Дідик вишитої сорочки

Етнографічний етюд

«Лягли двоє – встали троє», - такий секрет гуцульського ліжника для молодят. А ще ліжник одночасно зіргіє, вилікує і наснажить. А все чому? Бо він стимулює кровообіг і навіть трохи знає мольфарити. Тому що бере участь у ключових світоглядних практиках горян від народження людини і до її смерті.

Яскрава ткана ковдрочка, урочисте покривало з овечої шерсті – колись ліжники поширені були на Слобожанщині, Поділлі, Поліссі тощо, а зараз ця барвиста традиція збережена високо в горах. Закарпатська область, гірська частина Буковини, гірська частина Івано-Франківщини – це географія ліжника.

Інша назва цього виробу – джєрґа, джєрушина.

Визнаною столицею ліжникарства вважається село Яворів, що на Косівщині. Ткацький верстат тут є чи не в кожній хаті, і з ним обходитися діти вчаться тоді ж приблизно, коли й ходити.

Виткати – то лиш один з етапів. Якщо ліжник не пройде валило – він буде рідкий і «сердитий», тобто буде кусатися та розлазитися просто в руках. Називають неваляний ліжник «голий», бо він ще зовсім не має ворсу. А ось коли він добре накупається у валилі – то м’який і делікатний.

Кольорові ліжники гуцули називають «красковúми», а чорно-білі – «саморідними».

І до речі, ліжник – то «дідусь» вишиванки. Бо спочатку людина вкривалася хутром звіра, згодом навчилася ткати вовну та виготовляти тканини, аналогічні до ліжникових, а тільки згодом навчилася ткати тонкі тканини – як на вишиванку.

Один з ліжникових візерунків називається «кавалєрскі очі». Майстриня-ткаля Олена Прокоп’юк (с. Яворів) так жартома пояснює походження назви: «Узір настільки складний, а робота – ретельна, що дівчині, котра тче такий ліжник, кавалєрскі очі можуть видітися лиш у мріях – нема коли».

А ще без ліжника не обходиться жоден важливий обряд – на ліжнику дитину переводять «на свій хліб», на ліжнику молоді просять благословіння на шлюб, найкращий дар горянам на весілля – ліжники, і в останню дорогу людину проводжають на ліжнику – ним вистеляється домовина.

Горяни жартують: машина часу давно винайдена, вона називається ткацький верстат. 

Іванна СТЕФ’ЮК,

письменниця, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва

Фото: Миколи ШКРІБЛЯКА з книжки "Гуцульський ліжник: дискурс через віки" (автори - Микола ШКРІБЛЯК, Іванна СТЕФ'ЮК (ОЛЕЩУК)