Домашня благодать: церковці та хрести в домі людини

"Домашні церковці" ˗ так незвично, на перший погляд, називається один із різновидів різьблених трійць, виготовлених заслуженим майстром народної творчості України Іваном Тереном. Митець пояснив: "Насправді такі трійці були традиційними не одне століття і пояснювалися потребою людини у щоденній молитві. Наприклад, літує гуцул на полонині. І не має він можливості спускатися звідти до рідної церкви - то бере з собою таку різьблену трійцю з дашком, яка є маленькою церковцею ніби, і образ бере, і вже він не сам". Семантично близькою є традиція спорудження домашніх каплиць як офіри Богові (в якомусь сенсі - та ж "домашня церковця").

 

Різьбяр Іван Терен зі своєю роботою ("домашня церковця")	Родинний хрест художника  невідомого авторства

Гуцульські та покутські свічники-трійці, призначення яких ˗ обрядово-сакральне (бо бралися до церкви) ˗ також займають чільне місце у традиційній культурі. "Уявім собі йорданське освячення води. Добра господиня старається мати не просто свічку з собою, а таку от трійцю, чи саморобну, чи куповану. І коли вже вода освячена, особливо трепетним моментом є, коли "гасять трійці" у Черемоші.

Воскові трійці з сайту https://honchar.org.ua

У Олекси Воропая читаємо: «У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей день святять «трійцю» – три свічки, зв’язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів – безсмертників, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордань» переважно жінки і дівчата. Під час Богослуження «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі. Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувалося свячення води».

Трапляються також власне воскові трійці (з самих свічок), керамічні та металеві.

На фото Майя Фисюк у гуцульських "двояких" зґардах з приватної колекції Миколи Шкрібляка.  Світлина Руслана Трача.

Традиційна автентична прикраса зґарда, зґарди - намисто з бакунтовими хрестиками (рідше - монетами) також пояснюється бажанням людини мати свій символ віри біля себе ("хрестики"). Проте тут два важливі моменти: на старовіцьких зґардах можна було одночасно побачити дохристиянські сонячні хрести-сварги і християнські розп'яття (див.на фото). І якщо згарда "на виду", поверх одягу і інших намист або просто на шиї сама - швидше за все, її власниця використовує цю прикрасу суто з декоративною метою. Обрядово-молитовна зґарда ховалася під іншими намистами від стороннього ока (як, зрештою, і сучасний натільний хрестик вірянин ховає під одягом).

Не випікається без благословіння хрестиком і традиційний калач: борошно для нього скроплюють свяченою водою за допомогою саморобного воскового хрестика.

Загальновідомою є гуцульська традиція "арданування хати" (випалювання на лиштві вхідних та міжкімнатних дверей хрестиків різного виду). По сьогодні ця традиція добре збережена у Путильському районі Чернівецької області. Набивають також хрестики над вхідними дверями або на лиштві, а також на обійсті, де тримають худобу – «аби Бог беріг усе живе дому цього».

Також на Гуцульщині збережена така цікава традиція: для випікання калачів чи пасок тісто осіняють спеціальним восковим хрестиком, зовсім маленьким за розмірами, який тримають між пальцями. Причому це якраз отой «сонячний», або як його ще називають, «кучерявий» хрестик. 

Раменний хрест обовʼязково використовується також у традиційній гуцульській коляді в хаті. Етнолог, заслужений діяч мистецтв України, директор УМЦКБ Микола Шкрібляк розповідає: «Вістку про те, що Коляда прийшла до обійстя, сповіщають сигналом: тричі трублять в роги. Господар виходить на поріг, Коляда ближиться далі. Колядники (зо двоє з гурту) трембітають. А відтак надворі під вікнами під супровід скрипки виконується "велика коляда". Далі колядники заходять до хати, про початок колядування сповіщають дзвониками в руках. Всіх, хто були в домі, урочисто замовкають і чекають, що відбуватиметься далі. Колядники поважно заходять, відтак береза (голова колядницького гурту) дає всі хатним цілувати раменний хрест, який він тримає у руках. А відтак підходить до стола, на якому три калачі, і ставить хрест на калачі».

Зрештою про те, що Бог людині дуже дорогий, і вона запрошує його у дім за столи – свідчить відома колядка, у якій головними гостями стають три празники – Рождество Христове, Святого Василя і Святе Водохреща, і людина на радощах столи застеляє щонайкращими килимами і кладе «калачі з ярої пшениці»… 

Іванна Олещук – завідувачка науково-методичного кабінету

дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»