Мій дідусь - ветеран Другої Світової війни

Війна…Проживши вже чималий шмат життя, вкотре задаю собі питання, чи може щось бути страшнішим в історії людства? Адже війна – це завжди розруха, це - голод і холод, це - нестерпна розлука з рідними, це - їхній невимовний біль і розпач, це - вщент спалені міста і села, понівечені людські долі, глибокі рани не лише на тілі, а й в зболених серцях… Війна - це смерть, коли безжальна куля може будь-якої миті обірвати життя і більше вже ніколи мати не зустріне свого сина, вдовою стане вірна дружина, а діти-назавжди залишаться сиротами…

Завжди напередодні свята Перемоги ці почуття особливо гостро ятрять душу…Можливо, ми не завжди можемо збагнути до кінця значення фрази - «свято зі сльозами на очах». ПЕРЕМОГА…якою неймовірно радісною була думка, що війна вже позаду, що знову настане довгожданий мир і більше ніколи не буде болю, страждань, розлук…та як же важко було тим, до кого з цієї проклятої війни не повернулися ті, кого так довго чекали…

З розповідей матері знаю, як ще довго бігала на Романківецьку станцію її бабуся Марія, син якої Роман Гордій, зник безвісти і запитувала у проїжджаючих у вагонах солдат: «Ви не бачили мого Романа?» Вона до кінця свого життя оплакувала свою кровиночку, промовляючи рідне ім’я…

Моїй матері Ганні, повезло більше - її батько, а мій дідусь - Петро Олійник, пройшовши пів-Європи по-пластунськи» додому повернувся. З якою ж великою втіхою зустрічали тоді ще молодого кремезного воїна всією родиною! Служив Петро Федорович на фронті піхотинцем-стрільцем у 14 Кантемирівській гвардійській штурмовій дивізії, у показовій роті, яка славилася військовою виправкою, дисципліною і порядком. Про них казали тоді, що вони у вогні не горять, і у воді не тонуть. Дідусь розповідав, як форсували річки Шпреє, Одер, Нейсе…А на Ельбі, де мали зустрітися з американцями, побував у справжнісінькому пеклі: земля стугоніла від фашистських бомбардувань, а небо було багряним від залпів. Чимало солдат тоді полягло, багато було поранених. В одному з таких боїв не стало їхнього улюбленого командира роти…Не часто від нього можна було почути такі розповіді, бо як би не стримувався, спогади ятрили душу і в очах бриніла скупа чоловіча сльоза. Важкі переходи втомлювали фізично: під пекучим сонцем, під холодним дощем, в мороз і вітер все далі йшли піхотинці. А коли оголошували привал - то засипали відразу не роздягаючись, бувало що й просто на снігу, готові будь якої миті продовжити похід. Дивувався звідки бралися сили і куди дівалися хвороби в таких умовах. Та надія повернутися додому до дружини та дочки додавала сил та витримки. Йшли роки…відбудовувалося господарство. Працював дідусь столяром, тож роботи завжди вистачало. Та й односельчанам потрібно було допомогти. Чи не в кожній оселі стояли майстерно вистругані ним вікна та двері. Завжди порядний і скромний, працелюбний і активний в громадському житті села, ветеран війни, ветеран праці - був депутатом сільської ради, заступником голови ради ветеранів села, наставником для молоді. Його життя як і в кожного складалося з радощів і турбот, з буднів і свят. Та з поміж інших-найбільшим святом для Петра Федоровича, та й для всієї нашої родини, було свято Перемоги, до якого завжди готувався заздалегідь: діставав із шафи святковий костюм та улюбленого блакитного кольору сорочку, до блиску начищав взуття, та найстаранніше готував свої бойові нагороди, довго і доскіпливо припасовував на грудях у певній, лише йому відомій, послідовності серед яких - медаль «За відвагу», «За звільнення Праги», «За перемогу над Німеччиною», продумував про що розповідатиме на цей раз у своєму виступі, чи то в місцевій школі, чи на урочистому мітингу.

В цей день у сім’ї всі знали що додому «наш ветеран» повернеться не скоро. Адже це був його день. Свято, коли всі фронтовики збиралися разом, ділилися спогадами, дідусь міг дозволити собі за перемогу пропустити яку чарчину…Минуло вже 20 років, як не стало Петра Федоровича, як і багатьох односельців, та свято Перемоги для нас назавжди залишиться особливим. Після урочистостей, які відбуваються щорічно біля сільського пам’ятника загиблим воїнам-односельчанам несемо букет весняних квітів на місце його спочинку…Ми не маємо права забувати свою історію і тих, хто пройшов тернистими бойовими шляхами, і тих хто віддав своє життя заради прийдешніх поколінь. Бо насправді немає нічого страшнішого за війну, і дуже гірко на душі через те, що вона знову прийшла на нашу землю. Знову матері втрачають своїх синів, дружини-чоловіків, а діти стають сиротами…Історія повторюється. Наша країна потребує захисту і вже нинішнє покоління українців продовжує героїчну справу дідів і прадідів, виконуючи священний обов’язок захисту Батьківщини. Та дуже хочеться вірити в те, що і цій війні нарешті прийде кінець, і більше ніщо не захмарить мирного неба над нашою країною.

Лідія МАКОВІЙ,

онука ветерана (с. Сербичани)