Клака, толока, черга, супряга: приклади гуртової роботи в українській традиції

Якщо ми говоримо про традиційний побут селянина ХІХ-ХХ століття – передусім, маємо на увазі почергову зміну видів трудової діяльності, адже робота – визначальна складова способу життя людини. І якщо спробувати покласифікувати, з якими типами робіт традиційно мала справу людина упродовж свого віку, то передусім виокремимо щоденну працю (догляд за худобою, робота в полі, прибирання, приготування їжі тощо), найману чи кріпосну працю (наприклад, робота на пана) і добровільну колективну працю. В цій невеличкій етнографічній розвідці хотілося би зупинитися на третьому виді робіт.

На Буковині, як і в Україні загалом, добровільне об’єднання заради виконання великого об’єму робіт має кілька видів. Громада могла об’єднувати свої трудові ресурси для таких видів робіт, які одній родині не під силу чи займуть увесь її час (мастити хату, дерти пір’я, «брати збіжє», «лупити курудзи»). Саме слово «клака» - молдавського походження, і в одних населених пунктах це абсолютний синонім до слова «толока», а в інших клакою називають жіночі толоки – тобто коли жінки сходяться дерти коноплі, дерти пір’я, виготовляти свічки, вибілювати полотно тощо.

Колективна праця гуцулів. Світлина чеського фотографа Рудольфа Гулки

Мета таких об’єднань зусиль, на наш погляд, двояка:

- морально-етична: це тип сусідської, громадської взаємодопомоги, який засвідчує згуртованість;

- практична: людина, йдучи на толоку, «заробляла поміч» і собі.

Для щоденної роботи (прибирання житла, догляд за худобою) господарі не об’єднувалися, натомість сходилися громадою для таких видів робіт, де або гуртом робити, або наймати фахівців і платити їм. Наприклад, будівельна толока «мастити хату» була дуже ефективною – вона дозволяла родині звести житло, витратившись тільки на будівельні матеріали і урочисту трапезу для робітників. Це немало, але значно дешевше, аніж наймати бригаду і платити їм поденну роботу.

Окрім того, мав місце і психологічно-обрядовий момент: спільне замішування глини супроводжувалося піснями, «босими танцями» в глині, а відтак – спільним трапезуванням. Тобто спільно попрацювавши – громада спільно і відпочиває, подекуди наймалися навіть музики для підведення підсумків толоки – «аби хата була веселою».

Будівельні толоки на початку ХХ століття більше були поширеними на рівнинній частині Буковини. У гірській же місцевості, де хати зводилися зі зруба, для зведення житла частіше запрошували майстрів. Причому цей майстер стає і центральною особою кількох обрядів на його честь – після закінчення зведення житла господиня головному будівничому «миє руки» - символічно зливає воду, відтак кидає на руки рушник, а ще відтак, окрім домовленої оплати, обдаровує ліжником і могаричем.

Толока в колгоспі «Перше травня» с. Стецева Снятинського р-ну Івано-Франківської обл. 1960-ті роки. Архів ІН НАНУ. Інв. №12953

По сьогодні горяни остерігаються обманути майстра, який «кладе хату» і не доплатити йому. Вважається, що ображений майстер у такому випадку не виконає очисний обряд над зведеним житлом («покладе зарубку»), і тоді життя у цьому домі не буде. Уже літературну інтерпретацію даного вірування можемо читати у містичних оповіданнях Братів Капранових («Кобзар 2000») та в повісті «Близниця» авторки цього дослідження.

Що стосується толоки, то на неї, як і на свято, господарі запрошували. І запрошені приходили до роботи у святковому, а вже в господарів переодягалися. Це пояснюється тим, що після толоки, як правило, накривався щедрий обід зі співами і музикою, подекуди – танцями, і в одязі від, наприклад, місіння глини робітникам було би незручно сидіти за столом і веселитися. Були й толоки, де переодягатися немає потреби, адже ризик забруднитися – мінімальний ( толоки «лупити курудзи», «дерти пірє» тощо).

Наближеними до толоки є колективні випасання худоби («черга»). Назва походить від того, що власники худоби на певному кутку села об’єднуються, а далі чергуються – випасають по одному усю громадську маржину. На противагу цьому є традиція полонинської практики – де громада віддає свою худобу найнятим пастухам, котрі доглядають тварин увесь сезон на полонині і не чергуються.

Ясіня: сінокіс, відпочинок. 1921 рік. Світлина чеського фотографа Рудольфа Гулки

Деякі толоки – ми би їх назвали «термінові» - виникають тоді, коли комусь із громади невідкладно потрібно допомогти в екстремальній ситуації: відбудувати хату після пожежі чи паводку, наприклад. Також широко практикувалася допомога (безкоштовна і така, що не потребувала відробітку) вдовам та сиротам. За народною мораллю, соромом для сусідів є біда вдови, в якої валиться хата, чи урожай якої пропадає на полі, бо вона зібрати його не має сил.

Наближеними до клак є вечорниці – адже коли в одній хаті збирається молодіжна громада, то вони не тільки співають та танцюють, а, звісно, разом працюють – або господиня розприділяє роботу між учасниками, або кожен на вечорниці приносить свою роботу і в гурті та веселощах працює.

