Баба, моша, бабиця, «баба, шьо діти бере», баба-бранка, баба-пупорізка, різнá – локальні назви одної з головних обрядових осіб у традиційних пологах: баби-повитухи, жінки, яка приймала пологи у породіллі. Стати повитухою могла жінка не дітородного віку, а головні умови – добре знання народної медицини, чиста совість та репутація і дуже бажано, аби знання про свою справу вона успадкувала по жіночій лінії. Якщо інші народні знання могли передаватися без генетичного принципу (скажімо, обрядовому кухарству могли молодші жінки навчатися в старших, і при цьому не бути родичками), то основам народного акушерства вчила бабуся внучку чи мати дочку, рідше – тітка племінницю.
Як правило, до того, як стати мошею, жінка цілком реалізовувала себе в іпостасі матері, була щасливою в шлюбі і користувалася повагою в усіх односельців. Марія Тодорівна Харина (1887-1976), уродженка села Реваківці Кіцманського району, була мошею на ближні села, тобто приймала пологи не тільки у рідному їй населеному пункті, а й прилеглих. Мала своїх семеро дітей, тож з усіма азами материнства була обізнана з власного досвіду.
«Могло бути і таке, що, наприклад, жінка в зрілих роках (бо повитуха не могла бути молодою) порятувала якусь дитинку від смерті, вилікувала. То її після того могли кликати вже брати діти, навіть якщо в її роду це ніхто не робив, бо вона як ніби показала, що знає і може бути перша», - розповідає збирачка та дослідниця традицій Путильського району Чернівецької області Валентина Буняк.
Обрядова роль повитухи відома в Україні ще з трипільських часів. Така жінка прирівнювалася до жриці і була найповажнішою, найстаршою (за значимістю) у громаді. Що цікаво – буковинська локальна назва повитухи «моша» зберегла значення «праматір», адже цим словом також називали дружину старшого чоловіка, голови дому, тобто моша – старша жінка мікросуспільства.
Проведемо асоціативну паралель між мошею і Мокошею –дохристиянською богинею-покровителькою родючості, пологів і жінок загалом. Етнограф Антоній Мойсей виводить семантику слова «моша» від албанського «moshë» - «літній» і цей етимологічний шлях знаходить продовження у обох контекстах вживання слова «моша» на Буковині – і в значенні жінки-старійшини, і в значенні повитухи, яка апріорі є старою, в недітородному віці. Проте «moshë» є лише контекстуальним синонімом до слова «старий», його прямий переклад «вік», людина «у віці».
В «Українській міфології» значення цього слова окреслюється наступним чином: «Моша (бабуся, баба-повитуха) – жінка (не кума), яка тримала дитину під час обряду хрещення. Слово «мошити» означає «чаклувати, ворожити». У давнину рідного дідуся також називали мошул» [1]. Географія поширення саме у такому значенні у джерелі, на жаль, не вказана.
Про присутність жінок, що виконують спеціальну обрядову роль при пологах та на рожаничному обіді, згадується ще у «Цвітнику»: «баби каші варять на собраніє роженицям» [1]. Валерій Войтович також акценту увагу на присутність жінки-родопомічниці у трипільській системі родинно-соціальних відносин: «Сред знахідок трипільської доби (V-III тис.до н.е.) велика кількість жіночих статуеток із дитиною на руках. Це свідчить про наявність у тодішніх хліборобсько-скотарських племен культу Богині-Матері. Культ Роду й особливо рожаниць був поширеним у давній Україні, їм приносили в жертву не тільки сир, мед, вино, а й кутю». [1].
Зенон Кузеля зазначає, що споконвіку вдатні до родопомічної справи жінки ішли «бабити», тобто повитухами, саме для того, аби знайти духовний порятунок для себе і рідних. Таким же спасінням душі в українській традиційній культурі є «вартування» мерця («сидіти коло тіла»), допомога ростити сиріт тощо.
Споконвіку особливим був як момент приходу повитухи на пологи, так і її відхід з обдаровуванням. Так, запрошувати бабу-повитуху на народження дитини мав тато, біологічний батько. Причому їхав, як правило, на конях і про справжню причину запрошення казав метафорично: «Маємо шос показати», «У нас шос найшлоси» тощо. Якщо на момент приходу тата до повитухи в її домі були гості, він вітався і не підтримував розмову доти, доки гості не підуть, адже увесь подальший діалог – сакральний, а отже – потаємний. Відмовитися прийти моша не мала права, бо це – «божа справа», тобто її святий обов’язок.
Коли баба приходила до поліжниці, мала мати з собою хліб і «рубóк» - шматок намітки, полотна. Брала з собою також усе зілля, потрібне для першої купелі немовляти. Символічно, що після пологів повитусі обов’язково дають також хліб (калач) та полотно. Відразу після першої купелі повитуха давала матері доторкнутися до хліба, аби породілля мала молоко, тобто мала чим годувати дитину. А рубок ставила на голову немовляті, і цей момент символічно означав кінець внутрішньоутробного життя плоду.
