Буковинські роми – екзотика чи традиція?

«А отут табір циганський стояв, от під цею вербою. Вони собі облюбували місце коло ріки», - веде душевну екскурсію Драчинцями краєзнавиця Марія Крушельницька-Угринчук. І в уяві, звісно, зринає опоетизований образ циганки-ворожки з картами в яскравій спідниці. Надто вже захоплено розповідає, аби уявляти той, інший стереотип.

- Вони мают свої традиції. Ну наприклад, хрестя дитину не в церкві, а в ріці. І наших кличут в куми. А ще цигани у нас завжди були добрими ковалями. Мали свою кузню, і старші навчали молодших цій справі. Роздували вогонь у печі міхом вручну. Старий циган кричав до молодого: «Фурди, мой, Васілій, фурди!». А той, у свою чергу, старався догодити майстрові і добре роздував.

У Драчинцях до шатрових циганів ставилися двояко. З одного боку, і це зайве приховувати – з ромами старалися бути обережно, аби не «обшахрували». А з іншого – саме цигани зналися найкраще на ковальській справі. І на початку ХХ століття у ремісничому ланцюжку громади саме циганські ковалі займали незамінне місце – кувати коней драчинчани приводили до них просто в табір. І поки господар чекав свого коня – слухав при вогні винятково мелодійні і як правило трагічні ліричні пісні.

Буковинські цигани, 1915 рік. Видавець - Moritz Gottlieb, Czerniowce, Czernowitz

«Ми цих циганів, котрі кочували, називали шатраї. Це не добре і не зле – так казали, бо в шатрах сидє, не в хатах. Вони на літо приходили на своє місце. І розкладали табір. Спали на возах, посередині табору тринога така – там варє їсти. І ото кажут, шо цигани дітий крадут.

Але там, де вони сидє, вони степенні. Ну курку вкраде хіба. Моя мама лишали мене на циганку, як траба було в місто, ну а шо. Мені навіть циганка вуха пробила – би кульчики могла носити. Так легко, я і не вчула. І своїх дітий як хрестили – то лиш коло ріки. Просили в селі великого цебра – і в нему ніби як у ваннєнці хрестили дитинку», - розповідає нам жителька села Драчинці Орися Урсуляк (1949 р.н.).

Як розповіла нам інша драчинчанка Казимір Штефа, шатрові цигани зупинялися в їхньому селі табором приблизно до 70-х років, це було звичайно, сказати би – традиційно.

«Циганки вміют заговорити кров, вміют з лиця читати, в’ни добре знают гоїти рани. Їхня дітвора дуже така до житя – ніколи я циганєт слабими не виділа, а скрізь босі. Ці наші, котрі ковалі були, ці дуже тєжко робили, коли приходит той сезон. Кажут, цигани не від роботи – у них просто своя робота», - розповідає пані Піонія, також місцева жителька.

Роми Буковини з книги наукової бібліотеки ДАЧО «Geschichte des K. und K.Infanterieregiments» K. Dvorak, 1905 рік

Вчителька з багаторічним стажем, дослідниця історії села Драчинці Марія Крушельницька-Угринчук так характеризує традиції ромської громади: «Свята у них були яскраві, багаті. На весілля, хрестини з’їхалися цигани з інших таборів. Накривали столи через усю Вапнярку. Було вдосталь випивки і їди. Деколи кликали до хресту і наших. Моя зведена двоюрідна сестра Вікторця, коли ще дівочила, хрестила хлопчика Василька. Куми збиралися у хресну днину на березі річки. Там проводився обряд хрещення дитини. Її обов’язково купали у річці. Після цього гості сідали за довгі столи і набувалися до пізньої ночі. Циганята любили гратися із нашими дітьми. Я також часто навідувалася у їхній табір. Мене цигани любили і завжди пригощали чимось смачним. У шатрі стояв віз, у якому спали. Посеред шатра стояла залізна триніжка, де готувалась їжа. Мама боялась пускати мене до циганів, аби не вкрали дитину, бо було багато випадків, коли пропадали діти.

Пройшло багато років… Свідком всіх подій була стара верба, але і її зрубали. Хіба що спогади залишились у пам’яті»…

Покутянка Галина Кейван, котра також дбайливо береже у спомині давні традиції, пригадує: у Микулинці кожного літа також приходив табір.

«Могли бути два тижні від сили на одному місці – і йшли далі. Вміли циганки читати з руки – одна з них мамі моїй хотіла ворожити. І так, то правда – дітей своїх вони у ріці хрестили, до церкви не несли. Була межи ними така, котра помогала родити, циганка дома вродит – і до ріки, а кого першого по дорозі стріне – той «кум з дороги», казали – то на щєстє».

Від самого початку вони привертали увагу і навіть.. викликали заздрість: «Наші дівчєта не мали по війні таких лєнт та таких спідниц легких, як циганки мали. І циганска музика така дуже, - забуваєш, де ти є. Але зараз уже шатрові цигани табором не стают… А оця толічка коло ріки все памнітає – коли верба була молоденька гет, а ріка – повноводна така, шо дитину мож купати, а літній вечір розгонит дим циганської ватри – і наші ґазди коників ведут кувати. Вміли жити всі вкупі, мудрі були», - задумалася Марія Угринчук-Крушельницька і перед очима їй юність, коли роми задивлялися на вродливу дівчинку з довгими косами, так подібну на циганочку…

Іванна СТЕФ’ЮК,

кандидатка філологічних наук,

письменниця, завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва