ВАСИЛЬ, ВАСИЛЄНИК: НОВОРІЧНИЙ ХЛІБ З ЛЮДСЬКИМ ІМЕНЕМ

Традиційний український новорічно-різдвяний хліб – десь це калач (колач), десь корочун (крайчун), а десь... Василь, або ж василєник. Корочун і Василь – вони настільки подібні формою і «ритуальним життям», що ми припускаємо, що йдеться про різні у часі назви одного і того ж виду обрядового хліба. Якщо корочун – це дохристиянська назва, то «Василь», василєник має близьке споріднення з грецькою традиційною культурою і може вважатися саме новорічним хлібом християнського періоду нашої духовної традиції.

Корочун, крейчун, кречун, ґереджун, василєник, Василь поширений серед українців Карпат, і одна з назв – «кречун» - на нашу думку, лягла в основу популярного прізвища на прикарпатській Косівщині – Кречун.

Випікають такий хліб напередодні Святвечора, а вживають напередодні Василія (за старим чи новим стилем). Відомий такий хліб окрім українців, полякам, словакам, румунам, молдованам, угорцям, болгарам та грекам, також іншим народам.

Корочун в різдвяному циклі обрядів та вірувань

Заступник директора з наукової роботи Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького Сергій Ципишев у коментарі для журналу «Рецепти господині» у 2018 році пояснив: «Найвідомішим обрядовим випіком жителів Карпат є так званий керечун, що має й інші назви — “корочун”, “крачун”, “крайчун”, “киричун”, “гереджун”, “василєник”. […] Одним із можливих варіантів походження цього слова є спорідненість з Корочуном — зимовим святом солярного циклу, за іншою версією, хліб цей уособлював божество, що впливало на врожай. На відміну від поширеного в Україні різдвяного калача, тутешній його аналог не є плетінкою із трьох чи чотирьох смужок тіста, а радше аналогом паски чи й простим хлібом округлої форми, що розмірами (більший або менший) відрізнявся від щоденного. Місили “керечун” із кращого житнього, рідше “тангеричаного” (кукурудзяного) чи навіть купованого пшеничного борошна. Якось особливо його не прикрашали, однак, щоб відрізнити від щоденного випіку, майже повсюдно у центрі цієї хлібини робили заглибину, у яку щось клали. Скажімо, на Лемківщині та тій частині Бойківщини, що близька до західного кордону нашої держави, вкладали “пасолю” (квасолю), “часнок” (часник, який іноді навіть не оббирали), мед у невеликій скляній посудинці, мак, варену пшеницю, зрідка сіль, насіння конопель, а інколи — й по дрібці усіх страв, що стояли на столі на Святу вечерю, або встромляли свічку. У Воловецькому та Міжгірському районах Закарпаття повсюдним є вкладання “вівсяної косиці” — колосся, яке іноді спеціально відбирали наприкінці жнив. Пізніше, на Василя, ці колоски разом із шматочками, надрізаними із трьох боків “керечуна”, давали з’їсти худобі, бо “коровка свята”. Цікаво, що, садячи цей обрядовий хліб у піч, на закарпатській частині Бойківщини господиня одягала рукавиці і верхній одяг — гуню. Робилось це для того, щоб бути багатим, бо, за народними уявленнями, оголеність — символ бідності» [1].

Один із найпослідовніших дослідників буковинських традицій Георгій Кожолянко описує не тільки новорічний хліб «Василь» (саме така назва усталилася на теренах Буковини), а і традицію його купання: «Опівночі господар з хлібом, який називається «Василем», поспішав до річки, тричі мочив хліб у воді, примовляючи: «Не купається хліб у воді, але я в здоров’ї у силі» [2, с.73]. Як зазначає дослідник, цікавим є і гендерний аспект, бо купати «Василя» несе чоловік лише на рівнинній Буковині, в гірських районах це робить господиня і таке розрізнення є відлунням ще часів матріархату, коли жінка виконувала важливі обрядові ролі, спрямовані на благословення.

Після купання «Василя» і господар, і родина його обмивалася також, і витирали обличчя урочистим рушником або шматком червоного полотна (на знак захисту на увесь рік).

Чи існують у нашій традиції інші «іменні» хліби? Так, загальновідомим є печиво «Миколайчики» на зимові свята, а на Львівщині подекуди випікають хліб «Івани» до другого Святвечора (на пошану Івана Хрестителя). Якщо на «Василеві» ставлять часник, свічку, а в сучасному варіанті – дату, то на «Іванові» - хрещаті знаки, що символізують землю і її майбутній урожай.

З приватної сторінки Степана Житарюка

Новорічний хліб карпатських українців Польщі, Жешув

У чернівчанина, культурного організатора Степана Житарюка мама Марія проживає у Греції і добре обізнана з традиціями цієї країни. І в сам новий рік пан Степан розмістив грецький новорічний хліб «Василопіта» можливо спочатку і не підозрюючи, як це перегукується із власне буковинською традицією. Далі цитуємо Степана Житарюка: «Васило́піта(грец. Βασιλόπιτα — пиріг Святого Василя) – це спеціальний пиріг, який традиційно впікають греки 1 січня — День Святого Василя за візантійським календарем та за збігом у перший день Нового року.Пиріг обов'язково запікається із монеткою. Як тільки годинник проб'є дванадцять годин, гаситься світло і через хвилину знову запалюється, всі один одного вітають, кажучи «Χρόνια πολλά!», що означає "Довгих років", а за сучасною традицією також «Ευτυχισμένο το νέο έτος» — відповідно "Щасливого Нового року!" Моя мама Марія знає досконало, як відбувається ця традиція в Греції. Вона вчора довго розповідала про увесь процес. Греки розрізають василопіту у Новорічну ніч. Робить це найстарший член сім'ї. Розрізають на кілька частин. Першу - для Ісуса, далі - на добробут, одну частину для померлих предків, а потім кожному члену родини - від найстаршого до найменшого. Той, хто отримає шматочок із монетою, буде щасливим увесь рік. Останні кілька років шматочок із монеткою (за неймовірним збігом обставин! ) дістається нашій маленькій донечці. Радість Златки не передати словами!А щасливі діти - це щасливі батьки!

І кому потрапить монетка - той має загадати бажання у новорічну ніч і носити цю монетку протягом всього календарного року як оберіг. Така цікава традиція. У мене родина греків, тому ми щороку шануємо традиції цього народу. Мама кожного року висилає нам автентичну василопіту з Афін».

Цілком сучасним хлібом-василєником поділився пан Олександр, українець Польщі, і додав: «Такий хліб випікає наша сусідка пані Анна Грицина (Anna Hrycyna, Rzeszów). То, власне, вона зберігає традиції карпатських українців у Польщі».

Те, наскільки тісно переплетені головні традиції різних народів, лише зайвий раз підтверджує, що світ наш – давній і до неймовірності цікавий, і пізнання його – одне із можливостей у цьому житті.

 

 

Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук,

завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»,

письменниця».

 

ДЖЕРЕЛА:

1. Обширний коментар Сергія Ципишева про корочун.
2. Кожолянко Г.К. Народознавство Буковини. Новорічно-різдвяна обрядовість буковинців: Чернівці: Рута, 2001. – 114 с.