Моша добре володіла техніками народного масажу (який застосовувався для полегшення болю при пологах), зналася на зільництві (вона відповідала не тільки за перші купелі дитини і догляд за молодою мамою в перші дні після пологів, але і консультувала молодих батьків у випадку хвороби дитини), моша володіла також повивальною технікою – бандежуванням.
Володимир Шухевич про первинні етапи пологів пише: «Доперва, як зачне стинати її [ породіллю – авт.] по череві, кличе чоловік бабу; баба гріє зараз горівку з овечим маслом і дає пити веремінній, аби си не дуже карала – не дуже мучилась. Слабу жінку, або таку, що довго карає ся, обводить баба по хатї, аж не зачне родити» [2]. Якщо пологи відбуваються важко, повитуха знімає з себе крайку і розчіпає сорочку (на шиї та рукавах), якщо не допомагає – відкриває вікна та двері, якщо ж вкрай біда і існує загроза смерті породіллі – посилає тата дитини до церкви, щоби той попросив отворити вівтар.
Повитуха також ішла за іменем: після народження дитини ішла до церкви, і священик казав їй, яке ім’я слід дати дитині (визначалося за тим, якого святого вшановує Церква у день народження немовляти). Відомі випадки, коли повитуха могла оскаржувати незвичне чи немилозвучне на її погляд ім’я: «Як назвали? Та ні, дайте якесь май файне ім’я, бо я це не донесу», - могла сказати. Фактично, лише моша могла сперечатися в даному питанні, батьки дитини – ні. Батько ж обирав ім’я для дитини лише у випадках, коли йому це дозволила повитуха. Дуже часто дитину називали в честь дідуся, бабки чи інших поважних родичів, але відбувалося це так: повитусі розповідали про намір вибрати саме родове ім’я, а вона вже озвучувала це: «Най буде Митриком, як дід його був».
У Старих Бросківцях, як читаємо у експедиційних матеріалах Антонія Мойсея, до церкви заносила дитину на хрестинах також повитуха, а не хресні. За своєю ритуальною роллю повитуха в українській традиційній культурі споконвіку, ще з трипільських часів, виступала посередницею між світом богів і світом людей. З приходом християнства вона стає посередником між церквою і родиною (адже бере в церкві ім’я, заносить дитину на хрестини тощо). Вона також є посередницею між світами.
Моша також сповіщала громаду про стать новонародженого. Гарафіна Маковій, описуючи родильну обрядовість села Великий Кучурів Сторожинецького району, зазначає: «Моша, яку кликали до породіллі, лишала на хвіртці знак: рушник – появився парубок, ширинку (вишитий полотняний квадратик, подібний до серветок) – засвітилася дівка» [3].
Традиційно після народження дитини в честь моші влаштовували свято, на якому урочисто вручали плату за виконану роботу. Георгій Кожолянко так описує звичай «відпускати повитуху» на Гуцульщині: «На другий-третій день після родів, коли мати дитини встає до виконання легкої роботи, відбувається обрядодія, за якою породілля тричі зливає воду повитусі на руки, миє їх і обтирає рушником. Баба-повитуха з породіллею беруться за руки над дитиною і просять одна в одної вибачення за болі і муки родів. Після частування родичами породіллі баба покидає хату, забираючи як дарунок рушник, яким їй обтирали руки» [5, с.55]. Цей же обряд відомий під назвою «зливки» (від слова «зливати»). У такий спосіб моша очищається енергетично і тільки після «зливок» вона може приймати пологи в іншої жінки. Роль повитухи – перша після матері, оскільки вона допомагає немовляті перейти з одного світу в інший. Семантично цей обряд споріднений із вмиванням рук майстрові – головному будівничому при закладенні житла. Головним обрядовим подарунком, крім рушника міг бути ліжник (Гуцульщина), або ж домоткане полотно і цукор (Прутсько-Дністровське межиріччя). Офіра тканиною тут має глибоко сакральний зміст.
В честь повитухи відбувалася і спеціальна обрядова частина хрестин: «бабина каша». Оскільки повитуха була головною гостею на хрестинах і першою родичкою після батьків дитині (так зване «набуте родичання»), вона приходила на свято зі спеціальною обрядовою стравою – кашею на меду. Хрещені батьки дитини під керівництвом старшого батька мали викупити у повитухи кашу, вона ж жартівливо торгувалася, провокуючи їх якнайбільше розкошелитися. Коли торг завершено, старший батько (як правило, найбільшу суму на викупів мав заплатити саме він) урочисто розбивав горщик з кашею, перед тим обгорнувши його чистою хусткою, платиною, а відтак тричі стукнувши його об край столу, і рідні батьки разом із хресними по ложечці куштували кашу. Черепки ж від розбитої посудини забирав собі кожен хрещений і тримав за образами, це було таким собі негласним нагадуванням для всіх кумів, що у них росте хрещеник чи хрещениця і про дитину потрібно піклуватися.
І горщик, і каша в цьому є символічними ритуальними складовими обряду, оскільки мають свої самостійні значення. Так, каша (зерно) уособлює чоловічу здатність продовжувати рід, давати нове життя. Горщик ще уособлює жіноче лоно, котре є першим вмістилищем нового життя (дитини). А тому розбивання горщика – символічне відтворення самого процесу пологів.
Повитуха також виготовляла спеціальну мотанку, яка уособлювала немовля, і з двома жінками підходила до кумів і обрядовою піснею закликала викупити мотанку, «дати на ляльку». Поступово мошу замінила кухарка. В рівнинних районах Буковини поширеним є такий варіант приспівування до обдаровування:
Наш Іванко робити не може,
Гой нанашку-нанашку,
Розтворяйте бріфташку.
У бріфташці є гроші
На постоли хороші.
На черевики жаворові,
Наш нанашко гоноровий.
Наш нанашко гоноровий,
А нанашка пишна.
А нанашка така файна,
Як мука пшенишна [3].
Якщо ж дитина народилася з серйозними фізичними вадами та існувала загроза смерті маляти ще до хрестин, головне завдання моші було «спасти душу», тобто щоби дитина не відійшла неблагословленою в земному світі і не стала потерчам. «У випадку народження дитини з ознаками серйозної хвороби, що могла би у будь-яку хвилину призвести до смерті, окроплення свяченою водою проводила повивальна баба. При цьому вона промовляла слова: «Окропляю тя водичкою йорданською во славу Всевишньому». Така дитина вважалася навернутою до Бога, і тому по її смерті священик мав ховати її за християнським звичаєм» [5, с.58].
Якщо дитинка народилася мертвою, моша окроплювала і мертвонароджене немовля, і лоно матері, промовляючи при цьому ті ж слова, що і над хворою дитиною. Згідно з народним уявленням, якщо моша не «начитає» над дитиною, тобто не покропить водою і не помолиться у вищезгаданий спосіб, душа немовляти мучитиме своїх батьків, приходячи в сон і просячи імені. Якщо ж породілля хоча би один раз у своєму житті «згонила дітей», тобто переривала вагітність, моша відмовлялася «начитувати» над душею у випадку невдалих пологів, проте самі пологи приймати відмовитися не могла.
Оскільки моша стає родичкою дитини (як і хрещена матка, наприклад), то вона – найбажаніший гість на усіх родинних святах, а будь-який подарунок від моші для дитини був найбільшою цінністю.
Як свідчення особливої шани по завершенні хрестин повитусі могли не тільки символічно вмити руки, а й скупати її цілу в річці. Перший день кожного року після Різдва називається «бабина днина», це обрядове вшанування повитухи. Діти носили своїм повитухам святвечірні страви так само, як бабусям з дідусями, хрещеним тощо.
Коли помирала моша, прощатися з нею сходилися всі ті люди, яким вона допомагала з’явитися на світ. У багатьох регіонах України у домовину повитухи клали вузлик з маковим насінням (аби як стрінуться їй на тому світі нехрещені діти, розсипала той мак і вони збирали, замість переслідувати її).
Моша в роду – це не тільки слава від земляків, а і благословення: вважається, що сім поколінь родини баби-повитухи благословенні перед Богом за те, що вона допомагає людям з’явитися на світ.
Іванна Стефʼюк (Олещук), завідувачка науково-методичного кабінету
дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,
наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини,
членкиня Національної спілки письменників України, кандидатка філологічних наук,
кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»
ЛІТЕРАТУРА:
1. Войтович, Валерій Миколайович. Українська міфологія / В. М. Войтович. – Київ: Либідь, 2002. – 662, [1] с. : іл.
2. Шухевич Володимир. Гуцульщина : в 5 частинах/ Володимир Шухевич ; передм. А.А.Карпенко ; післям. М. С. Глушко ; упоряд. О. О. Савчук. — (Репринтне видання 1899‒1908 рр.). — Харків: Видавець Олександр Савчук, 2018.— 1218 +[10] c., 294 іл.
3. Маковій Гарафіна. Очі згори [Текст] : народознавчі новели / Г.Маковій. - К. : Генеза, 1996. - 495с.
4. Мойсей А.А. Традиційна культура населення Буковини у наукових працях румунських дослідників другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / АнтонійМойсей – Чернівці: Рута, 2005.
5.Кожолянко Г. Етнографія Буковини / Георгій Кожолянко. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – т. 2. – 424 с.
6. Кожолянко Г.К. Родинно-христинна обрядовість українців Буковини / Георгій Кожолянко // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць / ЧНУ ім. Ю. Федьковича. – Чернівці: Золоті литаври, 2002. – Том 2. – С. 172-186.