«Синтетичний пошанівок»: чому і відколи

Традиція не просто встановлювати пам`ятний знак на місці поховання людини, а і прикрашати це місце – направду не нова і давня. Кілька рослин (вишня, барвінок, самшит) окрім функції «прикрасити», покликані ще і символізувати вічне життя душі того, чия це могила.

Вишня, до прикладу, висаджується як один з етнографічних різновидів мотиву «дерево життя»: щоби на дерево сідали птахи, клювали плоди і це буде помана загиблому.

На Буковині обрядові поминальні хліби також називаються «деревце». Існує і приказка «піти у вишеньки», що означає «померти» - очевидно, у минулому столітті традиція висаджувати саме вишню на цвинтарі була поширеною, що перетворювало його у справжній вишневий сад.

Якщо померла молода дівчина – їй у головах садили кущ калини, якщо парубок-вояк – березу. Намагалися не висаджувати такі деревні породи, які з часом розростаються кремезним стовбуром (тополя, дуб тощо) – аби не порушити сусідніх могил.

Проте дуб могли посадити як поменник про місце смерті (якщо це не кладовище, а, наприклад, поле).

До слова сказати, першим живим пам`ятником Тарасові Шевченку є також дуб – висаджений він полтавською «Громадою» у травні 1861 року.

У романі Іллі Киріяка «Сини землі» читаємо, що вихідці з покутського краю привезли з собою за океан звичай прикрашати на Зелені свята могили родичів гірляндами з хвої та вічнозелених рослин, а також вінками з цих же гілок. Прикрашали таку гірлянду живими або паперовими квітами. Звісно, сама прикраса недовговічна, зате порівняно екологічна – для неї беруться гілки, що зламуються при розчищанні лісу, деревце спеціально не зрубується.

Вочевидь, саме ця традиція – плетення хвойного вінка і прикрашання саморобними квітами – трансформувалася у сучасні синтетичні вінки та кошики. Адже, якщо вдуматися, у весільному вінку відбулося те саме: на зміну паперовим, вовняним квіткам і квіткам зі стружки-гимблівки, а також вінків з вощеного сухоцвіту прийшли обрядові вінки, складові частини яких – також синтетичні квітки чи декоративні елементи. Але якщо шлюбний вінок після своєї прямої обрядової ролі потрапляє під скло ікони чи в подушку (де його ховають), то поминальний вінок, відслуживши рік, опиняється на загальному сміттєзвалищі і становить екологічну проблему.

Проблема, як нам виглядає, не в тому, що «мертві не потребують целофанових чічок». Адже більшість обрядів має свої атрибути (калач, свічка, вінок, мед, тканина – залежно від обряду). І поминальні обряди в тому числі мають свою атрибутику, без якої вони втратять цілісність (рушники на хрест, корогви (фани), деревце, коливо, «горєчі мисочки» тощо. Це символічне втілення на предметному рівні того, що людина знає про ту чи іншу традицію і як хоче цей обряд здійснити.

Які ж існують альтернативи синтетичним вінкам? Передусім, живі квіти. Висаджені за сезонним принципом, вони радуватимуть око значно більше, аніж пластмасова їх імітація.

На весільному вінку чому логічними є синтетичні або рукодільні елементи? Бо не завжди є можливість використання живої квітки («живий» вінок недовговічний і неекологічний, бо гине рослина). Тут же не ідеться про зривання – ви для прикраси висаджуєте цілу живу квітку, а не ставите її імітацію.

Ще один варіант – рушник на хрест (обрус) і рукодільний вінок з хвої, самшиту тощо. Колись ця традиція була поширеною в багатьох регіонах України. Зараз же традиція оздоблювати рушниками хрести і корогви, що складають поминальну процесію – збережена, а ось традиція у такий же спосіб прикрашати хрести-пам`ятники – напівзабута.

У році існує кілька поминальних днів, у які відвідування могил рідних – традиція: Дідова субота, День предків (листопад), Святвечір, Вербна Неділя, Великодні свята, Трійця тощо. І саме в цю пору люди намагаються принести рідним душам щось символічне – свічку, квітку чи букет, рушник, писанку, гілочку освяченої верби. Так, душа на тому світі – це вже нематеріальна сутність, яка не потребує предметних дарів. Але вона потребує традиційної пам`яті, уособленням якої є той дар-офіра: писанка, вінок а чи висаджена в головах замислена вишня….

Іванна СТЕФʼЮК (ОЛЕЩУК) –

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» БЦКМ,

кандидатка філологічних наук,

докторка філософії у галузі філології, письменниця,

старша наукова співробітниця

Снятинського літературно-меморального музею Марка Черемшини