Вибір імені: чому все не так просто

Ім’я людини, точніше процедура його вибору, в українських звичаях позначена традиційними приписами родини, духовної громади (церкви) та соціуму. Саме тому існує кілька варіантів, що ж вплине на вибір імені дитини: її назвуть в честь родича, або ж святого-покровителя, у день якого народжена; ім’я дитини оберуть хрещені чи моша, або ж батько дитини. Іноді навіть репутація мами могла вплинути на те, як назвуть дитину.

Від чого залежить вибір імені на Буковинській Гуцульщині – дізнаємося у Валентини Буняк: «Перш за все, від бабусь і дідусів – зв’язок через одне покоління. Іменем відшановували обов’язково, якщо родич багатий дар дав: дід внукові полонину записав, чи там худоби багато. І землі ті вже (полонину або родове місце тої сім’ї) називали вже іменем чи прізвищем ґазди, не лиш дитину в честь нього називали. І по сьогодні є полонина Косованівка, Максимівка, Олексіївка, ще там… Могла ім’я також повитуха вибирати (це дуже часто). Отак прийме в руки дитину і каже мамі: «Ади, якого файного Петрика маєте». Могло і в церкві ім’я братися, ішла повитуха (а тепер – то бабка по маминій лінії) і отець каже ім’я. Переважно священик каже то ім’я, з яким народилася дитина: в день або напередодні вшанування якого святого. Поширено також тепер, що отець дає церковне ім’я, воно може бути рідкісне або маловживане, а тато вже дає друге, то яке вони собі хотіли, і дитина має два імені – в церкві і в свідоцтві різні».

Цікавий обрядовий припис дізнаємося у селі Завалля, що на Снятинщині: за словами настоятеля місцевої церкви отця Михайла Мизюка, у минулі десятиліття він чув від старших про таке: якщо жінка звелася (тобто народила позашлюбну дитину), то вона не має права брати участь у називанні своєї дитини. Такий момент, вочевидь, мав виховну мету, адже для батьків процес вибору імені дитини – дуже важливий. Зараз згаданий вище припис відійшов у минуле, проте згадки про нього збереглися.

Ще в дохристиянській Україні загальнопоширеною була традиція давати два імені дитині, причому перше (справжнє, правдивіше) знала мінімальна кількість людей. Вважалося, що хто знає перше ім’я людини – може мати владу над нею.

Дослідниця Дзвенислава Ганус наводить ще і такий цікавий етнографічний факт: «На території Західного Полісся існувала заборона називати дитину до трьох років по імені, тому до неї зверталися «наш хлопчик», «наша дівчинка»». У зв’язку з чим існувала така заборона – наразі дослідити нам не вдалося.

В етнографічних дослідженнях є згадки про те, що в Україні загалом і на території сучасної Буковини зокрема була звичною традиція змінювати ім’я людини у момент її переходу з одного вікового періоду в інший – при пострижинах, при переході з дитинства в юнацтво, при одруженні тощо. Проте ця традиція мала місце у дохристиянські часи і згодом занепала, сучасних свідчень закономірної зміни імені людини упродовж різних вікових етапів ми не знайшли.

До сьогодні збереглася духовна традиція давати друге ім’я людині, котра обрала монаший шлях і присвятила себе Богові.

Як зазначає В.Войтович, обряд індивідуалізації через ім’я (хрещення) відділяє людину від світу темних сил, які є анонімними. Припускаємо, що семантично споріднене з цією думкою і вірування у те, що нехрещені померлі діти стають демонологічними істотами (мавками, потерчатами тощо), вони сняться своїм рідним і просять охрестити їх або «дати крижму», тобто невід’ємний атрибут обряду хрестин.

«Вважалося, що як дитина вмерла нехрещена, то вона може своїм рідним снитися і просити імені, а може і чужим, незнайомим людям являтися на місці своєї смерті (якщо раптовий трагічний випадок відібрав дитині життя). Тоді, коли таке примариться, потрібно було відірвати клапоть від одежі (хустки, сорочки, чого-небудь, і кинути душі «крижму» і при тому викрикнути ім’я: «На, Христинко» (чи якесь інше, довільне). Вважалося, що тоді душа заспокоїться. А якщо родичам снилася дитина просила крижми з іменем, то після пробудження треба, як вчить традиція, дати поману тканиною – сорочечку чи рушничок і сказати якесь ім’я, яким віднині називається ця душа», - розповідала нам етнограф Руслана Кірєєва.

Починаючи з XVII століття, в українській традиційній культурі присутні згадки про свято пошанування імені (патрона, День ангела), а винуватців свята і до сьогодні називають іменинниками. Це ж слово, іменинник, вживається на позначення особи, яку вітають з днем народження. Та і самі свята – день народження та день імені – дуже часто збігалися, оскільки, як ми вже згадували, одне з поширених способів обрати ім’я – назвати дитину за іменем її небесного покровителя.

На Буковині добре збереглося особливе свято на пошанування чоловіків-іменинників, у честь яких вивішують та прикрашають іменне деревце «чугу» (Путильщина, Вижниччина, Заставнівщина, Кіцманщина), або ж виплітають хвойну гірлянду і вішають на шию іменинникам.

Щодо традиції пошанування іменинника деревцем, то існує спеціальний сценарій свята: прикрашене як на весілля паперовими квітами зрубане деревце вішають або взагалі анонімно, або залишають на ньому записку, з якої господар має здогадатися, хто це його віншував і накрити гостинний стіл авторам привітання. Разом із паперовими прикрасами до вершечка обрядового деревця прикріплюють сорочку та горілку, рідше – гроші. Коли господар виявить зранку у день своїх іменин деревце, він має щедро почастувати тих, хто його приніс, якщо ж «вінчувальники» впіймані за процесом вішання деревця, то все навпаки – вони накривають господареві стіл.

«Моєму татови (це мені на всігди запамніталоси) – то несли на Дмитрія. Мама зготови’ їсти, вже кутюги брешут (собаки гавкають – авт.), і вже ми знаємо, шо мают татови принести деревце. Принесли деревце – ми війшли надвір, подивилиси, уже татове деревце висит: там колачь висів, рушник, конфєти, і ми вже рано готовили їсти.. Шо.. то простенько було, то не було таїк тепер: голубці наробили, студенец зварили, та й вже ми храмуємо».

Що цікаво: деревцем пошановували тільки чоловіків-іменинників, жінкам його не несли. Подекуди на Кіцманщині та Заставнівщині жінок пошановують вінком, але зрідка, і ця традиція значно новіша. Первинно традиція величала саме чоловіків, причому найповажніших, тих, яких вважали за господарів.

Після завершення свята деревце залишається на воротях доти, доки квітки не обсиплються, його не поспішають викидати, оскільки це – ґаздівський гонор.

Новішою (і без видимого сакрального значення) є традиція обприскувати (а в певних населених пунктах – буквально обливати) парфумами чи одеколоном іменинника. Вона дещо відтіснила варіант з деревцем.

У власне ім’я людина споконвіку закладала не тільки індивідуалізацію, але й певні закономірності розвитку життєвих подій. Красиві, милозвучні імена споконвіку були предметом гордості, немилозвучні ж – навпаки.

Іванна СТЕФʼЮК – кандидатка філологічних наук,

письменниця, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

Буковинського центру культури і мистецтва,

старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини