Мотиви рідного краю у живописних полотнах народних майстрів – Ярослава Баланецького та Івана Гемері

Етнокультурний регіон Гуцульщина, що розташований у південно-східній частині українських Карпат та займає частину Буковини, зокрема Путильський та Вижницький райони, славиться не тільки своїми неповторними краєвидами, а й має потужну та унікальну матеріально-духовну культурну спадщину. Природа Карпатських гір, історія, християнські традиції, народні звичаї і обряди, усна народна творчість, колоритна культура гуцулів загалом посилюють та поглиблюють світосприйняття, надихають митців на цікаві ідеї, які часто реалізуються мистецькими здобутками у різних видах художньої творчості.

Баланецький Ярослав Титович

У фокусі нашого дослідження – семантика символів у творчості двох художників-аматорів, Ярослава Баланецького та Івана Гемері, обидва атестовані майстрами Національної спілки майстрів народного мистецтва України, які крізь призму народного світогляду фіксують та передають у своїх полотнах живу народну традицію та є носіями етнонаціональних особливостей духовної спадщини українців. Спільне у митців і те, що не будучи прямими спадкоємцями гуцульської культури, значну частину своїх художніх робіт присвятили гуцульській тематиці. У цьому аспекті картини художників варто класифікувати за окремими тематичними групами: пам’ятки архітектури,особливості довколишнього світу, побутової та звичаєвої культури. Що стосується окремо жанру пейзажу, то, як зауважує мистецтвознавиця Т. Пошивайло (Марченко), «в народній уяві навколишнє середовище є неподільним, тому природа не виокремлюється з нього як щось самостійне, і це є свідченням тісного зв’язку з нею людини» [5]. З огляду на це, картини Я. Баланецького й І. Гемері відображають локальні особливості традиційно-побутової культури, у яких  рівнинні та гірські простори зображені з деталізацією конкретної місцевості, людського житла тощо.

Підтвердженням є живописні полотна буковинської природи, цікаві сюжетні композиції, які відтворюють народні традиції і звичаї гуцулів, особливо зимового циклу,  створені сучасним майстром народного малярства Ярославом Баланецьким. Природа гуцульського краю займає особливе місце у мистецьких полотнах художника. Найбільше захоплюють митця різноманітні явища природи, які він майстерно відтворює на картинах («Захід сонця», «Ранковий туман», «На світанку», «Зима у лісі», «Літній дощ» тощо). Для митця будь-яка пора року – можливість зануритися у таємничий світ краси рідного краю. Неповторні краєвиди Карпатських гір однаково заворожують чи то в літній період, коли світ довкола буяє зеленню, чи то в зимовий, коли переважають сніжно-білі барви, від яких засліплює погляд. Неможливо не погодитися з оцінкою творчості Я.Баланецького відомого буковинського мистецтвознавця, етнографа, збирача старожитностей та майстра лозоплетіння Івана Снігура, який зауважив: «Автор надзвичайно закоханий в рідну Буковину. Це своєрідний художник, народний. Можна навіть сказати – з народною душею, адже кожен мазок на полотні в нього проходить через душу. На його роботах ретельно опрацьована кожна деталь, і це тільки підкреслює його своєрідну манеру» [6]. Варто звертати увагу не лише на передачу митцем зовнішньої краси природи, а й зчитувати в художніх образах та деталях ті коди і смисли, які умовно привідкривають завісу духовного життя народу. Тому картини художника можна подекуди прочитати, як закодоване живописне письмо.

Різдво	З вітерцем	Місток у Нижніх Станівцях

Хата лісника	Надвечір'я	На Пасху

З погляду традиційної народної культури вода у житті людини займає особливе місце від народження і до смерті. Вода – це символ життя, морального і духовного очищення. Як зазначає автор «Української міфології» В.Войтович, за народними уявленнями, води поділяються на чоловічі і жіночі: «чоловічі – це дощові й снігові, «небесні» води, а жіночі – «земні», води криниць, колодязів, джерел» [3, с.83]. У пейзажах Я.Баланецького присутнє балансування між водами чоловічими і жіночими. Співіснування небесної і земної води у вигляді снігового покриву та повноводдя головних водних артерій Карпат – Черемошу і Пруту у пейзажах митця розкриває його багатий внутрішній світ, сповнений життєлюбства та оптимізму. Яскравим прикладом є картини: «Береги притоки Прута», «Береги Прута», «На берегах притоки Прута», «Веселка над Прутом», «Зима на Пруті», «Мілина на Пруті», «Прут після грози», «Річка Прут», «Гірська річка Черемош», «Пороги Черемоша», «Гірська річка», «Гірський потік», «Заводь на Пруті», «Замерзла річка», «Зарослий ставок» тощо. Криниця, яка виступає символом єднання небесних і земних вод, також відіграє важливу композиційну функцію у картинній площині таких робіт, як: «Весна в Карпатах», «Фіолетова зима», «Бабусина хата». Просторове розміщення криниці неподалік хати надає обійстю не лише завершеного вигляду, а й є ознакою ґаздівства та вважається символом здоров’я, сили і багатства [3, с.255].

Береги притоки Прута	Гірська річка Черемош	Рання осінь

Гірська річка	Пороги Черемоша	Погожий день

Обсервуючи навколишню дійсність, художник, у змалюванні води, наче дозволяє іншим пізнати його внутрішній світ, який, з огляду на характер картин, перебуває в стані рівноваги, бо у більшості з них води зображені рівними і спокійними. До того ж, митець мимоволі декларує екологічну рівновагу, яка зумовлюється законами природи, що і є ознакою життя.

Відповідно, життєвий шлях уособлює дорога, яка символізує «межу між „своїмˮ і „чужимˮ простором» [3, с.163], тому не дивно, що в пейзажних полотнах Я.Баланецького цей образ гармонійно вписується у локус гірського села чи простору лісу. У картинах «Дорога до лісу», «Дорога до річки», «Дорога у ліс», місце проходу зображено на передньому плані, тобто дорога виступає центровою, шлях по якій пролягає вперед, у незвіданий простір, супроводжуваний віковічними деревами. Дорога, яка веде у ліс, то певний символічний зв'язок між теперішнім і майбутнім, між видимим і невидимим світом. Об’єднавчу функцію між обома світами у народних віруваннях виконує місток або ж кладка, яка пролягає через річку, ставок. Цей символ втілений у картинах «Місток у Нижніх Станівцях», «На краю села», «Весна в Карпатах», до речі, в останній – зображена на містку молода пара в гуцульському вбранні з невід’ємним елементом традиційного строю – тайстрами. Присутність антропоморфних образів свідчить про тяглість, неперервність гуцульської народної культури, зв'язок між поколіннями, які наче проходять через кладку з одного світу в інший.

Весна	Буковинський край	Дорога до лісу

Ще один символ, який пояснює зв'язок між світом живих і потойбічним – човен, який, за народними уявленнями, використовувався як спосіб переправи мертвих у рай, а, отже, слугував у давнину домовиною для покійників, над якими здійснювався обряд спалення. У картинах «Береги Прута», «Зимовий ранок», «Погожий день» самотньо біля берегів очікують пришвартовані човни, наче ось-ось прийде господар та попливе собі синіми водами у безмежну даль.

Вівчар	Береги Прута	Плотогони

Активно розробляє художник тему гуцульської обрядовості. Сюжетні композиції різдвяних та великодніх свят (картини «На Паску», «Різдво», «З вітерцем») виражають ментальність гуцулів, їхні вірування і традиції. Етнографічну основу живописних робіт складають й картини гуцульського побуту «Плотогони», «Вівчар», що відображають життя народу. Приміром, у картині «Плотогони» художник відтворює давню професію сплавників лісу, яка, окрім того, що давала гуцульській родині заробіток, була небезпечною для життя. У художній літературі цю проблему висвітлювали С.Воробкевич в поемі «Гуцульська доля», Д.Харов’юк в оповіданні «Смерть Сороканюкового Юри», І.Синюк – «Братчику, рятуй!..», а також Марко Черемшина у новелі «Керманич».

Гемері Іван Миколайович

Етнографічно-побутовими мотивами з гуцульського життя сповнені й картини  відомого на Буковині майстра народного малярства Івана Гемері. Художник народився на Закарпатті, проте майже шість десятиліть тому І.Гемері поріднився з Буковиною, особливості культури якої популяризує у своїх мистецьких творах. Зважаючи на тематичну розмаїтість мистецького доробку художника, окреме місце займають картини із зображенням видатних архітектурних пам’яток Буковини і Закарпаття – це, зокрема, «Чернівецький національний університет (ХІХ ст.)» (2008), «Чернівецька обласна філармонія (Зал українського музичного товариства, 1877 р.) (2013), «Книгозбірня ЧНУ ім. Ю. Федьковича (ХІХ ст.)» (2012),«Рідна школа-інтернат (м. Хуст, 1963)» (2012), культові споруди («Храм Св. Арх. Михаїла (ХVІІІ ст.) в селі Шелестові Закарпатської області» (2013), «Козацька церква Св. Миколая (1621 р. – поч. ХХ ст.) в селі Онуті Чернівецької області» (2013), «Церква Св. Миколая (ХVІІІ ст.) в селі Данилові Закарпатської області» (2013),«Церква Св. Миколая (1471 р.) в селі Нижній Апші Закарпатської області» (2012), «Багрянець» (2009)) та оборонні об’єкти («Твердиня над Дністром (ХІІІ – ХVІІІ ст.)» (2008), «Ужгородський замок (ХІІ – ХVІІІ ст.)» (2007)).

Культове народне дерев’яне зодчество є невід’ємною складовою української народної традиційної культури, пов’язане з віруваннями та ментальними особливостями народу. Уцілілі на сьогодні сакральні споруди вражають не лише різноманітністю архітектурно-конструктивних прийомів, художньою образністю, а й свідчать про високий мистецько-творчий рівень українських майстрів. Змальовані І.Гемері у мистецьких творах майже з фотографічною точністю найдавніші дерев’яні сакральні будівлі, які збереглися на Буковині і Закарпатті, достоту вражають своєю реалістичністю, природною виразністю, вдало підібраною кольоровою гамою, симетричністю та цікавими композиційними рішеннями. Як правило, картини І.Гемері виконані акварельними та гуашними фарбами на папері.

Примітно, сакральне земне у картинах митця постає у вигляді пам’яток дерев’яного церковного будівництва, натомість верхній світ малює умовно, де із хмар постають силуети облич, що нагадують згустки енергії, таким чином, наче підкреслює, душі предків витають у небесному просторі та спостерігають за живими, як наприклад, це можна помітити у картині «Козацька церква Св. Миколая (1621 р. – поч. ХХ ст.) в селі Онуті Чернівецької області» (2013). У роботах митця відслідковується особливий культовий атрибут звичаєвої культури українців – образ хреста, що знаходиться поруч із храмом, як знак святині та божої благодаті, який встановлюється перед початком будівництва сакрального об’єкта. Прийнято розрізняти декілька видів ландшафтних хрестів – пам'ятні, надмогильні, поклінні та обітні, як різновиди придорожніх. До речі, більш детально про традицію побутування придорожніх хрестів йдеться у публікації «Загадки придорожніх хрестів: витоки звичаїв» завідувачки науково-методичного кабінету дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ Іванни Стеф’юк (Олещук) [7] та у матеріалі «Досліджуючи придорожні хрести….» методистки Вижницького РБНТД Анни Ватаманюк [2].

"Троїсті музики" (2013)	"Козацька церква Св. Миколая (1621 р. – поч. ХХ ст.) в селі Онуті Чернівецької області" (2013)	"Танок "Трьопачанка"" (2013)

У картинах художника на буковинську тематику на фоні мальовничих гірських краєвидів акцентовано на особливостях культури топосу та побуту горян: «Різдвяний вечір» (1992), «Гірський танок Прута» (2010), «На околиці лісу» (2010), «Чудо природи (озеро Синевир) (2009), «Подих рідного краю» (2009), «Веховинський краєвид» (2002) тощо. Опоетизовує художник і нелегку працю вівчарів на полонині («Полонинська рапсодія» (1990)), одне з найдавніших ремесел Карпатського регіону, яке поволі нині занепадає.

"Звучать трембіти у Карпатах" (2013)	"Храм Св. Арх. Михаїла (ХVІІІ ст.) в селі Шелестові Закарпатської області" (2013)	"Закохані" (2013)

Живописні твори митця пройняті любов’ю до гуцульського мистецтва, де, наприклад, в сюжетних композиціях постають образи гуцульських троїстих музикантів («Троїсті музики» (2013)), трембітарів («Звучать трембіти у Карпатах» (2013)), запальний танцювальний рух («Танок „Трьопачанкаˮ» (2013)). У цілому І.Гемері вдається до створення збірного образу гуцулів, що набуває символічного звучання. Фігури персонажів виписані декоративно, дещо узагальнено на тлі пейзажу, проте з деталізацією рис обличчя та народного вбрання, що дозволяє зосередити увагу на смисловому навантаженні твору. Символічні деталі, які присутні в картинах художника, наприклад, образи людей у віконних шибах; силуети облич, зіткані із хмар, що нависають над церквою; або ж на задньому плані – коник, що пасеться біля річки, лелече гніздо або їхній політ – усе це посилює глибше розкриття образного і змістового аспекту обраних тем. Так, мабуть, художник виражає час, кодує його в образно-символічній формі. 

У коментарі до повідомлення про персональну виставку І.Гемері під назвою «Любімо життя» (2009) журналіст і фотомитець С.Карачко висловився про художника так: «[…]ваше мистецтво – це поезія, це відображення нашої буковинської матінки природи. Як відчайдушна сповідь перед кожним із нас, як мовчазна, без сміху і веселощів, розмова із собою… Здається, що Ваші картини «живі», якимось магнетизмом вони притягують до себе і погляд і душу» [1]. У своїй творчості художник декларує любов до життя, віру у силу Небесного Творця, а ще націлений на пізнання людської природи та довколишнього світу.

Як бачимо, зв'язок з традиціями минулого й створення на їхній основі нових естетичних норм художнього стилю яскраво простежується у сучасному живописі. Буковинські народні майстри Ярослав Баланецький та Іван Гемері своєю мистецькою працею творчо переосмислюють як багатовікові традиції народної культури, так і явища реальної дійсності, забезпечуючи цим самим цілісне сприйняття й усвідомлення унікальності та багатогранності національної культури. Живописні твори митців відповідають людським потребам та викликають не лише естетичну насолоду, а глибоко торкають емоційно-чуттєву сферу особистості, сприяють розширенню світоглядних обріїв, а, отже, через прекрасне стимулюють усвідомлювати важливість осягнення культурного феномену нації. У своїх яскравих композиціях художники змальовують нерукотворну красу природи Карпат, розкривають особливості життя горян, їхні звичаї та обряди, узагальнюють та кодують зміст символами і художніми деталями, що увиразнює розуміння важливості не втратити ту ниточку народної традиції, яка пов’язує минуле із сучасним, а заразом закладає надійну підвалину національно-патріотичному вихованню сучасного покоління.

 

Ольга Меленчук, кандидатка філологічних наук,

методистка науково-методичного кабінету

 дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ

 

Література:

1. «Любімо життя», персональна виставка Івана Гемері [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bukovynaonline.com/lyubimo-zhyttya/

2. Ватаманюк А. Досліджуючи придорожні хрести… [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bukcentre.cv.ua/index.php/novini-z-rajoniv/vizhnichchina/4632-doslidzhuyuchi-pridorozhni-khresti.html

3. Войтович В. Українська міфологія / В.Войтович. – Вид.5-те. – Київ: Либідь, 2017. – 664 с.

4. Гемері І. Про вічне (живопис, графіка): альбом-каталог / [підбір, обробка, уклад. образотв. і текст. матеріалу, худ. диз. Іван Гемері; передм. В.Васкан; фото А. Гемері ] / І.М.Гемері. – Чернівці : Місто, 2013. – 48 с.

5. Пошивайло (Марченко) Т. Дивосвіти українського народного малярства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://honchar.org.ua/old/paint.htm

6. Свередюк Р. Пейзажист з Буковини Ярослав Баланецький [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://sverediuk.com.ua/peyzazhist-z-bukovini-yaroslav-balanetskiy/

7. Стеф’юк (Олещук) І. Загадки придорожніх хрестів: витоки звичаїв [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bukcentre.cv.ua/index.php/tradytsiina-kultura/zvychai-ta-obriady/4555-zahadky-prydorozhnikh-khrestiv-vytoky-zvychaiv.html