БУКОВИНСЬКА ТА БЕССАРАБСЬКА НАМІТКИ – ОБРЯДОВА РОЛЬ, ВАРІАНТИ НАЗИВАННЯ ТА ДЕЯКІ НОРМИ ОДЯГАННЯ

Намі'тка, перèмітка, руб, серпанок, рушник, штерґáрь, пові'тка - різні назви на позначення старовинного жіночого головного убору. Колись пов'язувався він жінці з першого дня у статусі заміжньої молодиці, тобто після розплітання коси. Намітка має дві "рідних сестри" у обрядовості (тобто один атрибут може замінюватися іншим): у обряді покривання молодої посестрою намітки є хустка, а на вінчанні і хрестинах - рушник (при вінчанні молодим символічно зав'язують руки рушником або наміткою, на хрестинах породілля дарує кумам також намітку або рушник, а вони ж немовляті інший вид обрядового полотна - крижму). Хоча стосовно пари «намітка-хустка», то намітка як вид головного жіночого убору є давнішим.

Листівка з книжки "Вітання з Буковини"

Одна із місцевих буковинських назв намітки - "рушник", проте це не абсолютні синоніми (адже є ще побутові рушники для витирання тіла, похоронні, церковні тощо, які не замінюються наміткою). Якщо померла заміжня жінка, її домовину застеляють наміткою (аби не кликала свого господаря на той світ).

Ми приходимо до висновку, що на наших теренах намітку можна вважати різновидом рушника одягового призначення.

На Буковині збереглися унікальні зразки наміток у техніці бурунчукового одностороннього ткацтва. На жаль, зараз абсолютно відтворити виріб неможливо через відсутність самої сировини (спеціальної нитки, котру завозили на гендель євреї). Берегиня народних традицій с. Керстенці (Хотинщина) Валентина Гаврилян розповідає: "Повíтку, наміткуу нас колись носила жінка від першого дня шлюбу і до того дня, поки не оженить старшого сина, з того моменту традиція була вже не така строга, могла і хустку носити. До 40-х років минулого століття на Хотинщині було поширено завивати намітку (яку тут теж називають рушником) "у обруч", щоправда сам обруч або робиться з кінців намітки і джгутом навивається на голові, або ж маскується під наміткою для форми. На мою думку, це турецький вплив, ще з дуже давніх часів так намотувати головний убір".

Одна із характерних рис власне буковинської намітки – це вишивака. Тут намітки часто вишивають бісером – такі убори є святковими і особливо ошатними.

У більшості ж регіонів України намітку носили переважно між люди як святковий головний убір, способів її пов'язування багато.

Валерія Міґаєсі одягла святковий убір штерґарь і зі своїм чоловіком  йде на Петрівський ярмарок

Дослідниця традицій села Остриця Валерія Міґаєсі розповідає: намітка тут – це також рушник одягового призначення, він має свою окрему назву. Інші ж рушники діляться залежно від призначення: «Вони, рушники, різні бувають. Отакі красиві, з багатим візерунком, котрий найкращий – таким рушником ми прикрашаємо зверху ікони. А є рушники прості – ткані білим по білому чи зі тканими смужками по краях. Якщо короткі такі, майже квадратні, то ними накривається мамалига. Це покривальце, рушничок у нас називається міщоáре. А раніше не було махрових рушників, то так само обличчя і руки, тіло, витирали таким. Для витирання рук і тіла рушник іде трохи довший, як для накривання мамалиги. І коли цей буденний рушник стане старим, зноситься – він тоді іде на ганчірки.

Валерія Міґаєсі демонструє зблизька румунську намітку в техніці бурунчукового ткацтва

А рушник на голову – штерґáрь(від румунського ştergar - рушник. А ще в других селах чула, що його називають мінштèрґ. Це дорогий виріб, і зараз уже ніде не купиш – ну хіба в стареньких людей відкупиш, які дістали штерґáрь у спадок. Коли моя бабка була молодою – вона багато раз вінчала. Ну тобто багато разів йшла за свідка, була вінчальною маткою. А тоді був такий звичай: наречена готувала штерґáрь і дарувала вінчальній матці. І аж дорослою у нас на горищі я знайшла дві великих розмальованих скрині, на них навіть дата була «1800» - не пам’ятаю, які там точно роки, ну вісімсоті точно. Ви знаєте, що раніше найцінніші речі тримали у скринях. І я цю скриню бабчину відкрила, і знайшла там аж 7 штерґáрь. Вони були пожовтілі – я їх відіпрала, привела у гарний вигляд, і поділила між своєю родиною – сестрі дві, брату дві, собі дві, а одну в нашому товаристві Емінеску на портрет повісила. У нас штерґáрь носили старі жінки, а молоді – лиш на великі свята, в церкву. При мені вже мало хто ходив у них в церкву. А на весілля обов’язково вінчальна матка вдягала саме штерґáрь. Це вважається дуже красиво, святково. І свашки одягали штерґáрь». 

Намітка на обручах. Як відомо, Маланка як дійство - це маска того, що відбувалося чи відбувається. Певна спроектована копія. Тобто вона нічого не вигадує, а лише "запам`ятовує" і транслює з покоління в покоління. Один із персонажів вашківецької маланки носить доволі незвичний через головний убір - намітку, яка кріпиться на голові двома оксамитовими обручами. Що це за обручі і де вони були поширені? 

Листівка з книжки "Вітання з Буковини"	Історичне фото вашківецької Маланки	Намітка на обручах у вашківецькій маланці

Жителька міста Вижниця Наталія Андрицуляк від старожилів міста Вашківці записала для нас таку інформацію: цей жіночий головний убір був поширений до 30-х років ХХ століття. Не як маланкарський, а саме як молодицький убір. Саму тканину називають тут рушником (а не наміткою чи переміткою), а ось обручі для кріплення - переміткою. Їх на головному уборі два: один на чолі, один попід бороду. І тільки згодом намітка на обручах перейшла у маланкарський костюм, але спочатку її носили у побуті як частину жіночого костюмам. Оксамитові обручі декорувалися бісером та китицями і виконували естетичну та практичну мету.

Поширеною була традиція носити обруч поверх намітки і в Кіцманському районі та містечку Кіцмань. Етнолог та дослідник українських старожитностей Микола Шкрібляк згадує: "Одного разу, розглядаючи фамілійний альбом Ореста Моргоча (знаного скрипаля і громадського діяча з Кіцманя), я звернув увагу на одну знимку, на якій була жінка в такому уборі. Я став розпитувати, що це. Мені відповіли, що жінка в жалобі і тому вона носить такий убір. Щоправда, на голові був тільки один обруч".

У книзі "Вітання з Буковини" (Чернівці, 2017) вміщено чимало унікальних листівок із зображенням буковинок різних районів, де жінки різного віку та родинного статусу в красивих намітках-рушниках із обручем на голові. Подекуди на голові одночасно і хустка, і намітка. Адже тут мала місце жіноча інтерпретація: жінка завивалася так, аби було і оригінально, і практично.

Наталія Величко одягає Маланку по-шубранецьки для свята «Традиції буковинського Різдва. Традиції буковинської Маланки»

У селі Шубранець (колишній Заставнівський район) намітка також фігурує в маланкарському дійстві, та ще й доволі символічно: тут цей убір за спеціальною технологією пов’язують виконавцеві ролі Маланки, і важливо дотриматися технології вив’язування, інакше, як розповідають знавці традиції, хлопець-виконавець ролі не матиме чоловічого щастя і не ожениться. Слід зазначити, що у буковинському маланкуванні всі головні ролі (в тому числі й жіночі образи) виконують юні чоловіки, хлопці. «Наші люди дуже серйозно до цього ставляться. От наприклад ми готували наші образи для обласного свята – здається, що це «несправжня Маланка», бо вони виступають не перед оселями, а на сцені, і того можна спростити. Але Маланка не може і не має бути несправжня. Тому я, знаючи як громада відповідально ставиться до повір’я про намітку, спеціально йшла вчитися. В нас є така Орися Боднарюк – жіночка дуже мудра. Я ніби в загальному знала, але мусіла вивчити як точно, бо це дуже важливо для нас. І от що в нас прийнято: Молодій спочатку кладуть кирпу (підставку каркасну таку), відтак білу хустину в’яжуть, відтак павунку (квітчасту хустку з тороками, аж відтак намітку, яку в нас називають рушником. А Молода (це ще один головний персонаж) – їй зав’язують хустку-павунку, тоді на спеціальному пучку фіксують стрічки. І все, з моменту як Молоду убрали – вона німа. Вона не має права заговорити і тримає це ритуальне мовчання аж поки її не розберуть, тобто вже в кінці свята з неї не знімуть головний убір».

Намітка як убір є одним із найдавніших у одяговій культурі українців. Так, дослідниця Мірра Костишина у праці «Український народний костюм Північної Буковини», говорячи про витоки історії намітки на наших теренах, зазначає: «..Галицько-Волинський літопис 1213 року та деякі археологічні дослідження повідомляють, що костюм буковинської селянки складався з довгої сорочки, вовняного тканого полотнища та полотно подібного головного убору».

Намітка, крім ритуального та естетичного, має ще й потужне практичне призначення, адже захищає голову жінки від переохолодження і перегрівання, чутливі ділянки шиї – від обвітрення, таким чином продовжуючи молодість тій буковинці, яка вміє носити намітку і знає як з нею обходитися.

Приписи її одягання дуже різнитимуться у селах вздовж Дністра, гуцульських високогірних селах, седах бессарабських та селах із компактним проживанням румунів України. І в цій обрядовій поліфонії пізнається багатство і варіативність народного мислення.

Іванна СТЕФ’ЮК,

завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»