Смачні іграшки у побуті наймолодших: мистецтво чи буденність?

Гра – напевне, це одна з перших форм спілкування маленької людини зі світом. Однією з традиційних іграшок стала вузлова лялька, яка виготовлялася за допомогою намотування та прив’язування тканини без застосування голки. Як правило, іграшки для немовлят не ділилися на «хлопчачі» та «дівочі», тож руб’яні (тканинні) ляльки, змочені в молоці, використовувалися і як пустушка для присипляння, і як власне лялька для забавляння. Саме ця лялька-пустушка є першою умовно «їстівною» іграшкою, призначення якої заспокоїти дитину, задіявши при цьому смакові чинники: дитина певна, що споживає материнське молоко в той момент, коли іграшка її забавляє і присипляє.

Коли дитина стає старшою, і починає позиціонувати себе із котроюсь зі статей, відповідно розділяються й іграшки – для хлопчиків та для дівчаток. Хоча такий поділ, насправді, умовний. У минулі десятиліття хлопчики бавилися «кониками» та «стрільцями» - глиняними та дерев’яними, іграшки могли бути саморобні або ж купувалися на ярмарку.

Окремо варто сказати про їстівні іграшки, які традиційно купували українці своїм дітям на ярмарку. Чи не найпоширеніші з них – «кугутики»: карамельні фігурки на паличці, які виготовляються в домашніх умовах на основі перепаленого цукру, води та оцту. Виливаються вони в традиційних формочках-кліше, найпоширеніша з форм – півник (звідси і назва ласощів).

Кольорові «бусики» («коралі») з фарбованого тіста – також одна з улюблених ласощів для дітей, їх купують на ярмарку чи біля церкви під час храмового свята дітям як подяку за те, що діти залишилися самі вдома і були чемними.

Сирні коники та баранчики – традиційні їстівні іграшкові вироби, виконані у техніці сирної пластики. Історія їх, вочевидь, починається з часів розквіту вівчарства.

Сирні коники «живуть» тільки у горах. Їх тут роблять зі свіжого сиру, ще гарячими ліплять і споряджають у збрую, а відтак це буде чи їстівний подарунок, чи обарінок (подарунок) з храму, чи оберіг. Брустури – самобутнє гірське село на Косівщині – це теперішня столиця сирної пластики. Але так як коники – мандрівні, то потрохи переймають смачну традицію Шепіт, Космач, Кобаки, Прокурава, села Верховинщини.

Хто скаже, що чоловіки менше творчі за жінок – не вірте їм: саме чоловіки придумали цю цікаву технологію, а точніше – вівчарі. Бо якщо дєдя місяцями літує в полонині, а дома молода жінка і діти вижідалиси його, то як прийти без подарунка? Але який подарунок можна принести з полонини, де нічого не продається? І додумався винахідливий пастух виліпити іграшок з сиру і обдарувати ними всіх, кого любить.

Але жінки, як відомо, до всього цікаві і швидко вчаться. І згодом і собі перейняли науку спілкування з теплим сиром. Тож зараз сирною пластикою успішно займаються жінки.

Сирний коник проживає відразу кілька життів. Найпростіше – це зробити його і з’їсти. Смачно, але.. нецікаво. Подарувати – оце вже цікавіше. Сирні коники дарують наймолодшим колядничкам, посівальничкам і коники дають в кукуци (це такі обрядові подарунки дітям перед Великоднем). Коники святять разом з паскою. Великого кладуть у кошик, ну бо то гонорово, а малі роздають за простибі і несуть на цвинтар «душці свіченого дати». Обов’язково святять і сирні калачики – аби достаток не переривався, як калачик початку і кінця не має.

А сирні калачики мусять бути на гуцульському весіллю – їх прив’язують молодим до рук, і такі ж калачики чіпляють на весільне деревце.

