Обмінник і продан: у кожного по таємниці

Давній і вже рідкісний обряд – «продавання дитини» - зберігся у окремих селах Чернівецької області, а ще півстоліття тому він був доволі поширеним. «Продавання дитини» є своєрідним обманом смерті: якщо новонароджене немовля дуже хворіє, або народилося воно після того, як у цій родині підряд загинуло кілька дітей, то цю дитину «продавали» через вікно: мама немовляти передавала малюка тій людині, яка його «купувала», «покупець» передавав символічну платню і казав: «Тепер це моя дитина». Іноді такій дитині давали нове ім’я, щоби вона «родилася заново».

Після «продажу» людина, яка «купила» дитину (а це переважно близький родич чи просто поважна заможна господиня з доброю енергетикою, «легка») заносила немовля у дім його матері уже через двері і віддавала назад. Як каже народна традиція, після такого обряду дитина переставала хворіти, і напасть від неї відступалася. Той, хто купив малюка, називався «покупним кумом», а врятоване немовля – «проданом». Поширений цей обряд був по усій території України.

Для схожої мети (відвернути від дитини важку хворобу) був і інший звичай – виходити на дорогу і першого стрічного негайно запрошувати в куми, називали їх «куми з дороги». Цей звичай добре представлений в українських народних казках.

Дослідниця Дзвенислава Ганус зазначає: «Цю обрядодію трактували як повторне народження немовляти, оскільки вікно – це кордон між «нашим» та «іншим» світом, а передавання дитини – магічна дія, що асоціюється з пологами».

Валерій Войтович порівнює дану українську традицію з південнослов’янськими її відповідниками чи спорідненими обрядами, як приклад наводить болгарський звичай: «Для того, щоби зла доля не забрала дитини, її намагалися одурити: удати, що народилася не дитина, а вовчик чи бісенятко; що дитина не родилася, а була знайдена або куплена (тобто це не той, кого повинна забрати смерть); що дитина народилася не в цьому домі, а в іншому, в інших батьків. Всі ці мотиви отримали втілення в обряді: протягом семи днів біля рожаниці лежав сповиток, що замінював дитину, яку відразу після народження баба-повитуха або мати виносила на дорогу, на перехрестя, на міст, до церкви тощо і залишала там, вичікуючи у схованці, поки хтось з перехожих підбере її. Ця людина проголошувала себе родителем, а мати ставала за покупця» [1].

Як бачимо, цей обряд має спільну рису з нашим (дія відбувається на пограниччі, межевому просторі: вікно і перехрестя доріг, і також має місце купівля-продаж). Проте, на відміну від болгарського варіанту обряду, якраз мати виступає «покупцем», тобто символічно купує власну дитину у чужої людини.

Як дізнаємося від краєзнавця з Путильщини Валентини Буняк, обряд «продавання дитини» там побутує і досі. В його силу вірять, щоправда вдаються до нього в крайніх випадках, коли дитинці дуже зле. 

«От дитинка дуже слабує, і ніхто не знає, шо тій дитині є. Мама собі думала: «Чо’ так є, може моїй дитині хтос «кинув на світло»? Ну ніби нарік слабість і від своїх дітей передав слабість її дитині. А друге думала: «Треба піти до бабки (ну повитухи, котра брала дитину, приймала роди)». Баба може подивитися на мале і сказати причину. А як нічо не помогає, тоді має мама цю дитину символічно «продати». «Продавали» переважно або близьким сусідам, або кумам навіть продавали. Дитинку загортають і передають покупній кумі через вікно. І тут же дитині давали друге ім’я. Ну наприклад, хворів Дмитрик. А покупна кума як забере дитину, то вона сама має придумати їй друге ім’я,і з того дня так будуть кликати ту дитину. Візьме на руки, коли вже купить, і скаже, наприклад: «Ади якого Івасика маю, нівроку». І то вже Івасик, Дмитрика більше нема. Продавали обов’язково за гроші. Якщо перед цим малим у родині були вмерлі діти, то примовляли так, аби відвернути напасть: «Положіт мою дитину у теплі, ростіт її у добрі, бо то дитина моя». Ніби вона як дає цій другій жінці настанови, що робити з її дитиною, хоч якщо по правді, після обряду вона забере дитину собі назад. Але цими словами вона ніби відрікалася від дитини і так вони обманювали смерть: з того моменту це вже була друга дитина, з другим ім’ям і другою мамою, і хвороба мала би її не впізнати. Таких дітей називали проданами. Продан – то такий щасливчик, який зміг вибратися від смерті і почати життя спочатку. Цей обряд живий і сьогодні, але вам так відкрито за нього можуть і не схотіти сказати. Ну бо люди собі знають, але це така тема, не до розмови з усіма».

У випадку, якщо дитину документально встигли зареєструвати на одне ім’я, а в обряді їй дали інше, то вона мала два імені, але офіційне вживала лише у крайніх випадках, де потрібна документальна участь (право спадкування, освіта тощо). «Ну вона на папери Одокія, але всі їй кажут Настуня і вона сама не знала, шо Одокія, поки в діти не зайшла (не пішла в пологовий народжувати. – Авт.). А отак, не сказали їй родичі за продаж, стариня рано вмерла і Настуня сама була. Могло бути давніми часами, шо людина не знала скільки її років, коли родилася, як в папери записана. Але переважно ті, шо продані, знают і покупних кумів добре, бо то ніби їх матки хресні, родички. І оба імені знают, але признают лиш друге. Ну то, новіше».

Жителька Хотинщини Євдокія Осадчук розповідає: вона була «проданою дитиною», оскільки у її матері перед нею троє дітей не дожили і до року. «Моя мама «продала» сестрі рідній мене. Я родилася в голодовку. І моїй мамі сказали взяти свою рідну сестру за куму, аби до хресту мене тримала, і цій сестрі мене «продали». Переді мною троє у мами дітей вмерло, пожили до року і вмерли, а я видко геройка, що вижила (сміється. – Авт.). В нас воно не дуже поширене, але є. І дотепер, але за цей звичай не дуже говоритси, ну бо таке». 

Вікно у етнокультурні українців є своєрідним «порталом» між двома світами, земним і потойбічним, це особливий простір і особливе місце у домі. Тому на підвіконні заборонялося сидіти, гріхом вважалося тримати вікна брудними чи розбитими, через вікно передавали хворе немовля, оскільки вважалося, що саме у такий спосіб можна обманути смерть.

Згадаймо собі, що саме за вікном (першою межею дому) і плотом (другою межею, що захищає подвір’я) ховаються міфічні істоти Сон та Дрімота, яких закликають до малюка. Окрім них, як читаємо з фольклорних джерел, під вікном людини чатує Доля та Смерть. Тому все, що відбувається біля вікна або через вікно – наділене особливим значенням.

Навколо родинної обрядовості (родильних, весільних та похоронних обрядів) збереглося багато такого, що відтворюється носіями народної культури без жодного пояснення, бо так було споконвіку. Людина вірить у силу традиції і довіряє їй навіть тривалість і благополуччя власного життя.

Іванна Стефʼюк (Олещук ), завідувачка науково-методичного кабінету

дослідження та збереження традиційної культури УМЦКБ,

наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, членкиня національної спілки письменників України,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Войтович, Валерій Миколайович. Українська міфологія / В. М. Войтович. – Київ: Либідь, 2002. – 662, [1] с. : іл.

2. Шухевич Володимир. Гуцульщина : в 5 частинах / Володимир Шухевич ; передм. А. А. Карпенко ; післям. М. С. Глушко ; упоряд. О. О. Савчук. — (Репринтне видання 1899‒1908 рр.). — Харків: Видавець Олександр Савчук, 2018. — 1218 +[10] c., 294 іл.

3. Маковій Гарафіна. Очі згори [Текст] : народознавчі новели / Г.Маковій. - К. : Генеза, 1996. - 495 с

4. Мойсей А.А. Традиційна культура населення Буковини у наукових працях румунських дослідників другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / Антоній Мойсей – Чернівці: Рута, 2005.

5. Кожолянко Г. Етнографія Буковини / Георгій Кожолянко. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – т. 2. – 424 с.

6. Кожолянко Г.К. Родинно-христинна обрядовість українців Буковини / Георгій Кожолянко // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць / ЧНУ ім. Ю.Федьковича. – Чернівці: Золоті литаври, 2002. – Том 2. – С. 172-186.