А пам'ять буде жити вічно...

Старий альбом… Старі сіро-білі пожовклі фотографії. Переглядаю сотні раз пройдене життя моїх дідусів та бабусь. Зі старої світлини пильно дивиться на мене мій дідусь Михайло, і я ніби поринаю в ті часи, коли сиділи ми з сестрою маленькими біля нього, а він розповідав нам казки, про своє дитинство та пройдені ним непрості воєнні роки. Хочу поділитися спогадами про свого дідуся Михайла Федоровича Барана, інваліда війни, людину надзвичайно добру та мудру, з великою душею та серцем.

Малим хлопчиком залишився без батька, а в сім’ї їх було шестеро, а так як він був старшим, прийшлося братися господарювати. А господарство було велике – коні, корови, вівці та велика нива. Приходилося нелегко, адже мав тільки 12 років. Окрім важкої праці ходив до румунської школи та закінчив 3 класи. Це була неабияка наука. Незважаючи на важку працю, дід завжди згадував ті роки як щасливе дитинство. Але дитинство швидко промайнуло, і діда забрали на службу в румунську армію, там довелося служити поваром. Коли прийшла радянська влада, його звільнили і він повернувся додому. У 1940 році зустрів своє кохання, мою бабусю Клавдію. Весілля справляли 10 травня. Дідусь часто згадував, що в день весілля, зайшовши у двір, дмухнув весняний вітерець і над ними, ніби у весняному вальсі, закружляв вишневий цвіт.

А потім прийшло найстрашніше випробування…Війна! Сльози! Розлука! Не вагаючись, дід Михайло поповнив ряди піхоти. Запеклі бої виснажували солдат, вони наскільки стомлювалися, що спали на ходу. Було все: наступи, відступи, втрати, але віра в перемогу їх не залишала. Страшним спогадом в пам’яті дідуся залишилися форсування Вісли та Одера. Ті, хто перебрався на правий берег, з жахом споглядали на те, що залишилося за плечима. Багато бійців загинули від холоду, адже надворі був кінець лютого і вода було льодяною. Але бійці не падали духом і йшли вперед, і так до самого Берліна… А у Берліні буяла весна… Ще трішки і вони на Рейхстазі, адже так хотілося, щоб усе скоріше закінчилося і повернутися додому. Але ще не скоро судилося йому повернутися до рідного порога. В Берліні у вуличних боях дідусь зі своїм товаришем зайшли в один двір, де помітили німців в напівпідвальному приміщенні, вони миттєво вирішили взяти їх у полон. Покликавши інших бійців на допомогу їм це вдалося, захоплене приміщення виявилося ворожим штабом. За такі дії, вони були нагороджені та підвищені в званні з рядового до молодшого сержанта. Дідусь був нагороджений Орденом Другого ступеня ВВВ, медаллю «За відвагу». А бої в Берліні продовжувалися. 28 квітня, недалеко від Рейхстагу, дідусь був вдруге поранений, а до капітуляції залишалося пару днів. З важким пораненням в ногу дідусь був госпіталізований. Оскільки нога була майже відірвана, лікарям довелося її ампутувати.

Якою великою радістю було всім пораненим почути голос Левітана про капітуляцію і про День Перемоги. Дідусь радів перемозі, а душа плакала. У голові крутилися одні й ті ж думки: кому я потрібен, без ноги, каліка? Він боявся зустрічі із родиною, не знав, як зустріне його дружина. Часто ставив перед собою запитання: чи повертатися додому, чи залишитися назавжди в чужому краю. І все-таки він зумів перебороти себе. Вдома на нього чекала підтримка родини і любов дружини, можливо, той весняний цвіт, який кружляв в день весілля, був гарною прикметою на їх сімейне життя? Він вирішив для себе – життя продовжується. Дідусь починав усе спочатку, а інвалідність не завадила йому стати хорошим сім’янином та гарним господарем: займався бджільництвом, садівництвом, тримав вівці, корови, свині. Вже невдовзі голова колгоспу запросив дідуся до себе і запропонував роботу завідувача птахоферми. 26 років гідно відпрацював на цій посаді, мав безліч нагород та  неабияку повагу від односельчан. Одночасно разом з дружиною, з якою жили душа в душу, виховували прийомну дочку, вчили, до людей доводили. Тай вдома було чимале господарство. Але дідусь все встигав і ніколи ні на що не нарікав. Бувало сідає ввечері, а ми з сестрою біля нього, він кашляне, закурить самокрутку з тютюну, затягнеться димком і починає свою розповідь…

А потім співав свої улюблені пісні, а бабуся з сусідньої кімнати, де шила людям в село пальта, брюки, костюми, йому допомагала, і ми малі підспівуємо. А потім вкладає нас спати і розповідає казки, такі цікаві, що в жодній книжці не прочитаєш, шкода не всі пам’ятаю. Пишу, а на очі навертаються сльози. І сьогодні, напередодні Дня Перемоги, я хочу подякувати своєму дідусеві за Перемогу, за мирне небо, за моє щасливе дитинство. А ще за те, що він був такий добрий і такий мудрий. Як же мені його не вистачає, його слова, його мудрої поради, його рук, котрі голубили і тулили до себе. Він був для мене найкращим дідусем на світі.

Світлана ДРОНИК,

БНТД с. Зелена Кельменецького району