На зміну толокам у ХХ столітті все частіше приходить практика поденної плати праці – «дéнька». Цей період, коли в господі працює наймана бригада, ґазди називають «маю майстрів». Господарі можуть накривати частування майстрам, а можуть і ні – цей тип відносин належить до платних, а отже – корелюється на договірній основі.

Ще один цікавий тип відносин – супряга (об’єднання реманентом, трудовими ресурсами заради спільного ведення господарства). Тобто якщо у одного господаря, наприклад, є пара коней, а в іншого – плуг, вони консолідують свої сили і разом по черзі обробляють ділянки одне одного. У романі Іллі Киріяка «Сини землі» (у центрі зображення – перше покоління еміграції до Канади), супряга є чи не ключовим важелем становлення громади. Адже, їдучи за океан, господарі не мали змоги взяти з собою весь свій реманент чи, тим більше, худобу. Тому вони об’єднували свої ресурси, а згодом на складчину купували і молотарки та іншу техніку, і в такий спосіб спільними зусиллями обробляли землю. Супряга могла розриватися, якщо її учасники незадоволені ефективністю: наприклад, хтось один не платить внески на закупівлю спільної техніки, в когось із господарів коні сильніші,а в когось – слабші тощо.

Світлина з фестивалю «Крутий заміс»

В сучасних громадах популярними є екологічні толоки – сезонне прибирання спільних громадських територій (лісосмуг, парків та скверів, кладовищ тощо). У радянські часи такий тип робіт називали суботником, подекуди ця назва збереглася і досі.

«Коли почалася війна – вона з нас і почалася, - розповіли нам у 2018 році в Лиманському районі в одному з будинків культури. І в нас не було другого виходу, як спільними силами відбудовувати церкву, клуб і бібліотеку. Чоловіки наші (котрі не воюють) – на будівництві працювали, жінки їм помогали і їсти готували, і так ми підняли розбите. А звідки мали помочі чекати, як біда?»…

Один із найцікавіших сучасних фестивалів – «Крутий заміс» у селі Мельники Чигиринського району дуже цікаво популяризує колективну працю і засвідчує її ефективність.

Пропонуємо познайомитися з фрагментом репортажу звідти: «Чоловік у жовтій футболці з написом «Крутий заміс» вже досить довго крутиться біля дерев’яної хатини, замість стін у якої лише дерев’яна основа. Саме на цю основу і будуть ліпити глину з соломою, творячи традиційну українську хату. Сам чоловік – Олександр Шнайдер – приїхав з Києва, він вже брав участь в толоці минулого року, тому знає, що вдягатися сюди треба якнайгірше, бо глина буде й у волоссі, і на голові. А ще до такого прадавнього діла потрібно підходити обережно, без прикрас на руках чи голові. Чоловік показує на глиняну хату, зроблену торік, біля якої постійно фотографуються люди.

– Пригадую, торік була толока, то одна пані так захопилася, так кидала глину на стіни, що аж пожбурила туди дорогоцінний перстень. Але ж чому ви думаєте все це називається «Крутим замісом»? Бо заміс тут таки крутий і того персня з тієї хати вже не виколупаєш, – сміється чоловік.

Разом з чотирма однодумцями він формує команду, долучається ще декілька команд і на швидкість вони починають обмазувати стіни глиною. Але потім команда, яка першою обмазала свою стіну, не кидає роботу, а допомагає іншим командам. І долучаються до справи як діти, так і старші, бо така толока чи не головне дійство «Крутого замісу». Згодом хата стане частиною етнографічного комплексу Музею ремесел. Всі учасники толоки отримали відзнаки та нагороди за участь в такому конкурсі. До речі, опісля всього дісталося й головному натхненнику фестивалю – Юрію Романчі, якого щедро скупали в глині».

Традиція «купання в глині» господарів – давня, традиційна для України і має жартівливий характер.

Клаки, толоки, черга, супряга - про ці типи громадських відносин говоримо одночасно і як про історію традиції, і як про частину сучасного сільського побуту. Адже десь відійшло в минуле і стало приємним спомином, а десь – це невіддільна частина життя громади і багато в чому запорука успіху.

 

Іванна СТЕФ’ЮК,

кураторка етнографічного проекту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Гримич М.В., 2007. «Громада і громадський побут». В.: Борисенко, В. (ред.) Українська етнологія. Київ: Либідь, с. 231–232.

2. Сироткін В., 1999. «Традиції колективної трудової взаємодопомоги». В: Пономарьов,А. (ред.) Українці: історико-етнографічна монографія. Опішне: Українське народознавство, Кн.1, c.371–376.

3. Тарнавський Р., 2012–2013. «Звичаї трудової сусідської взаємодопомоги в громадсько-виробничому побуті українців: історіографія питання». В: Наукові зошити історичного факультету Львівського університету, Вип. 13–14, с. 84–96.

4. «Усі тут!»: На фест «Крутий заміс» завітали і старі, й малі, і відомі, і невідомі ).