Їстівна іграшка ритуально-обрядового призначення – весняні пташки з тіста («голубочки», «жайворонки» тощо), які випікає мама своїм дітям у день Сорочин (свято зустрічі птахів з вирію). Дітям дозволяється гратися цими пташечками, імітувати політ птахів, бігати наввипередки з «жайворонками» і закликати справжніх птахів з вирію. Це єдиний випадок, можна застосовувати хліб для гри. Опісля забавляння діти залишають хлібних пташок на гілках дерева для справжніх птиць (аби ті, прилетівши, змогли поживитися). Цікаво, що на момент, коли дитина грається «у Сорочини», вона має знати назви і зовнішній вигляд перелітних птахів і не сплутувати їх між собою.

Народна іграшка, що за своєю роллю знаходиться на своєрідному роздоріжжі між «дитячою» та «дорослою» - лялька-мотанка. Адже окрім прямої функції власне ляльки (забавляти дитину), вона використовується і для оберегу дому, прикраси житла тощо.

Педагог і майстриня-лялькарка Аліна Хащева (с.Грозинці Хотинського району) розповідає: «Це надзвичайно простий за технікою виконання і надзвичайно глибокий за символікою атрибут. В основу української ляльки-мотанки, точніше її голови, вкладено спіраль – символ розвитку, плинності і постійних змін. «Мати з дитиною», «берегиня», «нерозлучники», «лялька-багаторучиця» - поширені традиційні сюжети. Окрім того, що лялька забавляє дитину, вона є своєрідним оберегом для господині і «допомагає» їй все встигнути («лялька-багаторучиця»), виступає захистом молодят і може використовуватися як шлюбний талісман («нерозлучники») тощо. Поширеними є ляльки-мотанки з конопляної тканини – універсальний родинний оберіг від нещастя і хвороб. Насправді ляльку-мотанку може зробити кожен, для цього треба знати вишивку свого регіону (кольори, орнаментальні мотиви), а також запастися тканиною та терпінням».

Жителька села Шебутинці Сокирянського району Ганна Полонко (1937 р.н.) розповідає, що у 50-ті роки минулого століття поширеними були саморобні шиті тканинні ляльки, «кукли» (не мотанки), які мама, бабуся чи найстарша сестра виготовляли для дівчаток.

«Мама мусіла придумати дитині таке, аби дитина мала чим себе забавити. Отак бере кочєн ци макогін, обмотає двома рубкам (ганчірками. – Авт.) – і вже маєте ляльку. Ну а далі діти і самі вміли себе забавити. Брали молоді шульки курудзів, і отой чубок заплітали в коси – і так си грали. А з старих курудзів – то заплітали кавуш. І то такі ляльки були. А єкби не дай Боже дитина надумала хлібом си грати – коники там ліпити ци шо – то була би бита. Бо хліб то світе, і єк відмалку не навчиш – то до старшого не дійде», - розповідає Ганна Полонко.

У наш час і лялька-мотанка, і сирний коник сприймаються як явища народної культури, і ми відчитуємо у них символіку та семантику. Хоча первісне їхнє призначення – зробити побут дитини цікавішим, яскравішим, смачнішим. Саме буденна потреба «спровокувала» народну винахідливість, а тоді символи виникли самі. Чи майже самі – без символу важко уявити стосунки зі світом нашого мудрого предка. Навіть якщо цьому предкові – кілька місяців від роду. Він забавляється лялькою-пустушкою, котра має людську подобу, а отже – символізує уявлення людини про себе саму. Отримує в дар молочого коника чи оленя – такого ж, як на правічному малюнку Дерева Життя. А з храму йому кугутика цукрового відтак принесуть – того кугутика, який «вміє розмовляти з сонцем», того дорослі називають його Будимиром. Напевне, наймолодший предок про символи ще не замислюється, хоча… 

Іванна СТЕФ’ЮК - кураторка етнографічного проєкту "Спадщина",

завідувачка науково-методичного відділу дослідження

та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця