Новини

І ЩЕ ПРО ЛІЖНИКАРСТВО НА БУКОВИНІ: ДУМКИ ЧЕРЕЗ ТИЖДЕНЬ

Таку подію, яка відбулася у Путилі, не можна оминути увагою, бо не так часто у цьому самобутньому куточку Буковини презентують книжки та ще й з недалекої історії рідного гуцульського краю.

І тим важливіше, що авторка цієї уже восьмої книжки - Валентина Буняк - жінка творча, енергійна, залюблена у рідні гори та своїх гуцулів, ніколи не байдужа до того, як жила, живе і розвивається її Путильщина.

Ми з Валентиною Юріївною з діда-прадіда гуцули і, як вірні горяни, завжди будемо вважати, що про безперспективність віддалених гірських районів - стара вигадка - зумисна й принизлива. Час нині довів, що де є в громаді добрі господарі й активна команда людей успішних, маємо результати якісних і видимих поступів та змін.

До речі, так було в усі часи, навіть у радянський період. Про одного з таких справжніх господарів і керівників того часу й розповідає авторка. Йдеться про багаторічного директора Путильської міжколгоспної фабрики переробки вовни Петра Васильовича Томнюка. Про це підприємство (без аналогів уже тоді!) у 80-ті роки моєї журналістської молодості доводилося не раз писати чи згадувати в газетних публікаціях. Там все було не так, як в інших: вмотивовані люди, вироби, позначені місцевими традиціями, життя колективу з піснею, в спорті... Було цікаво, але ще й тому, що все робилося, наче однією великою сім'єю.

Насправді нині важко переоцінити роль путильської фабрики для гірських родин, особливо для молодих дівчат і хлопців, які залишалися тут, бо мали, як на той час, престижну роботу. Ще й асортимент виробів, який презентував гуцульські традиції навіть за кордоном, тішив гордість гуцулів за свої вміння. Тут ткали килими і доріжки, ліжники й накидки на крісла, шили кожушки й модні тоді дублянки, в'язали різні вироби з овечої вовни, декорували усі вироби в гуцульському колориті.

І ще й тому для мене це був дуже цікавий та атмосферний захід. Зібралися небайдужі й відверті люди, які хто коли, але багато років працювали на відомій колись Путильській фабриці переробки вовни. Хтось навіть з початку будівництва. А саме цьогоріч минає 50 років з того часу.

Зустріч ця була присвячена презентації книги Валентини Буняк "Звеличений талантом" про згадуваного уже багаторічного директора фабрики Петра Васильовича Томнюка, який фанатично любив гори, що й не дивно, бо народився в надчеремошській Яблуниці у гарній ґаздівській родині.

Це був неабиякий художник-орнаменталіст, бо й сам створював ескізи килимів, ліжників та багато інших цікавих речей народних художніх промислів. А час то був золотий для фабрики й Путильщини, бо на підприємстві працювало майже тисяча людей, особливо багато молоді, серед них і надомники.

Зрештою в районі тоді було аж 40 тисяч овець - це у колгоспах та ще 25 тисяч - у домашніх господарствах. Тепер, кажуть, ще є 15 тисяч, але ця цифра, думаю, надто приблизна, оскільки вівчарство занепадає, особливо в час війни.

Все ж вовни як сировини Путильщина мала завжди вдосталь і виходить, що й досі має, хоча значно менше.

Тільки ніхто з підприємливих людей і представників сучасної влади не береться відродити фабрику, яка стоїть як докір безпорадності чи швидше безгосподарності. Зате про креативні індустрії на базі традиційних народних ремесел говорять та пишуть на всіх рівнях, збирають круті форуми з цього приводу, розробляють стратегії, а де ж від них толк?

Чомусь впевнений, що недарма у 2018 році наш Буковинський центр культури і мистецтва реалізував проєкт "Відродження буковинського ліжникарства" за підтримки Українського культурного фонду.

Тоді ми багато чого зробили вперше - численні експедиції, потім виставки-презентації, навчання трьох майстринь усім 12-м етапам виготовлення ліжника, видали у співавторстві з Іванною Стеф’юк науково-популярну книжку "Гуцульський ліжник: дискурс через віки", комплект листівок, настінний перекидний календар зі світлинами 12-ти ліжників шести учасниць проєкту, відзняли документальний фільм "Гуцульський ліжник", провели декілька конференцій і презентацій.

Привернули увагу неабияк до прадавньої традиції і проблеми збереження її, але представники місцевої влади тоді проігнорували наші кроки. На превелику радість згодом у Путилі пані Оксана Порох таки відродила ліжникарство і я мав змогу уже не раз бачити її вироби та роботи її дочки.

А такі зустрічі, хоч і болять багатьом причетним до доброї колись справи, однак у них чимало позитиву, бо побачилися, поговорили між собою гарні трудівники Карпат. Дехто з них ще й зараз пішов би підсобляти реанімуванню виробництва вовняних товарів. Звісно, виробництва вже оновленого, сучасного, але надто важливого для горян.

До речі, тут же доцільно нагадати, що карпатське ліжникарство визнано нематеріальною культурною спадщиною на рівні держави і внесено до Національного переліку. Тому і на Буковині відповідні заходи з охорони цього елемента мають проводитися. А це вже обов'язок не тільки носіїв-практиків, а й громади, де цей елемент НКС побутує.

Ось такі роздуми у мене навколо книжки Валентини Буняк "Звеличений талантом".

Дякую за працю, тут слово - і добра пам'ять, і спонукання до дії - гідної та відповідальної.

Микола ШКРІБЛЯК - директор Буковинського центру культури і мистецтва,

заслужений діяч мистецтв України,

дослідник карпатського ліжникарства