Такий різний Великдень: кілька етнографічних спостережень у історичному зрізі

«Цей Великдень буде не таким», - подібна теза зараз доволі активно транслюється через соціальні мережі та мас-медіа, популярними є й опитування «Чи святкуватимете Великдень». Власне, постановка питання зумовлена пандемією коронавірусу в країні, і через це направду вкрай ризиковано збиратися на багатолюдні богослужіння. Але освячення великодніх пасок – важлива складова української традиційної культури, то як же бути? Питання дражливе і риторичне, тож напрошується відразу кілька зіставлень.

 1910 рік. Емігрантський Великдень. У вінніпезькому виданні «Fee Press» зʼявляється повідомлення австрійського консула про те, що українським поселенцям вкрай необхідні українські священники. Адже у першій хвилі еміграції, коли з України виїхали, в основному, селяни-землероби, інтелігенції і духовенства практично не було. Тож коли настане Великдень – хто емігрантам має освячувати паску? Питання риторичне, проте не другорядне, і це ми розуміємо, прочитавши подорожні спомини одного з таких отців, Н.Дмитріва «Канадійська Русь»: він описує парафію, яка два роки змушена була їсти несвячену паску, бо церкви як такої не було, і коли він прийшов до них з першою великодньою відправою – громада плакала і не хотіла його відпускати: «…перед школою завелася весела розмова на тему святкування Великодніх свят у Старому краю і в Канаді. Люди горнулися до мене з непідробною щирою вдячністю і зі сльозами на очах дякували, бо, кажуть, панотче, ми вже два роки, як дикі звірі, сиділи в своїх халупах на Великдень і сльозами зрошували несвячену паску. Я мусів утікати зі школи, щоб відслужити вечірню, бо не зміг сам стриматися від сліз» [1]. І тим не менше, громада зберігає усі звичаї та традиції до того моменту, поки зʼявиться духовний наставник – священник-українець. Це не перший в історії українства виклик правічній традиції, проте серйозний: опинившись у іншому кінці світу, вони мусіли починати все спочатку. Духовну відбудову – також.

****

Великдень 1917-го. Святковий сніданок УСС біля Куропатників

Перша світова війна. З нечисленних світлин (зокрема, великодня трапеза біля Куропатників, 1917) бачимо, що солдати збираються за святковим столом, на якому присутня обрядова їжа, притаманна для Великодня .У «Щоденнику» Івана Бажанського, впорядкованому професором О.Огуєм, згадується такий епізод фронтового Великодня: на цей день вогонь з обох боків припинявся і солдати сідали до пасхального сніданку чи обіду.

****

Яким же був повстанський Великдень? Як зазначає Володимир Гінда у дослідженні «Великдень в УПА», спочатку повстанці святкували Великдень у ближніх до лісу селах (виставляли охорону, а хто не на варті – той ішов до церкви). Відтак невеликими групами (аби не обтяжувати селян) святкували Великдень разом із ними. Проте вже з 1945-1946 років, коли існував серйозний ризик облав, повстанці більше не спускалися в села (аби не наражати ні себе, ні ґаздів). Тому столи були – саморобні з грубих дощок, а за скатерть правила смеречина. Готувалися до Великодня повстанці щонайменше тиждень. Сотенний Михайло Дуда підготовку до святкування Великодня 1947 року описував так: «Наблизилися Великодні свята. Передсвяточні дні були спокійні. І ми теж. Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси. Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани» [2].

Повстанський Великдень (на думку Ю. Паєвського, 1949 р.). Фото з сайту http://www.kray.ridne.net

Повстанські листівки, які збереглися з тих часів, засвідчують символічне обрядове гасло, у якому поєдналося духовне і націєтворче: «Христос Воскрес – воскресне й Україна». До речі, саме таку назву носить наше традиційне щорічне обласне мистецьке свято, присвячене великодній обрядовості .

Окрім молитви і спільної трапези, повстанців збирав Великдень і для інших вістей: зібравшись по кілька криївок разом, розізнавали – як перезимували, чи багато втрат, що планується робити далі. Це як початок нового повстанського року, адже з весною починалося нове життя. І «Присягу вояка УПА» повстанці вперше склали також на Великдень, це було 1943 року у лісах Рівненщини.

До повстанців на Великдень часто приводили священника, який освячував паски. Причому дотримувалися крайньої конспірації (отцеві завʼязували очі по дорозі, щоби у випадку, якщо його схоплять – він не видав, де він був).

Фото листівки з сайту http://tvoemisto.tv

У спогадах «Громенка» читаємо: « Як уже все було готове, наблизився о. декан Н. і за старим звичаєм посвятив нашу повстанську паску. Після цього весь відділ засів за столи до спільного свяченого… Святочну тишину, яка звичайно запановує в таких хвилинах, перериває привіт отця декана: «Христос Воскрес!». Він звертається з промовою до повстанців, з’ясовуючи в ній суть сьогоднішнього свята. Зупиняється над його величчю і значенням в українському народі. Згадує про тих, які сьогодні не можуть славити воскреслого Богочоловіка за прабатьківським звичаєм, про батьків і матерів, про ув’язнених і засланих. Врешті висловлює надію, що Всевишній змилосердиться над недолею народу і незабаром дозволить йому в умовах свободи славити Його ім’я» [2].

В особливо небезпечні часи молитовною трапезою керував командир (якщо священника було небезпечно привозити), але в будь-якому випадку Великдень не зводився до простого споживання їжі- надто величним був цей день.

Повстанський Великдень, ймовірно – 1950, Львівщина

Іноді біда диктувала так, що обрядової їжі як такої не було взагалі. Але Великдень був у серці. У спогадах дружини полковника УПА Василя Галаси Марія Савчин читаємо (ідеться про 1952 рік). «Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю, без цукру, і так провели Великдень… Цей Великдень… смутком відтиснувся в моїй пам’яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самотності. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого» [2]

Бувало й так, що коли у селі освячували паски, то разом із поманою господарі окремо жертвували паски і писанки для повстанського столу.

****

Друга світова війна…  Дозволю собі тут озвучити і родинні спогади. Потрапивши у полон на війні, мій дідусь Дмитро Стефʼюк опиняється у німецькому трудовому таборі А.С.Трайзен. Коли він згадував той період (а згадував його дідусь усе життя), казав, що працював «у бавора», тобто у бауера помічником токаря на заводі. На Різдво і Великдень всі звільнялися від обовʼязкових робіт і їм накривали хай найпростіші, але столи, подібні до українських. «Якщо в звичайні дні нас найчастіше годували зупою з брукви, рідкою такою і недоброю, то на Різдво, пригадую, були голубці, а на Великдень – щось подібне на паску, сир і варені яйця. Ясно, що ніхто з нас, чоловіків, писати писанки не вмів, і ясно, що кожен банував за домом і за тим, як його ґаздиня дома приріхтовувала. Але ми навіть там мали Великдень».

Радянські робітники читають газету "Безбожник". Фото з сайту fishki.net

****

Якщо говорити про радянський період в Україні, то не є таємницею заборона святкування Великодня. І рейди проти тих, хто ішов освячувати паску, і перевернені молодицям кошики, і образливі для вірян агітки, і зачинені храми. Це загальновідомі болючі сторінки нашої історії.

«Якщо людина працювала до прикладу тваринником у колгоспі, – то хіба що передасть комусь освятити кошик. Бо хто відпустить на службу Божу? Тож ми можемо собі уявити, як в таких умовах господарі мали святити паску, без якої не уявляли ні Великодня, ні традиції. Якісь із церков діяли, але найчастіше було так, що відкритим залишили один храм на кілька сіл. А старша людина, зрозуміло, не могла піти освятити паску за багато кілометрів від хати. То що мали робити? Збирали кошик з усім, що за завичай святили, ставили на вікно чи на стіл і молилися до Бога так, як би в церкві мали молитися, і знали собі в душі, що Бог посвятив їм паску. Бо Великдень неможливо «відмінити», якщо він є в душі», - зазначає заслужений діяч мистецтв України, етнолог Микола Шкрібляк.

****

Наші дні. Війна на Сході. Українські волонтери випікають паски, пишуть писанки і з рештою традиційних смаколиків передають на передову, а українські солдати – освячують і споживають за спільною трапезою, перед тим помолившись. Тільки замість кошиків у солдатів – каски.

І символічно, що на писанках, адресованих солдатам, трапляється уже відоме нам гасло – «Христос Воскрес – Воскресне Україна». Десь уже це було, правда?

Фото з проєкту «Великдень України», автор фото – Євгенія Решка, етноконсультант – Микола Шкрібляк

Цей, 2020 рік запамʼятається не тільки тим, що він високосний. А ще й тим, що така звична до цього річ – піти на великодню службу – з вимушених причин має свої обмеження.Звісно, ми не можемо давати оцінку ситуації,у яку потрапив увесь світ, з позицій інших, окрім етнологічних. Тож спробуємо відшукати відповідь на запитання «Як же бути з традицією». Одна з споконвічних традицій носить назву «перенесення живого вогню» і має кілька своїх обрядових варіантів. Завдання людини – пронести вогонь (свічечку, лампадку) – не загасивши його. Цей виклик, як нам виглядає,можна порівняти за значенням з перенесенням живого вогню: потрібно у своїй душі донести свічечку віри, обряду, традиції, перенести її через усі негаразди сьогодення до того часу, коли зібратися разом і відсвяткувати Великдень буде безпечно.

Це ще один серйозний виклик, який ставить перед людиною запитання: чи готова вона зберегти в своєму серці те, що називає рідною традицією? Зберегти так, щоби не втратити жодної деталі до наступного Великодня, багатолюдного й урочистого?

Адже духовність і традиція – це та ж тендітна свічечка, вогонь якої так важливо берегти. 

 

 

Іванна Олещук, завідувачка науково-методичного кабінету

дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» 

 

ДЖЕРЕЛА: 

1. Дмитрів Н. Канадійська Русь. Подорожні спомини / ред. М.Марунчак. – Вінніпег: УВАН, 1972.

2. Гінда Володимир. Великдень в УПА [електронний ресурс]. Точка доступу: https://zbruc.eu/node/64846.

3. Яворівський архів УПА. Описав та оприлюднив Василь Гуменюк [електронний ресурс]. Точка доступу: http://www.kray.ridne.net/taxonomy/term/99.