Жнива під вогнем – чим особливий полудень літа

Період «від Петра до Спаса» (з 12 липня до 19 серпня за новим стилем) у народному календарі визначають як грозову пору і одночасно період жнив. Адже саме на цей період припадає найбільша кількість гроз, і саме зараз збирають хліб. Буковинський народознавець Корнило Ластівка у книжці «Рахманський Великдень» зазначає, що уявлення про липень-серпень як про грозові місяці сягають на наших теренах ще трипільських часів, що засвідчують розшифровані орнаменти та хліборобські календарі. Що цікаво: в нашій традиції існує відразу кілька приписів, як уберегтися від вогню громовиць, проте деякі з приписів говорять про нормальність, природність і навіть користь цього атмосферного явища. Іншими словами – не все страшне людина традиційно уявляє поганим.

Здавалося би, що хорошого можна пов’язати з грозою? Передусім ми чудово розуміємо, що грози – це дощі, такі необхідні у літню спеку. Починаючи з дохристиянських часів існує чимало плювіальних обрядів, спрямованих на те, аби викликати дощ чи випросити його – «ховання ляльки», «папаруда», «напування землі», зрештою – пісні-заклички, які згодом перейшли у дитячий фольклор («Подоляночка», «Іди-іди, дощику»). Відповідно спочатку закликати дощ, а згодом бути невдячним за нього – це певна світоглядна необачність.

Зліва - міфологічний образ слов'янського бога Перуна, справа - дерево, уражене блискавкою

По-друге, перший молодий грім (травневий і як правило, не дуже сильний) українці вважають цілющим, у першій дощівці-грозовиці вмиваються – особливо дівчата, які хочуть мати привабливу яскраву зовнішність.

Саме з громового дерева (того, в яке влучила блискавка), виготовляють кращі боднарні вироби. Для Гуцульщини бондарство з випалюванням є особливим мистецтвом – хоч і трудомістким, але направду душевним. Так ось майстри першим беруть під клепки дерево, «поціловане вогнем», і цьому є раціональне пояснення. Блискавка влучає, як правило, не просто у дорослі, а в сухі дерева – саме такі найкраще годяться для боднарки.

Шматок громового дерева, як зазначає Валерій Войтович у праці «Українська міфологія», жителі Рівненщини використовували для хрестиків-оберегів воїнові, оскільки саме випалене дерево тут вважається особливим: «Візьми те дерево, що грім побив, зроби хрестик і носи, коли ідеш на фронт».

Громові дерева по-доброму особливими вважаються також у Білорусі, а ось болгари навпаки вважають такі дерева «чорними».

Якщо в дохристиянський період покровителем громовиць і блискавок є Перун (аби його задобрити, приносили ритуальну пожертву біля священних дубів), то в християнській Україні покровителем гроз та блискавиць вважають Пророка Іллю, який на вогняній колісниці переслідує зло, аби остаточно побороти. Таке пояснення також дає додаткове розуміння, чому способи припинити грозу в народних традиціях – не надто поширені (ця одна з найнебезпечніших для людини стихій пояснюється як битва Добра зі злом, в яку краще не втручатися).

Щоби пояснити дитині, що таке гроза, і частково заспокоїти її, кажуть: «Чуєш, гуркотить? То Божка калачі повезла»…

Щодо негативної і цілком закономірної реакції на грозу – страх, то саме ця емоція мотивує людину до захисних обрядів, які покликані не зупиняти стихію, а убезпечити від громового вогню людину чи обійстя.

Перший і найвідоміший етнографічний спосіб захисту дому від вогню блискавки – стрітенська свічка, тобто свічка, освячена у церкві 12 лютого. Іноді виготовляли спеціальні оберегові свічки на спеціальних толоках (клаках), і необов’язково саме стрітенські. Зокрема, на буковинській Заставнівщині, як розповідає дослідниця народних традицій Лідія Гайдей, виготовляли відразу кілька видів оберегових свічок, призначення одної з них – аби дому не лапалися (чіплялися) «ни грім, ни блискавка, ни дурний розум».

На Гуцульщині на Водохреща на сволоку випалюють спеціальні хрестики, які також покликані берегти дім від громового вогню. Аби зупинити град у порубіжних селах Гуцульщини та Покуття (наприклад, Кобаки) обізнані з традицією жінки у перші хвилини граду викидають з хати через поріг хрест-навхрест хлібну лопату і коцюбу. Авторка цих рядків пригадує, як її бабуся в такий спосіб «відводила град». Проте наголошувала, що «кому-небудь таке робити не можна».

Спостереження людини за природою (а отже, і стихією) – одні з найдавніших. І разом з тим, одні з найцікавіших. Ось, до прикладу, грози – хтось їх любить і романтизує, хтось їх боїться, а хтось розуміє: це могутня сила, втручатися в яку людині – не велено. Бо вона замала.

Іванна СТЕФ’ЮК,

кандидатка філологічних наук,

кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»,

завідувачка науково-методичного відділу

дослідження та популяризації традиційної культури

Буковинського центру культури і мистецтва,

письменниця, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини