Новини

ІВАН УГРИН: «Я І ДОТЕПЕР У СВОЇМ СВІТІ ПЛИВАЮ»

Кажуть, наївним живописом може займатися лиш людина з чистою душею. Та, яка бачить світ приблизно як дитина. Наївне малярство – щире, стихійне, інтуїтивне і «поза правилами».

«Секрет неймовірної привабливості наївного мистецтва, скоріш за все, криється у його максимальній щирості. Можна навчитися бути художником, але навчитися бути художником-наївістом неможливо – ці люди малюють не розумом, не вмінням, а серцем» , — пише дослідниця наїву в українській культурі Олена Афанасьєва.

Власне, десь так інтуїтивно і «поза правилами» творить Іван Угрин. Людина непересічна: від малої дитини колекціонує цікаві речі, зберігає свою першу (зовсім крихітну) сорочку, у зрілому віці почав малювати картини-метафори (кожна із загадкою). Любить створювати щось цікаве своїми руками — чи то фонтан, чи піч просто неба, а чи статую-метафору. В себе вдома має кімнату-музей, де відвідувач побачить еклектику у чистому вияві: старожитні фотографії, розмальований череп із афоризмом, десятки цікавих статуеток та зразків посуду різних країн світу і метафоричний герб родини Угрин із генеалогічним деревом на звороті. Цей музей знаходиться у Снятині, але його немає на жодній карті. Його відвідати може тільки той, кому довіриться власник колекції і впустить у свій світ.

А ось картини митця-наївіста експонуються, і їх може бачити кожен охочий. З творчістю Івана Угрина можна познайомитися на виставці «Стихія нашої щирості», котра діє у Буковинському центрі культури і мистецтва у Чернівцях до середини травня.

---

Народився художник 26 січня 1962 року в селі Підвисоке на Снятинщині, згодом переїхав до Снятина. Відтак поїхав з дружиною на роботу до Іспанії, роками працював на будівництві. Звик постійно бути у русі, в роботі. І тут проблеми зі здоров’ям, точніше з ногами, ставлять усе «на паузу». Не звиклий сидіти в чотирьох стінах Іван Угрин згадує, як юнаком любив малювати, як у армії оздоблював альбоми і стінгазети. Моментальні емоції став переносити на полотно, не надто замислюючись, «чи так малюють». Просто довірився власному чуттю і пірнув навгад у творчість — як у рідний Прут.

Малярство як стихія для Івана Угрина — це інтуїтивний вибір. Сходу автор і не пригадає, яка саме картина була першою. Каже — хіба за підписами дивитися. До речі, не всі свої роботи він датує: деякі цифри йому не подобаються, наприклад 3 і 6, тож якщо у даті створення є ця цифра — картина, швидше за все, залишиться недатованою. Час початку активної творчості — 2018–2019 роки.

Перша виставка, як і пасує таким інтуїтивним роботам, відбулася як сюрприз. До 60-ліття дорогого тата донька Вікторія Грекуляк організувала експозицію його робіт у Снятинському літературно-меморіальному музеї Марка Черемшини. То був розпал пандемії, всі заходи переведені в індивідуальний формат, і все ж виставка відкрилася і зібрала чимале коло шанувальників, для яких стали несподіванкою філософські метафори кожної з робіт.

«У мене чуть серце не стало, як я вчув: буде моя виставка. Хвилювався дуже. Але мені дуже сподобалося це відчуття. І хто знає, може, якраз це додало сил малювати далі, експериментувати. Бо найголовніше — аби твої рідні в тебе вірили і любили. Оце головне» , — каже Іван Угрин.

Один із композиційних секретів митець відкрив практично відразу: перші флористичні композиції і найкрасивіші букети він намалював, аби принести радість своїй красуні-дружині. «Подаруєш такі квіти — зав’януть, а оці не зав’януть ніколи». А ще найкрасивіші жіночі образи — їхнім прототипом також є пані Марія, жінка дуже виразної вроди.

Роботи Івана Угрина — сюжетні композиції, здебільшого одновимірні, у яскравій кольоровій гамі. Вони, окрім традиційних українських сюжетів із уже архетипним вишневим садком, козаком з конем, живописними пейзажами, містять загадки-алегорії. Дуже часто відгадка неочевидна, «прочитати» її можна лише після спілкування з автором.

Нещодавно художник зважився на творчий експеримент, перемістивши наїв на хустки-метрівки. Таким чином традиційні хустки «у віночки» та «зі слимбужами» створили композиційне тло і водночас символічне підсилення для робіт Івана Угрина. Для роботи автор використовує не старожитні хустки, а ті, які й сьогодні активно купують та носять жінки різного віку. Проте кожна із хустин — традиційна для наших теренів.

Так вийшло, що на ці роботи художника надихнула мама Марія. Одного разу, особливо не пояснюючи, вона передала синові кілька фустин. Він став розмірковувати, що має з ними робити. Бо якщо ці хустини просто лежатимуть у шафі — мама образиться. Надумав перетворити їх на тло для картин.

«Поставлю я отак фустину на стіну і з пів години див’юси на неї, обдумую, ніби говорю до неї. Так, як кожда людина має свою натуру, так і фустина — кожда свій узір. І я себе питаю: який би мій малюнок пасував суто цій фустині? Буває, рішення приходить за пів години, а буває і за кілька годин» , — розповідає художник.

Малює акриловими фарбами. Якщо ж основа фустини заповнена орнаментом і немає вільного простору — то середину проґрунтовує, а відтак уже наносить малюнок.

Мама своїм подарунком виявилася «доброю на початок», бо після неї підбірку хусток для картин зятя зробила теща Євдокія, згодом — землячка Ганнуся, яку доля закинула аж на Одещину. Дарували фустини й інші люди.

Сюжети деяких робіт — родом з дитинства. Наприклад, на одній із картин — мамина хата у селі Підвисоке на Снятинщині. Там Іван Угрин виріс, звідти родом його творча душа. Життя закинуло пана Івана та його дружину Марію аж до Іспанії, і якось перед поїздкою за кордон він сфотографував мамину хату, «аби та фотографія гріла». Згодом світлина стала картиною, і мамина хата відтепер існує у двох вимірах — у реальності і в творчості.

Інша робота зображує красивого писаного когутика і малого хлопця, який заховався за сніговиком. Іван Угрин каже: цей персонаж дуже йому запам’ятався. Коли був зовсім малим, мама посилала його до тітки: «Іди, Іванку, позич трохи соли». І от малий іде, а сніги височезні... А в тітки біля двору ходив півень, лютий дуже. І той кугут вічно кидався кусати, а тітка боронила. Ті дитячі спогади деколи щипають за саме серце — як тріскучі морози або той писаний когутик.

Рідне село Івана Угрина — Підвисоке — співуче, творче. Саме воно «здало малюнок» його душі.

«Знаєш, я від малого у своєму світі пливаю. Любив іти нюрки і вишуковувати на дні різні цікаві камінці, знаходив навіть топорища. Мріяв багато про усіляке. А за перші заколядовані гроші купив у магазині маленького глечика, і мама його зберегла. Видко, мене вже з тих пір тягло колекціонувати. Я не годен сказати, в кого я пішов натуров. Тато мій дуже любив пісні — особливо «Зелене листя, білі каштани». На весіллях доплачував музикам, аби грали цієї мелодії. Я навіть хотів у пам’ять про свого тата посадити каштан — аби був такий великий, крислатий…

Дід Іван по маминій лінії мав цікаву вдачу, запальну дуже. Міг на спір босим по снігу ходити, любив випробовувати себе. А мама...я питав її, чи вона малювала, бо наприклад за писанками я її не видів, і не вишивала. Але любила мама інакше — робила витинанки, прикрашала ними горн печі.

І була у моїм життю ще одна дуже цікава людина — художник-самоук Андрій Чиплик. Він працював поштарем, листи возив. А крім того малював образи Божі. Я був ще бахур — любив прийти і дивитися, як він працює. Він малює, а я зазираю — так інтересно. Ото він намалює лик, далі покриває курячим їцем (ніби лакує), і ото їце він наносив пір’ячком. То були радянські часи, десь 70-й рік. А чоловік малював образи Божі дуже файні. І церква у нас заперта не була. І в колідники ходили, і дуже файну коліду давав дітям священник. Всілякі були роки, але якось трималося своє» .

Чи не той іконописець із народу вплинув на те, що Іван Угрин захопився малярством? На це ніхто не знає остаточної відповіді. «Я вже не раз думав, відки у мене то мальованє», — зізнається художник.

Але якщо наївне малярство — це дитинність і суцільна інтуїція, а отже — підсвідоме, то чи можна дошукатися однозначної відповіді? «Не вчіть яблуню родити яблука», — писав Григорій Сковорода, підкреслюючи красу природного.

«Навіть моє народження не було простим. Я вродивси дуже малий і не дихав. Мама подумала — вмер. Тато бігти за священником — а я віджив. А далі знов перестав дихати, і аж за третім разом я так як вернувся у цей світ. І був у мене на носі такий наріст — ну ніби як фасуля. І от коли я прийшов до себе — та фасулина пропала. Щезла. Я ріс цікавим до цего світу, все хотів знати. Вибігаю якось до старших хлопців на вулицю гратися. Малий такий… А один з них так на мене напосівся: «Ти хто такий, скоро сказав». А я не вмів вимовити «Угрин я», та й сказав «У-н я». І так «Уня» до мене приліпилося. Так я і підписую свої картини. То ніби як моє дитяче ім’я. Може, ці картини і пише та дитина, яка живе в мені? Та, котра боялася тітчиного кугута, яка відкривала на дні Прута підводні світи і яка ховалася в запічку за шторкою, аби читати? Знаєш, молодим я у багато речей не вірив, але щось воно є…» , — каже Іван Угрин.

Деякі сюжети автор малює з уяви, деякі перемальовує з ікон. Так з’явилася сакральна тематика: розп'яття Ісуса Христа, образ Богоматері, зображення янголів. На хустках ці сюжети чимось нагадують народні ікони на склі, які також щедро декорувалися квітковими орнаментами. А ще ці роботи перегукуються із поетикою українських народних пісень.

Цінною є серія портретів відомих діячів: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Марка Черемшини, Василя Касіяна. Це перегукується з народною традицією, де вишитий портрет Кобзаря чи Каменяра часто висів у хаті поруч із образами.

«Я назвав виставку «Україна на маминих хустках», бо насправді кожна хустина — це не просто річ у шафі чи скрині, це спогад про найдорожчу жінку життя — маму. Хустина — це завжди дуже особисте. Тому я вирішив поєднати свої малюнки з нашими хустками. Хочу, аби кожен подумав про те, що найближче серцю», — розповідає Іван Угрин.

Талантом пана Івана пишаються доньки Вікторія і Марта, зяті, а внучка Аліса таки перебрала дідусеву творчу натуру. І це йому найбільша радість.

Письменник і журналіст Володимир Чипига у статті «Гарячі барви Піросмані зі Снятина» зазначає: «Переважна більшість його робіт випромінюють сонце — вони виконані в гарячих барвах. Чимось нагадують Південь, як його відображають на своїх полотнах іспанці (бо, ймовірно, Іван сам уже трохи іспанець після чвертьстоліття життя в Мадриді), або тих-таки закавказців. Та все одно це національна українська творчість. Не лише сюжетами, а й ненав’язливою манерою зображення»…

Направду кожна з робіт Івана Угрина закорінена в народну традицію, є авторським осмисленням знайомих кожному українцеві мотивів. Його творчість двояка: на перший погляд — дуже проста, але насправді — завжди сповнена символів. Її можна читати як текст, з нею можна говорити. Вона показує, якою яскравою може бути людська душа, якщо не приглушити в собі ту внутрішню дитину…

Іванна СТЕФ'ЮК ,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, дослідниця мистецтва, письменниця

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
•