Любов і гроші: деякі етнографічні спостереження

Що роблять молодята в першу шлюбну ніч? Один із жартів каже, що… рахують гроші. І насправді в кожному жарті – лиш доля жарту, адже на такий важливий обрядовий поріг життя не могли не повпливати суспільні і торгово-економічні відносини. Відразу кілька ключових етапів весілля напряму повʼязані з купівлею, викупом, виплатою, обдаровуванням грошима тощо. Але не все так однозначно.

Розпочнемо, мабуть, із давнього різновиду викупу, котрий зберігся на Буковині – «вадрове».

Такий викуп вимагають у молодого, ставши на воротях, хлопці-сусіди молодої, брати тощо. Молодий в обмін на те, що його впустять, має заплатити гонорове вадрове парубкам - горілку, колач.

Етнограф і фольклорист Василь Костик так пояснює походження слова "вадрове": "Враховуючи, що викуп хлопець платив напоєм, назва могла символічно означати міру викупу. Звичайно, це не означає, що він давав ціле відро горілки, чи, тим більше, що на весіллі пили відрами. Такого не було. Але ця назва - ніби певний натяк, що плата була саме напоєм і порівняно великій кількості людей. Для порівняння згадаймо ще і такий факт: на моїй рідній Заставнівщині відро називають "путня" (для води чи для доїння корів - не важливо, то путня), а ось відро, яке прив'язане у криниці і виконує роль ковша - "вадро". "Ади, урвалоси вадро і мусили гаком його ловити з кирниці". Тобто маємо підстави вважати, що слово "вадро" - питомо український діалектизм.

Одна з буковинських застільних весільних співанок також обігрує тему горілка-вода:

"П'ю водицю - не горівку,

Молодиця - вже не дівка".

Чому ж громада вимагає в нареченого платню? Бо він забирає дівчину з громади (особливо пильнують цей обряд, якщо молодий «далекий», тобто не місцевий і забирає свою наречену в невістки із села.

Також добре відома традиція "викрадати" молоду на її весіллі. Збереглася вона із дохристиянських часів, коли існувала давня форма шлюбних відносин умикання (викрадення). Тобто юнак викрадав дівчину, яку вподобав у іншому роду чи племені, і вона ставала його дружиною. Далі рід юнака урочисто приймав невістку до себе. Аби уберегти дівчат від умикання чужинцями, їх охороняли брати. І досі у весільному обряді при "скуповуванні молодої" наречений платить викуп весільним братам за свою обраницю. Щоправда, зараз це вже обрядова роль – «брати», яку виконують молодші за наречену хлопчики, не обовʼязково родичі, два шлюбні брати ведуть її за хустинки до шлюбу і вони ж виводять її до молодого, саме тому викуп адресується саме братам. Вони на символічному рівні розпоряджаються її долею, «ведуть» її.

Дослідник Георгій Кожолянко наводить цікаві свідчення того, що справжні викрадення наречених побутували на Буковині до 80-х років ХХ століття, щоправда сама дівчина була не проти, аби її викрали. Викрадення здійснювалося, як правило, якщо батьки не дали своєї згоди на шлюб, або якщо родина молодої чи молодого дуже бідна і не може справити весілля (рідше). Відбувалося це так: хлопець забирав дівчину з "данцу" (загальносільських танців із живою музикою) або храмового свята і приводив до себе додому. Якщо в родині ставалося непорозуміння з приводу того, що дівчина хоче побратися з коханим, а їй не дозволяють, сімейна рада могла постановити, що відтепер вона ходитиме на данец лише з братами, або не ходитиме взагалі (щоби її не вкрали). В побутовому мовленні досі існує жартівлива приказка, котра адресується суворим батькам: "Чо' тримаєте свою Ганусю вічно в хаті? Думаєте, її украдут?" (Детальніше про це – у праці Г.Кожолянка «Етнографія Буковини»).

Спорідненим також є обряд «скуповування дружок» - дружби (ватажели) скуповують дружок. По обидва боки столу сідають дружби і дружки, дружки під спеціальною тарілочкою ховають «товар»: бýкет (затичку) та хустинку (шервитку). Хлопці повинні заплатити за ці подарунки, а дружки у формі жартівливого аукціону торгуються. Завершуються «торги» тим, що хлопці віддають дівчатам гроші, відтак на руках переносять дівчат через столи і заносять на танці. При скуповуванні свашки співають:

«За цібулю-за чіснок,

Купив дівку на часок».

Це означає, що на час весілля дружба має ексклюзивне право танцю зі своєю дружкою, тобто вона не може йому відмовити.

На самому весіллі обдаровування молодих (повниця, приніс) також передбачає дари грошима, щоправда в ХХ столітті ці дари стосувалися більше батьків, аніж самих молодих (адже це батьки витрачалися на весілля, молоді ще не ґазди). Що ж таке "повниця"? В українській літературній мові повницею називають будь-яку повну посудину, в інших слов'янських мовах це ж слово у значенні повного кубка, а який воно має стосунок до гуцульського звичаю - обдаровування молодих?

«Якщо би ви потрапили на старовіцьке гуцульське весілля (вже в 60-х, мабуть, таких не було у абсолютному вияві), то застали би оригінальне дійство: встають молоді (а весілля відбувалися окремо). З молодою виходить старший батько, з молодим - старший дружба, який має "провадити повницю". На столі - спеціально вирізьблена дерев'яна "повниця" - плоский таріль з пишними крисами, що чимось нагадує жертовну мису, в тарелеві налито рідкого питного меду (алкогольний напій), і на цьому меду стоїть спеціальна ложка з двома дерев'яними кільцями, яка зроблена так, що у меду не топиться. Біля повниці - точені або скляні порційки. Першими обдаровувати приступають тато і мама, випивають налиті дві порційки меду, обдаровують молодих грошима (не віддаючи в руку, а кладучи за пазуху), і їм наливають порції другий раз - "почесне", цей раз вони вже п'ють не до молодих, а до тих, хто за ними в черзі. Аби коло не переривалося. Гості обдаровують так само: п'ють повницю, а тоді дають дари, лиш з одною різницею: ставлять гроші на тарілку збоку, а розпорядник (батько чи дружба) перекладає їх на іншу тарілку, зверху на якій колач з діркою (в такий спосіб, щоби гроші через той отвір опинилися на дні). Трактування таке: аби хліб верховодив у хаті,а не гроші. Чому ж батьки не ставили гроші на цю саму тарілку, що і решта гостей? Бо гроші з тарілки - їм, за те, що зробили дітям весілля. Закінчується повниця тим, що розпорядник дякує батькам, що відпровадили весілля, а всім гостям за те, що випили повницю. А далі оголошує, скільки молодим даровано грошей, скільки ліжників, інших дарів. Далі передає таріль з грошима і колачем батькам, ті символічним колом обходять гостей і ще раз дякують. Сучасна повниця відбувається дещо спрощено, замість меду на різьбленім тарелі гостям просто наливають алкоголь і частують зі звичайного тареля, але сама послідовність виконання дій – незмінні», - розповідає етнолог, очільник Буковинського центру культури і мистецтва Микола Шкрібляк.

Саме у повницю найближча родина "пропивала" ("перепивала") землю, майно і худобу, віддавала молодим в дар при людях. Як би не склалися далі родинні стосунки, поверненню цей дар не підлягав.

Якщо ж молода людина померла нешлюбленою, за неї дають "останню повницю" через домовину: миску з грабльованою білою вовною, а на ній - порція меду і калач ("аби душа на тому світі собі повничку випила"). За дівчину дають найближчій подрузі, за хлопця - другові (лише не родичам).

У селі Пашківці (колишня Хотинщина) в повоєнні роки були поширеними ще дві обрядодії весільного циклу, які передбачають взаємні покупки і навіть обрядову заставу. Записали ці відомості буковинські діалектологи від Ганни Петрівни Целк (1930 р.н.).

Зокрема, респондетка каже: перед «словом», тобто тим обрядовим днем, коли родичі молодого і молодої обговорюють організацію весілля, наречена дає нареченому заставу як знак того, що весілля точно відбудеться: «Прийшли старости до дівчини, пили могорич, дівчина давала шос у заліг (чи ковйор, чи якус одежину, а почотні дівки давали всігди ковйор)».

На заміну обрядодії «нести сорочку» (коли молода молодому вишиває сорочку і її урочисто відносять в його дім напередодні весілля) у цьому ж селі Пашківці зафіксовано обрядодію «лагодити сито», яка означає взаємні дошлюбні дари одягом: «Молодий купував чи то туфлі, чи платя, а молода купляла йому туфлі ци одежу, клали в сито і завʼязували в платок з квіточками. З свашками йшли з ситом до молодої, а потом всю ніч гармидер: гуляли, співали частівки»

Що ще «купують» в обрядах? Передусім, саму наречену на сватанні метафорично називають товаром: «У вас товар – у нас купець». Матка викуповує курку на весіллі, в моші (повитухи) батько викуповує бабину кашу (обрядова страва), а ще буковинці купують… друге життя. Обрядово «продавши» дитину через вікно, обманувши у такий спосіб смерть.

Жартівливе прислівʼя каже: «Кум – не кум, а бринза за гроші». І в цьому жарті, звісно, лиш доля жарту…

Іванна СТЕФʼЮК – кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва,

кандидатка філологічних наук, письменниця, етнологиня