещенням.

Етнолог Микола Шкрібляк розповідає про цей звичай, відомий йому з раннього дитинства: «Справа в тім, що мій дід Николай Феделюків колись хрестив дзвона, тобто був дзвонові за хрещеного батька. Колись для громади було важливо, щоби новопридбаний дзвін був не просто освячений, а охрещений. Доки не отримає ім’я – він не звучав. Вибирали спільно ім’я дзвонові, хрестили так, як хрестять дитину (зі свічками, крижмами, хрещеними). І ця мудра традиція тривала приблизно до Другої світової війни. В моєму рідному селі Яворів, що на Косівщині, наша греко-католицька церква, яка була відкрита у 1926-му році і скоро відзначатиме сторіччя, охрещувала свої дзвони. На превеликий жаль, я не пригадую ім’я того дзвона, якого хрестив мій дід Николай. Той дзвін зараз у великій дзвіниці, щоправда він мовчить – бо має тріщину».

Нещодавно нам у руки потрапив гранично цікавий рукопис – завдяки вихідцеві з Лемківщини Антонові Малинякові, який зберіг рукописи літератора та педагога Володимира Хроновича і відтак передав у музей Марка Черемшини. Серед недрукованих і відомих на загал оповідань Володимира Хроновича, особистих листів, краєзнавчих матеріалів – практично невідоме оповідання «Старі і модерні дзвони». Головними героями оповідання є не люди, а дзвони Іван, Петро, Павло, Борис і Гліб. Вони для рідної їм журавецької громади (Надсяння) настільки важливі, що громада за голосом дзвонів може зчитати радість чи журбу у їхній тональності:

«Крім цього любили ще журавецькі люди свої дзвони за їх гарячі серця. Вони в них були дуже вразливі, співчували людським почуванням і дзвонили по-різному. Страшно, наприклад, гудів Іван, як у селі вибухла десь пожежа. Тоді серце дзвона, б’ючи в старечі груди, сильно дрожало, а в його голосі так і чути було жахливі для всіх слова:

«Во-гонь… вогонь! Ря-туй, ря-туй».

Інакше дзвонили журавецькі дзвони, як хтось у селі добіг до кінця дороги свого життя і замкнув очі на віки. Тоді ці дзвони голосили дуже сумно, а в їх голосі чути щось подібне:

«Віч-на-я па-м’ять, па-м’ять..»

Та вже зовсім інакше дзвонили ці дзвони, коли якийсь з журавецьких юнаків з букетом квітів на грудях і за капелюхом вів до шлюбу свою наймилішу з наймиліших. Тоді журавецькі дзвони стрічали їх перед церквою дуже сердечно, а пізніше після зложення обопільної присяги на вірність разом з людьми гомоніли і собі їм жичливо:

«Жийте нам на мно-га-я лі-та».

Найвеселіше однак дзвонили вже журавецькі дзвони, як по тридневній мовчанці у страсний тиждень в неділю ранком старенький єгомость, відкривши гріб Господній, заспівав перед церквою дрижачим голосом «Христос Воскрес». Тоді всі дзвони на чолі з Іваном весь день, а потім і другий, і третій, аж заливалися своїм гомоном» [8].

У цьому доволі промовистому уривкові зазначено і ще один важливий звичай, пов’язаний із церковними дзвонами – у страсні дні вони мовчать.

Зараз село, яке описане в оповіданні, відійшло до Польщі і розташоване в українському Закерзонні (історичному Надсянні). Згадки про те, що церковна громада освячувала дзвони і давала їм імена, знаходимо у краєзнавчих дослідженнях Львівщини, Прикарпаття та ін.

Такий обрядовий жест міг бути зумовлений тим, що громада інтерпретувала дзвін як голос Божий, а відтак намагалася олюднити його. Символічно те, що складові частини дзвона у нашій культурі називаються так само, як частини тіла людини – «тулуб», «язик» («серце»).

Таке олюднення дзвона має вплив і на народну культуру та на вірування, пов’язані із дзвоном та дзвониками.

Зокрема, у Валерія Войтовича читаємо: «..коли хтось німів («віднімався язик»), то «добували язика на дзвіниці». Обряд відбувався так: язик дзвону поливали водою, і, набравши ту воду в посудину, поїли нею хворого» [«Українська міфологія», с.143].

Дослідник В. Креслав описує подібне вірування – лікування німоти за допомогою колядницького дзвоника: «Якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли або хворіли чимось, колядники давали їм напитися зимної води з ритуального дзвоника. Цей зв'язок дзвіночка з голосом відображений в деяких піснях сербських "лазариць" [Ћoрћевић 1958, с. 243, Лесковацкое Поморавье]. Варто зазначити, що дзвоник є важливим ритуальним атрибутом колядницьких гуртів, керівник тримає у руках дзвоник і його короткий передзвін означає сигнал до початку колядування.

Ритуальні дзвіночки також є обов’язковим елементом бессарабського маланкарського образу «Діди з таланками», де таланки відповідно – дзвіночки на їхніх костюмах, які мають створювати шумовий ефект для відлякування потойбічного зла і для привернення уваги перед оповіщенням важливої новини: старий рік змінився на новий. Але в цьому випадку, на нашу думку, в обряді транслюються ще дохристиянські контексти, ретельно збережені нашими предками.

Ставлення до дзвона як до живої особи (його охрещення, залучення до обрядів), на нашу думку, відображає важливість духовної сфери для людини та розуміння того, що дзвін є джерелом гармонії, а отже – перемоги над Хаосом.

Дзвони та дзвонарство і сьогодні є важливою частиною життя духовної громади. І вони є невіддільними від традиційної культури – свідченням цьому є той факт, що у 2024 році традиція львівського дзвонарства стала елементом Нематеріальної культурної спадщини України.

У найважчі роки і не з власної ініціативи громади переплавлювали дзвони на гармати (як і сталося у вищезгаданому оповіданні Володимира Хроновича «Старі і модерні дзвони». І тільки коли повертається у село дзвін благовіст – чорна година потрохи, та розсіюється. Адже світло завжди рано чи пізно перемагає темряву. 

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва,

старша наукова співробітниця

Снятинського літературно-меморіального музею

Марка Черемшини, письменниця

 

Джерела: 

1. Войтович Валерій. Українська міфологія. – К. Либідь: 2005.
2. Доротич Марія. «Дзвони – не лише звуки міста, це його душа».
3. Кожолянко Г.К. Етнографія Буковини.- Чернівці, 2001.
4. Креслав Віталій. Магія ритуальних дзвіночків в обрядовості предків. 
5. Паньків М. Мамко моя, зозуленько моя. /Похоронно-поминальні звичаї і обряди на Покутті/ //Берегиня, 2002.
6. Франко І. Людові вірування на Підгір´ю // Етнографічний збірник.- 1898.
7. Хай М. Дзвони, дзвіночки народні // Українська музична енциклопедія.– С. 608.
8. Хронович Володимир. Старі і модерні дзвони. – Архів Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черепмшини.
9. Ћoрћевић 1958 — Д.М. Ћoрћевић. Живот и обичаjи народни у Лесковачкоj Морави. Београд, 1958 (СЕЗб, 1958. кн. 70).

10. ІЛЮСТРАЦІЇ:

    1. Церковні дзвони. Фото з відкритих інтернет-джерел
    2. Журавецька церква, про яку йдеться у рукописі Володимира Хроновича
    3. Портрет Володимира Хроновича, робота Івана Куравського
    4. Рукопис Володимира Хроновича
    5. Авторка дослідження у дзвіниці Криворівнянської церкви. Автор фото Руслан Трач

 

  

• 
• 
• 
• 
• 
•